Тюремний вирок для Ірвінга обурливий

Суд у Австрії сьогодні виніс вирок Британському історику Девіду Ірвінгу (David Irving) у три роки ув'язнення, за порушення місцевого закону "Про заперечення Голокосту" 

Цей вирок огидний. Карати когось за мирно висловлені думку про історію, є кроком назад до правових стандартів Середньовіччя. 

Вирок загострює проблему подвійних стандартів, які панують у Австрії, Франції, Німеччині, Швейцарії і деяких інших Європейських країнах, що карають будь-кого, хто наважився поставити під сумнів пануючу доктрину про "Голокост". 

В той час, як ці країни, захищають, під маскою боротьби за свободу слова, право карикатуристів та письменників висміювати та принижувати релігійні почуття Мусульман та Християн, вони відмовляють у цьому праві будь-кому, хто бажає оспорити офіційну "Голокостівську" історіографію. 

Трирічний вирок для Ірвінга (Irving), є частково гротескним, тому що, винесений за "злочин думки" вчинений 16 років тому. Для більшості вироків, вчинених так давно, сплинувший строк давності унеможливить покарання. Ірвінга (Irving) не покарали б якби, для прикладу, 16 років тому він викрав машину. Справа Ірвінга (Irving), без перебільшення, є унікальною. Довгий список тих, хто був оштрафований, ув'язнений чи примусово висланий із країни за "заперечення Голокосту" включає Роберта Фаурісона (Robert Faurisson) та Роджера Гарауду (Roger Garaudy) у Франції, Зігфріда Вербеке (Siegfried Verbeke) у Бельгії, Юргена Графа (Juergen Graf) та Гастон-Арманда Амадруза (Gaston-Armand Amaudruz) у Швейцарії, та Гюнтера Деккерта (Guenter Deckert), Ганса Шмідта (Hans Schmidt) і Фредеріка Тобена (Fredrick Toben) у Німеччині. 

У Німеччині суд над "заперечником Голокосту" Ернстом Зунделом (Ernst Zundel) все ще триває. Інший житель Німеччини, Герман Рудольф (Germar Rudolf), також опинився перед загрозою ув'язнення на роки за "заперечення Голокосту". Закони проти "Заперечення Голокосту" порушують старинні та універсальні принципи правосуддя. Якщо принцип свободи слова щось означає, то він означає право висловлювати спірні погляди, в тому числі і з приводу історії. Закони проти "заперечення Голокосту" по своїй суті несправедливі, тому що, вони вибіркові та однобічні. Вони забороняють сумніватися лише у одній главі історії. Подібні закони, які б криміналізували спори щодо інших глав історії скрізь були б визнані обурливими. Закони проти "заперечення Голокосту" забороняють здорову та вільну дискусію про дуже емоційну та заполітизовану главу історії. Це підкреслює квазі-релігійний статус, який отримала історія про "Голокост" у США та Західній Європі. З кожним наступним роком, закони проти "Заперечення Голокосту" будуть сприйматися як усе більш жорстокі і зайві. Важко навіть уявити, що вони будуть зберігати силу, хоч би де, через десять років.

Марк Вебер (Mark Weber) 

20 Лютого 2006

Марк Вебер (Mark Weber) є директором інституту Перегляду Історії (Institute for Historical Review). У Березні 1988 він протягом пяти днів виступав у якості єксперта з Німецької політики стосовно євреїв під час війни, та питань Голокосту у Окружному Суді Торонто (Toronto District Court). 

Інститут Перегляду Історії (Institute for Historical Review), заснований у 1978, для підвищення рівня обізнаності громадськості із минулим, а особливо соціально- політичними аспектами сучасної історії. Він упізнається IRS як 501(c)(3) неприбуткова освітня організація.  Переклав Pettera

---

Mark Weber is director of the Institute for Historical Review. In March 1988 he testified for five days in Toronto District Court as a recognized expert witness on Germany's wartime Jewish policy and the Holocaust issue.

The Institute for Historical Review, founded in 1978, is dedicated to promoting greater public awareness of the past, and especially socially-politically relevant aspects of contemporary history. It is recognized by the IRS as a 501(c)(3) not-for-profit educational enterprise. 

УКРАЇНА І ЖИДИ

Мені тяжко забирати слово до питання українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної діяльності в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території. Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні методи дії.

Одначе сьогодні я почуваюся до обов’язку забрати слово до українсько-жидівського питання. Причиною на те є нова антиукраїнська кампанія жидівської преси, яку започаткував напад на полк. Андрія Мельника (часопис «Джуїш Пост» у Вінніпегу 2-го травня 1957р.), що її підхопила масова інша преса. Полк. Мельник — наш ідейний супротивник, але там, де діло стосується гідности цілої нації та зневаги чесної людини явною неправдою, — ми являємося абсолютними союзниками полк. Мельника. Бо, на превеликий жаль, він не є першим і останнім об’єктом таких кампаній з жидівської сторони. Вчора ними були Симон Петлюра та всі його міністри й генерали. Сьогодні на чергу прийшов Андрій Мельник, завтра прийде Степан Витвицький і так — до безконечности. Протягом останнього десятка літ жиди українців не зачіпали, а УНРада оприлюднила в англійській мові спеціяльну брошуру про українсько-жидівські відносини, яка ставила за свою мету нормалізацію тих відносин. По цьому питанні ведуть постійні наради зацікавлені люди з обох сторін, але в центральних керівних органах світового жидівства це питання стоїть на мертвому пункті. З уваги на те, що жиди, це народ, котрий живе і діє в світовому розпорошенні, але централізовано, ми маємо всі підстави боятися, що випад редактора «Джуїш Пост» не припадковий, як це думає українська преса, а — планомірна кампанія з директив якогось жидівського центру.