Для українців двадцяте століття увійде в історію, як найбільш динамічний, виповнений надією та в рівній мірі пригнічуючий період в історії. Чотири рази у двадцятому столітті український народ проголошував свою незалежність1 і три рази страчено її. Двадцяте століття стало свідком найбільшого відродження України, а також і її найбільшої трагедії2. Жодна інша нація не страждала більше, і жодна не зазнала більше жертв. У 1926 році було 31 мільйон українців в СРСР 3 з додатково 5-6 млн. в Західній Україні. У 2001 році, сімдесят п'ять років по тому, було 37,5 млн. українців по всій Україні4, по суті ж, скільки і в 1926 році. Обидві світові війни велися в значній мірі на українській території. Українці завжди складали найбільшу кількість політичних ув'язнених з числа всіх національностей в СCСР. 5
Двадцяте століття також було свідком численних ідеологічних схильностей серед
українців - соціалізм, радикалізм, націоналізм і т.д. До Першої
світової війни і в період між двома світовими війнами розпочалось
українське національне відродження, особливо в Західній Україні, в результаті відносно терпимого австро-угорського правління, і навіть, спочатку, під новою владою Польщі. Однак, коли польські окупанти виявилися менш прийнятними для українського відродження, елементи українського націоналізму стали реакційними і революційними, поставши українську незалежність як єдину життєздатню альтернативу іноземному пануванню. Деякі з найбільш помітних утворень, що проявляли націоналістичну ідеологію, це українська скавтська молодеча організація Пласт,6 лже-військове формування з відповідною назвою Уукраїнська військова організація (УВО)7 і Організація українських націоналістів (ОУН)8 Під час Другої Світової Війни ОУН сформувала національну бойову силу - Українську повстанську армію (УПА)9 Два з найбільш відомих членів Пласт, УВО і ОУН були Степан Бандера10 і Роман Шухевич.11 Шухевич опісля став серцем і душею УПА.
