Бабин Яр: критичні питання та коментарі

Герберт Тідеманн

«Мужність означає вжиття заходів 
заради істини і проголошення її!»

Жан Жорес

1. Преамбула

Тема "Бабин Яр" бентежить з багатьох причин. Тому для загального огляду коротко окреслимо основні проблеми: 

1.      Масові вбивства в Бабиному Яру відбулися майже за чотири місяці до конференції в Ванзеє, де нібито вперше були заплановані вбивства.

2.      В різних джерелах широкі розбіжності між стверджуваними датами цього вбивства.

3.      Залежно від джерела, кількість жертв відрізняється на два порядки.

4.      Припускається велика кількість різних методів і знарядь вбивства.

5.      Також відсутня єдина думка щодо місця уявних вбивств.

6.      Свідки або повідомлення надають вкрай суперечливі відомості щодо інших обставин того що сталося.

7.      Число стверджуваних жертв значно перевищує число жидів, що залишилися в Києві після радянської евакуації.

8.      Досі не проведена судово-медична експертиза місця і знаряддя вбивства. Не здійснено жодної спроби встановити і забезпечити хоч якісь докази.

9.      Також видається дивним, що совєти використовували як звалище для спалювання міського сміття місце, де заклятий ворог нібито вбив безліч безневинних людей під час «Великої Вітчизняної війни».

10.    І, нарешті, твердження про масові вбивства спростовані аерофотозйомками воєнних часів.

Для дослідження вищезазначених проблем ми будемо використовувати стандартні наукові методології. Після вступної інформації, яка полегшить спільне розуміння теми, окремими розділами будуть представлені перші повідомлення, свідчення очевидців, інші джерела; також будуть обговорені конкретні питання, що виникають з контексту. Окремий розділ присвячений основним питанням [1].

2. Вступ

Із взяттям німцями 19 вересня 1941 р. Києва безлади в місті не припинилися. Після вступу німецьких військ, в Києві «потужні вибухи відбувалися один за іншим». [2] 24 вересня був висаджений в повітря готель "Континенталь" разом із штабом польової комендатури 6-ї армії. 25 вересня місце охопили пожежі, повністю запалав Хрещатик. Заздалегідь встановленими мінами були знищені майже всі громадські будівлі після розташування там німецьких військ, котрі внаслідок вибухів зазнали значних втрат². Наприкінці вересня були знайдені радянські мапи з місцями установки радіокерованих мін, де були позначені близько 50 підготовлених для підривання об'єктів. Також виявлено величезну кількість мін, вибухових речовин і "коктейлів Молотова".

Значну частину центру міста було спалено і близько 50000 осіб залишились безхатченками. Сотні німецьких солдат загинули при гасінні пожеж. В місті перебувало чимало надісланих совєтами організованих диверсантів і партизанів - Київ залишався полем бою. 

Згідно з представленим Міжнародному військовому трибуналу (МВТ) документом, що має досить підозріле походження, в Києві начебто заарештували всіх жидів і 33 771 з них знищили 29 і 30 вересня - помстившись таким чином за "підпал" [3].

До евакуації в Києві жило близько 175 000 [4] або навіть всього 160 тисяч [5] жидів. Проте, Звіт айнзатцгрупи про події № 106 від 7 жовтня 1941 року, стверджує:

"Вважається, що число жидів становить 300000 [...]." [6] 

28 вересня 1941 нібито за допомогою плакатів жидам наказали [7] взяти своє майно і зібратися наступного дня 29 вересня на певному розі вулиць. Звідти вони начебто повинні були йти до Бабиного Яру, що на північно-західній околиці Києва.

"Бабин Яр" перекладається приблизно як «яруга старих жінок». Втім, це не яруга, а, скоріше, розгалужена система яруг від ерозії грунту - від 10 до 900 м в поперечнику і від нуля до приблизно 30 метрів глибини.

Західна ділянка цього комплексу яруг сягала максимальної ширини 25 м і глибини - 10 м. Східною частиною, що довжиною близько 400 м і шириною не більше 10 м, яр зі сходу на 60 м наближався до жидівського цвинтаря, який мав розмір приблизно 400 х 300 м. Найширша яруга знаходилася приблизно в 400 м далі на захід.

З півдня від жидівського цвинтаря знаходиться вулиця Мельникова, а на південному сході розташований великий військовий табір, який вже відображається на фотографії з повітря, датованої 17 травня 1939 року. [8] Не лише яруга біля жидівського кладовища, але й вся місцевість з широкими яругами називалася Бабин Яр. Стверджують, що 29 і 30 вересня 1941 року незліченне число жертв - більшість з яких жиди - були вбиті там. Втім, щодо цього інциденту ніхто не потурбувався про підтвердження різних звинувачень і показань свідків за допомогою детальної судово-медичної експертизи. Тому потрібен об'єктивний аналіз.

Що сталося у Бабиному Яру?

Факти проти міфу

Пам'ять про "різанину" жидів в Бабиному Яру є болючою для всіх політиків. Але існує безліч доказів того, що вона ніколи не траплялася. Повітряна розвідка та фотографії, зроблені до і під час Другої світової війни, показують масові поховання жертв радянської ЧК/НКВД, але відсутні масові поховання жидів.

Що робити, якщо у вересні 1941 року взагалі нічого не трапилося в пригороді Києва, називаному Бабиним Яром? Відповідно до офіційної версії, тоді, 250 тисяч київських жидів були вбиті і зариті німцями в яру Бабиного Яру. Дані аерофотозйомки, виявлені в Національному Архіві США, говорять про те, що це умисна брехня. У лютому 1996 року український суд викинув на смітник обвинувачення, пред'явлені українськими жидами проти Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, й Є. Мусієнко, видавця "Київських Вечірніх Новин", що поставили під великий сумнів офіційну версію Бабиного Яру. Після цього, "Київські Вечірні Новини", у номері за 19 березня 1996 року, опублікували повну історію фальшивого Бабиного Яру на чотирьох сторінках. Що як завжди вражає, так це масштаби фальсифікації і брехні, оскільки, у дійсності, ніякого масового убивства не було в містечку Бабин Яр за весь період німецької окупації. Яр Бабиного Яру не використовувався німцями для масового поховання жидів.

Освенцім: міфи і факти

Інститут ревізії історії

Марк Вебер

Майже кожен чув про Освенцім (на Заході Освенцім називається Аушвіц - прим. перекл.) - німецький концентраційний табір 2-ї Світової війни, де, як стверджується, у газових камерах були винищені безліч ув'язнених - здебільшого жидів. В широко поширеній думці Освенцім виображується найжахливішим нацистським винищувальним центром. Проте страшна репутація табору не відповідає фактам.

Вчені не згодні з голокостною історією

На здивування багатьох все більше і більше істориків і інженерів піддають сумніву загальновизнану історію  Освенціма. Ці вчені-«ревізіоністи» не заперечують той факт, що велику кількість жидів було депортовано в цей табір, або що багато хто помер там, особливо від висипного тифу та інших хвороб. Водночас вони представляють переконливі свідчення, які доводять, що  Освенцім не був винищувальним центром і, що історії про масові вбивства в "газових камерах" є міфом. 

Табори  Освенціма

Табірний комплекс  Освенцім був створений в 1940 році в центрально-південній частині Польщі. Між 1942 і серединою 1944 років туди було депортовано багато жидів.

Головний табір був відомий як  Освенцім I. Біркенау або  Освенцім II був нібито головним винищувальним центром, а Моновіц або  Освенцім III був великим промисловим центром з виробництва бензину з вугілля. Крім того, до них примикали десятки таборів меншого розміру, що працювали на військову економіку.

Прийдешнє падіння ідола

«Одного разу президент Лінкольн сказав:

"Можна якийсь час обманювати всіх,

частину людей можна обманювати весь час,

але не можна всіх дурити весь час"

Нашим фахівцям з пропаганди

слід над цим задуматись».

Наум Голдман. Жидівський парадокс.

Зрозуміло, кому потрібна брехня і хто зацікавлений у тому, щоб якомога довше відтягувати прихід правди. Але що робити з тими, хто знає або принаймні здогадується, що нас обманюють, і, незважаючи на це, мовчить, хоча не зацікавлений у підтримці брехні? Чому вони, хитаючи головою, реагують, не обурюючись, на ревізіонізм, як і необізнані, не намагаючись хоча б зрозуміти аргументацію ревізіоністів?

Людина, яка виросла після 1945 року в західному суспільстві чула про винищення жидів весь час, починаючи з дитинства: в школі, церкві, вдома, від ЗМІ. І не дивно, що будь-який сумнів у голокості здається настільки ж абсурдним, як питання: а чи була Друга світова війна? Одна думка, що могла з'явитися брехня настільки грандіозного масштабу, має спочатку здаватися абсурдом, поки людина не займеться проблемою грунтовно і не піддасть критичному аналізу аргументи ревізіоністів. Після цього логічно мисляча людина неодмінно зробить висновок, що його все життя обманювали. Людина без логіки, познайомившись з експертизою Лейхтера, обчисленнями Сеннінга і роботами Форіссона, Батца, Штегліха, вільна продовжувати вірити в голокост, також як вірити, що один плюс один дорівнює трьом. На жаль, дуже мало людей знають названі праці, але навіть у тих, хто з ними знайомий,  занадто сильно позначається довголітнє промивання мізків. Я згадую одну досить інтелігентну жінку із знанням мов, яка на надіслану їй доповідь Лейхтера відповіла «Психологією фашизму». Незважаючи на весь свій розум ця жінка була не в змозі зрозуміти, що спростувати технічну експертизу можна лише іншою технічною експертизою, а не писаниною душокопальників. У даному випадку релігія протистоїть науці, як в свій час протистояли Лютер і Коперник.

"З будь-якою брехнею потрібно боротися" - Інтерв'ю з відомим ревізіоністом Юргеном Графом

Представляємо вашій увазі інтерв'ю нашого журналіста з Юргеном Графом - відомим істориком, публіцистом, автором ряду наукових і публіцистичних бестселерів, в яких він розкриває таємні механізми світового порядку і піддає критичному аналізу загальноприйняту концепцію голокосту.

1. Пане Граф, минуло чимало часу після оприлюднення Вашого попереднього публічного інтерв'ю,  проте ви регулярно тішили  читачів своїми новими книгами і ревізіоністськими есе. У своїх роботах від простих історичних досліджень Ви підійшли до вивчення таємних пружин світової політики. Що сьогодні є предметом Вашого наукового інтересу?

На жаль, нині в мене  залишається порівняно мало часу для досліджень, адже  я повинен піклуватися про свою родину, і тому значну частку свого робочого часу я займаюся перекладами (перекладаю німецькою мовою книги і статті з різних мов, переважно з англійської, російської та італійської). У другій половині 2013 року планую написати, якщо мені дозволять обставини, книгу про підґрунтя для вторгнення Третього світу до Європи. Ця масова імміграція не є випадковістю, нею управляють певні кола, які переслідують цим самим суто конкретні цілі. Щоб європейські народи змирилися з тим, що вони поступово стають меншістю у власній країні, потрібно зламати їх повагу до самих себе, зруйнувати їх природні інстинкти. Це відбувається в першу чергу за допомогою брехні про Голокост, у другу чергу за допомогою розпалювання комплексу провини за рабство, колоніалізм і т. д. Все це я хотів би показати в моїй майбутній книзі, безумовно, спираючись на докази з бездоганних і незаперечних джерел.  Втім, щодо аналогічних явищ в США, дуже велику і корисну роботу в цьому плані вже здійснив Кевін Макдональд у своїй чудовій книзі "The Culture of Critique".

МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО «ГОЛОКОСТ»

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"

«За прикладом божественної обітниці, що міститься в Біблії, геноцид є елементом ідеологічного виправдання створення держави Ізраїль».

Джерело: Том Сєгев  (Tom Segev). Сьомий мільйон, вид. Liana Levi. 1993, с. 588.

Для визначення того, як нацисти поводилися з жидами, часто вживаються три терміни: геноцид, Голокост, Шоа.

Термін «геноцид» має точне значення, виражене у самій його етимології - винищування раси. Для цього потрібно припустити, що існує жидівська «раса», як вважали гітлерівські нацисти і як дотепер вважають ізраїльські керівники.

Чи мав місце в ході війни геноцид жидів?

Термін «геноцид» у всіх словниках має точний сенс. Словник Ларусса, наприклад, дає таке визначення: «Геноцид: методичне винищування етнічної групи шляхом знищення окремих її членів».

Це визначення можна застосувати буквально лише до випадку завоювання Ханаана Ісусом Навином, коли нам говориться про кожне завойоване місто: «жодного не залишилося в живих» (наприклад, Числа XXI, 35).

Таким чином, це слово неправомірно використовувалося в Нюрнберзі, тому що мова не йшла про знищення всього народу, як це було у випадку з «священним винищуванням» амалекітян, ханааніїв і інших народів, про які в книзі Ісуса Навина говориться, що від Еглона до Хеврона він «нікого не залишив, хто вцілів би» (X, 37), а в Хагорі «людей же всіх повбивали мечем так, що винищили всіх їх... не залишили жодної душі» «(XI, 14).

На противагу цьому після 1945 року мав місце бурхливий підйом жидівства (його визначення як «раси» взято з гітлерівського словника) в усьому світі.

Поза всяким сумнівом, жиди були однією з улюблених мішеней Гітлера через його расистську теорію вищості «арійської раси» і систематичного ототожнення ним жидів з комунізмом, що був його головним ворогом (про що свідчать страти тисяч німецьких комуністів, а пізніше, у ході війни, жорстокість Гітлера проти слов'янських бранців). Для цієї амальгами він і винайшов термін «жидобільшовизм».

З часу створення націонал-соціалістичної партії він ставив своєю метою не тільки викорінювання комунізму, але й вигнання всіх жидів, спочатку з Німеччини, а потім із всієї Європи, коли він стане її хазяїном, до того ж самим нелюдським чином: спочатку шляхом еміграції, потім вигнання, а під час війни - шляхом ув’язнення  в концтаборах, спочатку в Німеччині, а потім передбачалася депортація, спочатку на Мадагаскар, який повинен був стати величезним гетто для європейських жидів, а потім на Схід, на окуповані території, насамперед у Польщу, де проводилося знищення слов'ян, жидів, циган, спочатку на примусових роботах на службі воєнної промисловості, потім у результаті жахливих епідемій тифу, про розмах яких свідчить збільшення числа крематоріїв.

Який був страшний баланс цієї озлобленості  гітлерівців проти жертв їхньої політики і расизму?

Друга світова війна забрала 50 мільйонів жертв, з них 17 мільйонів радянських людей і 9 мільйонів німців. Польща, інші окуповані країни Європи, а також мільйони солдат з Африки та Азії, мобілізованих на цю війну, що, як і перша, виникла в результаті суперництва західних держав, дорого заплатили за це своїм життям.

Таким чином, гітлерівське панування було не тільки одним великим погромом - головними і чи не єдиними жертвами якого були жиди, як намагається запевняти пропаганда певного типу. Це була людська катастрофа, яка, на жаль, мала прецедент, тому що Гітлер застосував до білих те, що європейські колонізатори протягом п'яти століть застосовували до «кольорових» - від американських індіанців, 60 мільйонів яких з 80 були знищені (і теж не стільки зброєю, скільки каторжними роботами та епідеміями), до африканців, від десяти до двадцяти мільйонів яких були депортовані в Америку, причому рабовласники отримували одного раба, убивши 10 осіб в ході полювання за неграми, що обійшлося Африці в 100 або 200 мільйонів життів.

Міф, який розповсюджується усім світом сповіщає про «найбільший геноцид в історії», означає для західних колонізаторів віддання  забуття їхніх власних злочинів (геноциду американських індіанців і торгівлі африканськими рабами), для Сталіна - замазування його диких репресій. Для англо-американських керівників - бойні в Дрездені  13 лютого 1945 року, коли в полум'ї від фосфорних бомб за кілька годин загинули 200 000 мирних жителів, без військових підстав, тому що німецька армія відступала на всьому східному фронті під натиском радянських військ, які в січні були вже на Одері. Для США, які скинули на Хіросіму і Нагасакі атомні бомби, після чого «200 000 чоловік загинули, а 150 000 поранених були приречені на більш-менш довге вгасання»

Джерело: Поль-Марі де ля Горце. 1939-1945. Невідома війна. Вид. Фламмаріон, Париж, 1955, с. 535.

Цілі були не військовими, а політичними. Черчілль писав в 1948 році у своїй книзі «Друга світова війна» (том VI):

«Було б невірним припускати, начебто доля Японії була вирішена атомною бомбою».

Американський адмірал Вільям А. Ліхі (William A. Leahy)  у своїй книзі «Я був там» підтверджує: «На мій погляд, використання цієї варварської зброї в Хіросімі і Нагасакі не дуже-те допомогло у війні проти Японії».

І справді, імператор Японії Хірохіто 21 травня 1945 року вже почав переговори з Радянським Союзом (який ще не знаходився в стані війни з Японією) про капітуляцію своєї країни за допомогою свого міністра закордонних справ і радянського посла Якова Маліка. «Принцові Коное було наказано готуватися до поїздки в Москву для прямих переговорів з Молотовим».
Джерело: Поль-Марі де ля Горце (Paul-Marie de la Gorce), цит. тв., с. 532.

«У Вашингтоні добре знали про японські наміри. Агент «Меджик» (Magic) повідомив про переписку міністра закордонних справ з його колегою в Москві» (там же, с. 533).

Переслідувана мета була не військовою, а політичною, як визнав американський міністр авіації Фінлеттер, який пояснив, що застосування атомних бомб мало на меті «нокаутувати Японію до вступу Росії у війну».
Джерело: «Сатерді ревью оф літерейчер», 5 червня 1944 року.

Американський адмірал Ліхі робить висновок (цит. тв): «Застосувавши першими атомну бомбу, ми опустилися до морального рівня середньовічних варварів... ця нова жахлива зброя нецивілізованої війни, це сучасне варварство, негідне християн»

Таким чином, для всіх цих керівників, якби справжній Міжнародний трибунал, складений із представників нейтральних країн, посадив їх на лаву військових злочинців поруч із Герінгом і його бандою, у всіх цих «газових камерах», «геноцидах»  і «Голокостах» виявилося б алібі для виправдання їхніх власних злочинів проти людяності.

Американський історик Олбрайт, який був директором Американської школи східних досліджень, пише у своїй узагальнюючій праці «Від кам'яного віку до християнства. Монотеїзм і його еволюція» (французький переклад - Вид. Пайо, 1951) після того, як він виправдав «священне винищування», зроблене Ісусом Навином у ході його вторгнення до Ханаану (с. 205): «Ми, американці, можливо, маємо менше прав судити ізраїльтян, тому що ми винищили тисячі «індіанців у всіх куточках нашої величезної країни і зібрали тих хто залишився у великі концтабори».

Термін «Голокост», застосовуваний до однойменної драми з 70-х років після появи книги Елі Візеля «Ніч» (1958) і став особливо популярним після виходу фільму з такою ж назвою, ще більше висловлює бажання зробити злочини, скоєні проти жидів, винятковою подією, яку не можна й порівнювати ні із загибеллю інших жертв нацизму, ні з яким-небудь іншим злочином в історії, тому що стражданням і смерті надається сакральний характер. Універсальний словник Ларусса (2 том, Париж, 1969, с. 772) визначає Голокост так: «Жертвопринесення в жидів, за якого жертва повністю пожиралася вогнем».

Мучеництво жидів, таким чином, ставало непорівнянним ні з яким іншим - завдяки своєму жертовному характеру воно включалося в божественний план як розп'яття Христа в християнській теології, знаменуючи собою початок нової епохи. Це дозволило одному рабинові сказати: «Створення держави Ізраїль - це відповідь Бога на Голокост».

Щоб Голокост дійсно мав сакральний характер, необхідно, щоб це було:

- повне знищення;

- спалення.

а)  Повне знищення. Для цього потрібно, щоб передбачалося «остаточне вирішення» жидівського питання, що представляло собою знищення. Але, повторю, ніколи не вдалося представити жодного тексту, який доводив що під «остаточним вирішенням» жидівського питання мали на увазі знищення.

Антисемітизм Гітлера, починаючи з його перших виступів, був пов'язаний з боротьбою проти більшовизму (він постійно вживав вислів « жидобільшовизм»); перші концтабори, які він побудував, призначалися для німецьких комуністів, тисячі з яких загинули в них, включаючи їхнього вождя Тельмана.

Що стосується жидiв, то він пред'являв їм самі суперечливі обвинувачення: спочатку, що вони були - як він говорив - самими активними діячами більшовицької революції (Троцький, Зинов'єв, Камєнєв і ін.); у той же час, на його думку, капіталістами і головними експлуататорами німецького народу.

Він мав намір, після ліквідації комуністичного руху і підготовки експансії Німеччини на Схід за прикладом тевтонських лицарів розгромити Радянський Союз, що було з початку і до кінця його кар'єри його головною, маніакальною ідеєю, яка проявлялося в часи його могутності в жорстокості по відношенню до слов'янських (польських і російських) полонених. Він створив навіть під час війни проти СРСР «айнзатцкоманди», тобто загони, спеціально призначені для боротьби проти радянських партизанів і знищення їхніх політичних комісарів, у тому числі й полонених. Серед них було багато геройських жидів, які загинули разом з їхніми слов'янськими соратниками. (Це доводить облудність пропаганди про «радянський антисемітизм»: не можна ж одночасно стверджувати, що в СРСР жидів видаляли із усіх важливих посад і що жиди становили більшість «політичних комісарів» партизан, яких айнзатцкомандам було наказано вбивати. Чи можна уявити, що керувати діями партизанів за лінією фронту (де легко було дезертирувати і вступити в співробітництво з ворогом) доручили жидам, яким не довіряли?).

Що стосується маси німецьких, а потім і європейських жидів, коли Гітлер став хазяїном континенту, те однієї із самих жахливіших ідей нацистів було очищення Німеччини, а потім і Європи від жидів.

Гітлер діяв поетапно.

- На першому етапі була організована їхня еміграція на умовах, що дозволяли пограбувати самих багатих. (Ми вже бачили, що сіоністські керівники Хаавари брали активну участь у цій оборудці, обіцяючи натомість перешкодити бойкоту гітлерівської Німеччини і не брати участі в антифашистському русі).

- Другим етапом було просте вигнання відповідно до проекту висилки всіх до всесвітнього гетто. Після капітуляції Франції для цієї мети намічався острів Мадагаскар, що повинен був перейти під німецький контроль після відшкодування Францією збитків давнім французьким поселенцям. Цей проект був залишений не стільки через мовчазний опір французів, скільки через великий тоннаж кораблів, необхідних дnя цієї операції, що Німеччина під час війни не могла собі дозволити.

- Гітлерівська окупація Східної Європи, особливо Польщі, уможливила «остаточне вирішення»: очищення Європи від євреїв і їхню масову депортацію до зовнішніх таборів. Там вони зазнали найжорстокіших  страждань, не лише таких саме, як і все цивільне населення у воєнний час - бомбування, голод, злидні всіх видів, згубні для самих слабких пересування при евакуації - але й каторжної праці в самих нелюдських умовах заради німецьких військових зусиль (Освенцім-Біркенау був, наприклад, важливим центром хімічного виробництва фірми Фарбен Индастрі). Нарешті, епідемії, особливо тиф, спричиняли величезні спустошення серед населення концтаборів, яке страждало від недоїдання та виснаження.

Утім чи потрібно вдаватися до інших методів, щоб пояснити величезну смертність жертв такого поводження і безмірно перебільшувати їхнє число ризикуючи потім опинитися перед необхідністю його зниження?

Адже довелося замінити напис у Освенцімі-Біркенау і зменшити число загиблих із чотирьох до одного мільйону.

Довелося замінити напис на «газовій камері» у Дахау і уточнити, що вона ніколи не діяла.

Довелося замінити напис на зимовому велодромі в Парижу і указати, що сюди були зігнані 8160 євреїв, а не 30.000, як було зазначено на попередній дошці, яку прибрали.

Джерело: Ле Монд. 18 липня 1990 року.

Чи потрібно, щоб підтримати за всяку ціну свою винятковість за рахунок Голокосту (жертовного знищення у вогні), роз'ятрювати примару «газових камер»?

В 1980 році унікальний характер убивства євреїв уперше поставив під сумнів відомий журналіст Боаз Еврон:

«Саме собою зрозуміло, кожного іменитого гостя ведуть в обов'язковому порядку в Яд ва-Шем, щоб він краще усвідомив почуття провини, якого від нього чекають». 

«Вважаючи, що світ нас ненавидить і переслідує, ми увірували, що це звільняє нас від необхідності нести відповідальність за свої дії стосовно нього».

Параноїдальна ізоляція від іншого світу та його законів може спонукати деяких жидів ставитися до нежидів як до недолюдин, змагаючись у цьому з расизмом нацистів. Еврон застеріг проти тенденції змішувати ворожість арабів з антисемітизмом нацистів. «Не можна відокремити правлячий клас країни від його політичної пропаганди, тому що вона являє собою частину його реальності. Таким чином, уряди діють у світі міфів і чудовиськ, ними ж самими створеними».

Джерело: Боаз Еврон. «Геноцид: послуга для націй», Ітон 77, № 21, травень-червень 1980, с. 12 та наступні.

Мільйони людей, сумлінність яких безсумнівна, плутають печі крематоріїв та газові камери. У гітлерівських таборах було багато печей крематоріїв - з їхньою допомогою намагалися запобігти поширенню епідемій тифу. Наявність крематоріїв - не є доказом, вони існують у всіх великих містах (у Парижу при цвинтарі Пер-Лашез, у Лондоні, у всіх столицях), і спалення трупів не означає, зрозуміло, бажання винищити населення.

Тому треба було приторочити до печей крематоріїв «газові камери», щоб встановити догму знищення вогнем.

Перша вимога, елементарна для доказу їхнього існування, це знайти наказ, що приписує  цей засіб. Пошукати в архівах, які акуратно складала німецькі влада, - всі вони були захоплені союзниками після поразки Гітлера - бюджети цього підприємства, інструкції, що стосуються будівництва і дії цих камер, одним словом, все, що дозволило б провести експертизу «знаряддя злочину», як при будь-якому звичайному розслідуванні. Нічого цього не було зроблено.

Примітно, що й після того, як було офіційно визнане, що на території колишнього рейху людей не вбивали газом, незважаючи на численні показання «очевидців», той же самий критерій оцінки свідчень як суб'єктивних не застосовується, коли мова йде про табори на Сході, особливо в Польщі, навіть якщо ці «свідчення» викликають обґрунтовані підозри.

Так, Мартін Брозат, який опублікував в 1958 році наче справжній документ щоденник коменданта Освенціма Рудольфа Хесса (Rudolf Höß. Kommandant in Auschwitz - autobiographische Aufzeichnungen von Rudolf Höß. Eingeleitet und kommentiert von Martin Broszat. 1958, Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart), написав у газету «Ді Цайт» від 19 серпня 1960 року лист, у якому говорилося, що людей не вбивали газом ні в Дахау, ні в якому-небудь іншому таборі в Німеччині в кордонах колишнього рейху.

Мартін Брозат з Мюнхенського інституту сучасної історії писав: 

«Ні в Дахау, ні в Берген-Бельзені, ні в Бухенвальді жидів і інших ув'язнених не вбивали газом» (пан Брозат став в 1972 році директором цього інституту).

Це визнання мало тим важливіше значення, через те що в безлічі «свідчень очевидців» стверджувалося про існування газових камер у цих таборах, а «реконструкція газової камери» в Дахау найбільше вражала відвідувачів, особливо американців.

На Нюрнберзькому процесі сер Харлі Шоукросс 26 липня 1946 року згадав «газові камери не лише в Освенцімі і Треблінці, але й у Дахау» (МВТ, т. 19. с. 4563).

Мізансцена музею в Дахау дозволяє обманювати не тільки тисячі дітей, яких привозять, щоб втовкмачити їм догму про Голокост, але й дорослих, таких як домініканський священик отець Мореллі, що написав в «Землі розпачу» (1947, с. 15):

«Я глянув очима, повними жаху, крізь лиховісне вічко, через яке нацистські кати могли бачити муки нещасних, котрих вбивають газом».

Навіть колишні в'язні Бухенвальда і Дахау дозволили переконати себе легендою, яка ретельно пеститься. Великий французький історик Мішель де Буар, почесний декан факультету в Кане, член Інституту й колишній в'язень Маутхаузена, заявив в 1986 році:

«У монографії про Маутхаузен, яку я випустив в 1954 році, я двічі згадав про газові камери. Тепер прийшов час роздумів - і я запитав себе: а звідки в мене взялося переконання, що в Маутхаузені була газова камера? Не під час мого перебування в цьому таборі, тому що ні я, ні будь-хто інший не підозрювали, що вона може там бути. Значить, я обзавівся цим “багажем” після війни. Потім я помітив, що в моєму тексті, у той час як у більшості моїх тверджень я спираюся на посилання, їх немає, коли мова йде про газові камери».
Джерело: « Уест-Франс», 2 і 3 серпня 1986 року, с. 6.

Жан-Габріель Кон-Бендіт уже написав: 

«Будемо ж боротися за руйнування цих газових камер, які показують туристам у таборах, де, як тепер відомо, їх не було, інакше нам не будуть більше вірити навіть у тих випадках, у яких ми впевнені».
Джерело: «Ліберасьон», 5 березня 1979 року,с. 4

У фільмі, що показували в Нюрнберзі суду та всім обвинувачуваним, була єдина газова камера - у Дахау.

26 серпня 1960 року Брошат від імені Мюнхенського інституту сучасної історії (просіоністської орієнтації) написав у газеті «Ді Цайт»: «Газова камера в Дахау ніколи не була добудована й ніколи не діяла».

З літа 1973 року табличка перед душем пояснює: «Ця газова камера, замаскована під душову, ніколи не працювала» і додає, що ув'язнених, присуджених до отруєння газом, відправляли на Схід.

МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО НЮРНБЕРЗЬКЕ ПРАВОСУДДЯ

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"

«Цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй».

Джерело: Роберт Джексон, генеральний прокурор США (засідання 26 липня 1946).

8 серпня 1945 року американські, англійські, французькі і радянські керівники зібралися в Лондоні, щоб організувати «переслідування та покарання головних військових злочинців європейських держав Вісі, створивши «Міжнародний військовий трибунал» (стаття 1а).

Ці злочини визначалися в главі II, стаття 6:

1) «Злочини проти миру», інкриміновані тим, хто відповідальний за розв'язання війни.

2) «Військові злочини» - порушення законів і звичаїв війни.

3) «Злочини проти людяності», тобто головним чином, проти цивільного населення.

Впровадження такої юрисдикції вже викликає ряд зауважень.

1. Це не був міжнародний трибунал, тому що в ньому були представлені тільки переможці, отже, розглядалися лише злочини, вчинені переможеними. Як справедливо визнав генеральний прокурор США Роберт Джексон, що головував на засіданні 26 липня 1946 року: «Союзники технічно усе ще перебувають у стані війни з Німеччиною... І як військовий трибунал цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй».

2. Таким чином, йшлося про надзвичайний трибунал, створення якого являло собою останній акт війни і за своїй суттю виключало всяку відповідальність переможців, насамперед, за розв'язання війни. Свідомо виключалося всяке звернення до першопричини. У Нюрнберзі не ставилося питання про те, чи не сприяв Версальський договір з усіма його наслідками, такими як збільшення числа банкрутств і безробіття, приходу Гітлера до влади схвалене більшістю німецького народу? Наприклад, нав'язавши переможеній Німеччини в 1918 році (право сильного вже тоді вважалося єдиним законом) виплату як репарацій 132 мільярдів золотих марок, коли все національне багатство Німеччини оцінювалося в 260 мільярдів золотих марок? Німецька економіка була зруйнована, а німецький народ доведений до розпачу банкрутствами, знецінюванням грошей і, насамперед, безробіттям, що дозволило Гітлерові прийти до влади, давши йому в руки самі вагомі аргументи та  головне гасло: анулювання Версальського договору з усім його шлейфом убогості й приниження.

МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО СІОНІСТСЬКИЙ АНТИФАШИЗМ

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"

В 1941 році Іцхак Шамір зробив непрощенний з погляду моралі злочин: він проповідував союз із Гітлером, з нацистською Німеччиною проти Великобританії.

Джерело: Міхель Бар Зохар. Бен-Гуріон: озброєний пророк. Вид. Файяр, Париж, 1966, с. 99.

Коли почалася війна проти Гітлера, майже всі жидівські організації виступили на боці союзників. Деякі з найбільш відомих керівників, наприклад Вейцман, теж зайняли просоюзницьку  позицію, але німецьке сіоністське угруповання, що, насправді, в ту епоху було дуже нечисленним, зробило навпаки і з 1933-го до 1941 року вело політику компромісу і подальшої співпраці з Гітлером. Нацистська влада одночасно з переслідуванням жидів, яких вона спочатку стали виганяти із державних посад, вела діалог з німецькими сіоністськими керівниками та  виявляли прихильність до них, відрізняючи їх від жидів-«інтеграціоністів», яких переслідували.

Звинувачення в співробітництві з гітлерівською владою адресується не величезній більшості жидів (багато жидів боролися проти фашизму із зброєю в руках в Іспанії з 1938-го по 1939 роки в рядах інтернаціональних бригад, у Варшавському гетто створили «Жидівський бойовий комітет» і загинули, борючись), а жорстко організованим меншостям сіоністських керівників, які протягом восьми років (з 1933-го по 1941-й) працювали в союзі з нацистами.

Їхня єдина турбота - створення потужної Жидівської держави і їхній расистський світогляд сприяли тому, що вони зайняли антианглійську, а не антинацистську позицію.

Після війни вони - конкретно Менахем Бегін і Іцхак Шамір стали керівниками першої величини в державі Ізраїль.

Бабин Яр - часті питання

Що являє собою "Бабин Яр"?

Бабин Яр – урочище в північно-західній частині Києва, розташоване на території від сучасної вул. Дорогожицької до Куренівки (вул. Фрунзе) та між районами Лук’янівка та Сирець. До сучасної забудови тут був один з найбільших у Києві ярів – довжиною близько 2,5 км, глибиною до 30 м. По його дну протікав однойменний струмок, узятий нині в колектор.

Вперше згадується під сучасною назвою в 1401 році, коли власниця корчми (укр. «баба»), що знаходилася тут, продала ці землі домініканському монастирю. Бабин Яр набув всесвітньої відомості як уявне місце масових розстрілів цивільного населення, що нібито здійснювалися нацистськими окупаційними військами в 1941 році.

Поруч з урочищем Бабин Яр знаходилась велика залізнична товарна станція «Лук'янівка» з пакгаузами. До Великої Вітчизняної війни, під час неї і десяток років після - Бабин Яр використовувався як звалище, де спалювався міське сміття, а з жовтня 1944 р. Бабин Яр використовувався також як піщаний кар'єр для цегельних заводів.

Нині на території Бабиного Яру знаходяться кілька пам'ятників і меморіальних комплексів жертвам розстрілів. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1761 до Державного реєстру нерухомих пам'яток України національного значення внесено: "Комплекс пам'яток на місці масового знищення мирного населення та військовополонених в урочищі Бабин Яр під час гітлерівської окупації - між вулицями Мельникова, Дорогожицької та О.Теліги".

Поруч з територією Бабиного Яру на місці Жидівського кладовища побудовано телецентр. В неглибокій частині яру працює станція метро «Дорогожичі».

Чим ще відомий Бабин Яр?

Навесні 1911 року в Бабиному Яру сталося ритуальне вбивство православного хлопчика-гімназиста Андрія Ющинського, на тілі якого було виявлено безліч колотих ран. Вбивство викликало великий резонанс і дало слідству підстави відпрацьовувати версію, згідно з якою кров православної дитини знадобилася для приготування маци. 

Томаш Ґабісь. Релігія Голокосту

Вже довший час можна спостерігати зростаюче напруження у польсько-єврейських стосунках. Вони прямо чи опосередковано пов’язані з Голокостом, тобто з політикою державних установ Німецького Райху, метою якої була, згідно пануючої думки, фізична ліквідація європейських євреїв. Голокост власне є вихідною точкою, контекстом та базою сучасної суперечки. Тому цілком природно класифікувати Голокост не як історичну подію, а як подію, яка стала міфом. Голокост сьогодні розглядають не як Пунічні війни, не як політику Наполеона чи винищення місцевого населення Тасманії і т.п.

Він не належить до історії що минула, а є сучасним у всі часи, постійно актуалізованим та інструменталізованим міфом, одним з центральних елементів культури, політики та ідеології Західної Європи. Він, щоправда, виник як єврейський міф, але завдяки масмедіям та виховним структурам отримав універсальне значення; його піднесли до рівня ключової події, через призму якої сьогодні розглядають не тільки історію 20-го століття, але й історію всього людства.

В останньому номері журналу «Stanczyk» ми повідомляли про існування планів у всіх країнах ЄС накладати штраф за сумніви в існуванні Голокосту. Це доказом того, що Голокост не подія минулого, а сакралізована збірка догм, міфів, яка набуває квазі-релігійної структури, виконує цілком відмінні функції і використовується як політичний, моральний та ідеологічний інструмент. Голокост не належить минулому, а є «завжди сучасним» елементом суто сучасних і зовсім не невинних стратегій при політичних та ідеологічних конфліктах.

Історія про «катів і жертв» стосовно подій півстолітньої давності може бути перетворена у жорстку владну політику; вона може служити інструментом ідеологічного панування та зброєю для утвердження цілком тверезих та вимірюваних інтересів; вона може бути застосована як засіб морального шантажу, промивання мізків та пропаганди; вона можна прийняти форму «шоу-бізнесу» або стати засобом власне релігійної війни. Лише тоді, коли ми розглядатимемо Голокост з цієї точки зору, холодно і без жодних емоцій, ми зможемо зрозуміти, що дійсно відбувається, і про що при цьому йдеться. Лише тоді нам вдасться протиставити звинуваченню в «антисемітизмі» звинувачення в «антиполонізмі» і, крім цього, зібрати у деякій перспективі напевно корисну, совісно документовану збірку свідчень цього «антиполонізму». Якщо ж ми ставитимемо національні польські інтереси на перше місце, то це затьмарить наш погляд на справжній стан речей і доведе, що ми розглядаємо нові феномени за застарілими схемами і інтелектуально безпорадно протистоїмо в принципі неочікуваному вибуху пристрастей та запалу дискусії. Треба, отже, розглядати «польсько-єврейські» справи у ширшому зв’язку, беручи до уваги усю політичну, ідеологічну та релігійну коньюктуру, чиїми елементами є: єврейська держава, впливові групи єврейської діаспори, а також, врешті-решт, демократично-ліберальні еліти західного світу, зокрема Німеччини та Сполучених Штатів. Лише тоді ми зможемо пізнати «польсько-єврейські» справи у їхніх властивих пропорціях, тобто як складову частину цілого, яке сягає далеко за межі нашої країни.