ВІННИЦЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 Р. НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ «ВІННИЦЬКІ ВІСТІ»

Вінницька трагедія, безперечно, є однією з забутих трагедій в українському суспільстві і в українській історії. Одними з перших інформаційних джерел про ексгумацію тіл «ворогів народу» у Вінниці, була періодична українська окупаційна преса, вона відігравала найважливішу роль в інформуванні українського населення про хроніку розкопок, а також для інтенсивної пропагандистської кампанії, спрямованої на формування негативного образу комуністичного режиму та «справжнього обличчя більшовизму». Концепція таких публікацій у газетах будувалася на висвітленні повноцінного, авторитетного розслідування злочину радянської системи проти українського народу з пропагандистською метою. Вінницька трагедія стала яскравим прикладом цієї кампанії, її здебільшого мусили висвітлювати україномовні періодичні видання. Газети періоду окупації є одним з основних джерел зі специфіки пропагандистської політики окупаційної влади нацистської Німеччини на території України.

У зв’язку з наявністю в пресі компрометуючого матеріалу з пропагандистським складником, здатного похитнути міжнародний авторитет СРСР, довгий час ставлення до окупаційної преси було зневажливим, а в радянський період подібні видання були заборонені. Дотепер, процес вивчення окупаційної української періодики, як джерела суттєво відстав. Для багатьох дослідників преса служить лише допоміжним матеріалом.

«ВІННИЦЬКА ТРАГЕДІЯ» – ЗАБУТИЙ КАТИНЬ

Під час Другої світової війни ряд назв місць масових вбивств людей набули особливого значення. Вони стали символами тоталітарних режимів, їхньої політики та військового протистояння. Логічним завершенням війни стало засудження та покарання на Нюрнберзькому процесі, нацистського режиму як злочинного, злочини ж більшовиків було безжально забуто Результатом такої історичної несправедливості стало те, що за весь час існування радянського режиму події, які дискредитували СРСР в період Другої світової війни були табу і розцінювалися як шкідливі, через це вони зникли з історичної пам’яті на пів століття. Радянська історична наука висвітлила своє бачення правди про війну і в результаті вона довгий час була «істиною». Саме з цієї причини сьогодні деякі епохальні події Другої світової війни є спотвореними цензурою або просто забутими. Вплив радянської цензури на історичну науку відчувається і сьогодні. Значна частина суспільства досі сприймає СРСР як беззаперечного переможця у війні, який автоматично звільняється від будь-якої відповідальності, а суперечити цьому може, нібито, лише неосвічена, аморальна і непристойна людина.

На пострадянському просторі, а зокрема і в Україні притаманний феноменальний досвід «безпам’ятства». У зв’язку з поширенням традиції забуття історичної пам’яті Вінницька трагедія тут не є виключенням, а скоріше закономірністю. Антін Драган називав це «Забутий Голокост»[17]. Для такого успішного результату зі знищення історичної пам’яті була проведена колосальна робота у всіх напрямках. Приклад радянської політики національної пам’яті наводив шведсько-американський історик Пер Андерс Рудлінг, який вважає, що основною причиною, за якою з безлічі знищених під час війни білоруських сіл радянський уряд приділив особливу увагу меморіалізації саме Хатині, – це співзвуччя цього села з назвою урочища Катинь, яке була місцем розстрілу польських військовополонених співробітниками НКВС, факт якого СРСР заперечував до 1990 р. [10, с. 158-159] Такої ж думки дотримується і В. Суворов у статті «Катынь или Хатынь?» [12].

Культ Голокосту

Обкладинка книги
Нормана Фінкельштейна
"Індустрія Голокосту"

Культ Голокосту - явище всілякого насадження пам'яті про Голокост, пропаганди, меморіалізації Голокосту тощо.

Єврей Ісраель Шамір у статті "Кривавий Великдень» д-ра Тоафа" пише що культ Голокосту – просто черговий спосіб сказати, що євреї завжди невинно страждають, а гої завжди винні. Якщо ви відкриєте довоєнні єврейські або юдофільські тексти, то побачите, що місце, яке тепер відведено під Голокост, і раніше не було порожнім. Його просто заповнювали інші сюжети: погроми в Росії, справа Дрейфуса, інквізиція, вигнання з Іспанії, руйнування Храму та, значною мірою, «криваві наклепи».

У  статті "Чому популярний культ Голокосту" Ісраель Шамір зазначає що "догмат єврейського Голокосту виник через багато років після закінчення 2-ї світової та після виходу в інший світ безпосередніх свідків тих подій – на початку сімдесятих; до цього саме слово «Голокост» стосувалося лише варварських бомбардувань союзниками Дрездена і японської Хіросіми, а масової загибелі євреїв в індустріальних масштабах не чули навіть історики війни". А потім шукає відповідь на питання: «Чому культ Голокосту з його храмами у вигляді музеїв Голокосту, що вискочили як гриби після дощу по всьому світу від Небраски до Фіджі, став таким популярним?»

День пам'яті жертв політичних репресій: вінницький історик про масове знищення мирного населення

Про основні періоди державного терору в СРСР на Вінниччині. 

Сьогодні, у третю неділі травня, в Україні відзначають День пам'яті жертв політичних репресій. Про основні періоди державного терору в СРСР на Вінниччині Суспільному розповів історик Роман Подкур.

За його словами, основна проблема, яка актуальна як, для радянського, так і для сучасного режиму Росії – це денаціоналізація українців.

"Вони тоді робили усі репресії заради того, щоб створити радянську людину і денаціоналізувати українців. І зараз відбувається теж саме. "Українці повинні зникнути" – це основний лозунг пропагандистів РФ. Задумайтеся, за весь період існування радянського режиму, був який завгодно націоналізм: грузинський, український, польський, грецький... Російського не було. Жодна людина не засуджена за російський націоналізм за всю радянську історію", – говорить Роман Подкур.

За його словами, політичні репресії на теренах Поділля відбувалися у декілька етапів. Розповімо про основні із них.

«Жертв Вінницької трагедії чекісти ставили навколішки та розстрілювали зблизька»

25 червня 1950 року була арештована Грушковська Галина Петрівна, жителька села Городниця Брацлавського району Вінницької області. У постанові на арешт зазначалося, що Грушковська, як дочка репресованого батька, їздила влітку 1943 року до Вінниці на «провокаційні розкопки, які проводили фашистські загарбники», а після повернення звідти здійснювала наклеп на радянську владу. Українку засудили до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна фактично лише за те, що вона впізнала серед викопаних із поховань речей шапку свого батька, якого стратили працівники НКВС під час сумнозвісної Вінницької трагедії – масових розстрілів мирного населення в 1937-38 роках…

Про причини та передумови цієї трагедії, кількість її жертв, про проведені нацистами під час окупації України розкопки поховань та наслідки для тих, хто зміг знайти прах або останки своїх рідних, кореспондентці АрміяInform розповів Сергій Гула, кандидат історичних наук, заступник директора  Музею Вінниці з наукової роботи.

У Луцьку знайшли залишки понад сотні жертв НКВС

У Луцьку краєзнавці знайшли останки понад 100 жертв комуністичного режиму – в’язнів луцької тюрми, розстріляних НКВС на початку німецько-радянської війни, 23 червня 1941 року.

Уже багато років поспіль цього дня у Луцьку – День скорботи. Загалом, за орієнтовними оцінками, тоді було вбито близько двох тисяч людей.

Краєзнавці шукали поховання на території луцької тюрми не один рік. Де саме вони розташовані, напевне ніхто не знав: з поверненням радянської влади на Волинь про це боялися говорити, а братські могили, облаштовані біля тюрми за німців, енкаведисти зрівняли із землею і заасфальтувати.

У 1996-му, неподалік одного з поховань, встановили меморіальні дошки.

Україна: реальні та міфологічні воєнні втрати

Битва за Київ (постановочне фото)

У березні 1946 року Сталін офіційно заявив: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 млн своїх громадян. Проте вже тоді частина як офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася в цій цифрі. Бо перед їхніми очима стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною пропагандою. Публічно сумніви ніхто зі зрозумілих причин не висловлював (і не мав де висловити), але у середовищі надійних людей називалися зовсім інші цифри.

У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б "політично шкідливим"». Ті люди, про яких веде мову Довженко, – то високопоставлені номенклатурники включно з Микитою Хрущовим.

«Міф 22 червня»: український погляд

The liberators of the Western Ukraine. Lvov. 1939. M.Redkin

Дивно, але факт: досі в Україні є політики й журналісти, які вважають, наче для українців Друга світова війна почалася чи то 17 вересня 1939-го, коли Червона армія вирушила у «визвольний похід» на Галичину і Волинь, чи то 22 червня 1941-го, коли «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Ну, а те, що певне число громадян України, попри все, продовжує вірити офіційній російській історичній міфології, ні для кого не таємниця. А ця міфологія стверджує, що СРСР був у 1930-ті роки миролюбною державою, він змушений був задля посилення своєї обороноздатності до необхідного мінімуму та виграшу часу підписати Пакт Молотова-Ріббентропа, але так і не встиг належним чином підготуватися до війни і став 22 червня 1941 року жертвою неспровокованого нападу з боку Німеччини і її союзників.

А як було насправді?

Вінниця: злочини без кари

Попередні зауваги

Поява цієї книжки завершує довгорічні зусилля багатьох людей, що берегли пам'ять, свідчення і документи про большевицькі вбивства у Вінниці 1937-1938 років та розкриття масових братських могил під час німецької окупації 1943 р.

Перші матеріяли книжки вийшли англійською мовою 1989 року в США*.

У цьому збірнику поміщено переважно ті публікації, що з'явилися в пресі української діяспори, а також публікації з чужомовних джерел про згадані події.

Міф Голокосту халтурно зляпаний швидкоруч

Крематорій в Освенцімі

10 листопада 1975 року ХХХ сесія Генеральної Асамблеї ООН ухвалила резолюцію 3379, яка визначила сіонізм як «форму расизму та расової дискримінації». Проте 16 грудня 1991 року це визначення було скасоване. Ця подія разом з міфом про Голокост зробила позиції сіоністів недоторканними для будь-якої критики. Кожен, хто наважується хоч щось висловити проти заяв чи дій євреїв вважається злочинцем, фашистом і те де.

Під міфом про Голокост я розумію брехню про нібито 6 млн. замордованих євреїв у часи ІІ Світової війни. Але підрахунки чисельності довоєнних популяцій євреїв в Європі співставлені з кількістю з кількістю єврейських біженців з Європи спростовують цю цифру. Крім того, разом з євреями до жертв Голокосту зараховують також циган, гомосексуалістів, масонів, соціалістів, психічно хворих та інших «неповноцінних», знищуваних у концтаборах. Крім того не існує жодного списку знищених людей, відповідно, цифра 6 млн. взята зі стелі. Не враховуються у т. зв. офіційній статистиці також євреї, які при еміграції змінили ім’я та національність. Їх вважають жертвами Голокосту, хоча вони зараз (і їх нащадки) живуть у різних країнах світу. Стверджується також, що ЛИШЕ в Освенцімі жертвами Голокосту стали 4 млн. євреїв.