Шокуючі факти. Хто фінансував і привів Гітлера в Німеччині до абсолютної влади

Адольф Гітлер

Зазвичай, коли говорять про причини приходу до влади Адольфа Гітлера, згадують про його видатний ораторський дар, харизматичність, політичну волю та інтуїцію, важку економічну ситуацію в Німеччині після поразки у Першій світовій війні, образу німців через принизливі умови Версальського миру, але насправді все це — лише другорядні передумови, які сприяли його сходженню на вершину політичного Олімпу.

Без регулярного, серйозного фінансування його руху, оплати низки дорогих заходів, які зробили Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію (у німецькій транскрипції НСДАП) популярною, нацисти ніколи б не досягли вершин влади, залишившись одним із десятків подібних рухів місцевого значення. Для тих, хто серйозно досліджував і досліджує феномен націонал-соціалізму та фюрера, це факт.

Головними спонсорами Гітлера та його партії виступили фінансисти Великої Британії та Сполучених Штатів. Від самого початку Гітлер був «проєктом». Енергійний фюрер був інструментом для об’єднання Європи проти Радянського Союзу, а також вирішувалися й інші важливі завдання: так проходили полігонні випробування «Нового світового порядку», який планували поширити на всю планету.

Спонсорували Гітлера і німецькі фінансово-промислові кола, пов’язані зі світовим фінансовим інтернаціоналом. Серед спонсорів Гітлера був Фріц Тіссен (старший син промисловця Августа Тіссена), який ще з 1923 року надавав значну матеріальну підтримку нацистам, а у 1930 році публічно підтримав Гітлера. У 1932 році він входив до групи фінансистів, промисловців і землевласників, які вимагали від рейхспрезидента Пауля фон Гінденбурга призначити Гітлера рейхсканцлером.

Відозва Адольфа Гітлера до німецького народу у зв'язку з початком війни проти Радянської Росії

22 червня 1941 року [1]

Німецький народе! Націонал-соціалісти!

Обтяжений важкими турботами, я був приречений на багатомісячне мовчання. Але тепер настав час, коли я, нарешті, можу говорити відверто.

Коли 3 вересня 1939 року Англія оголосила війну Німецькому Рейху, знову повторилася британська спроба зірвати будь-який початок консолідації і разом з тим підйому Європи за допомогою боротьби проти найсильнішої у даний час держави континенту.

Так колись Англія після багатьох воєн погубила Іспанію. Так вела вона війни проти Голландії. Так боролася пізніше за допомогою всієї Європи проти Франції. І так на рубежі століть вона почала оточення тодішньої Німецької імперії, а в 1914 році – світову війну.

Тільки через відсутність внутрішньої єдності Німеччина зазнала поразки в 1918 році. Наслідки були жахливі. Після того, як спочатку було лицемірно оголошено, що боротьба ведеться лише проти кайзера і його режиму, то коли німецька армія склала зброю, почалося планомірне знищення Німецької імперії. У той час, як здавалося, дослівно збувається пророцтво одного французького державного діяча [2], що в Німеччині 20 мільйонів зайвих людей, тобто їх потрібно усунути за допомогою голоду, хвороб або еміграції, націонал-соціалістичний рух розпочав свою роботу з об'єднання німецького народу і тим самим проклав шлях до відродження Імперії.

Цей новий підйом нашого народу зі злиднів і ганебної неповаги до нього проходив під знаком чисто внутрішнього утримання. Англію, зокрема, це ніяк не зачіпало і нічого їй не загрожувало. Незважаючи на це, моментально відновилася сповнена ненависті політика оточення Німеччини. Зсередини і ззовні плелася відома нам змова євреїв і демократів, більшовиків і реакціонерів з єдиною метою перешкодити створенню нової національної держави і знову занурити Рейх в безодню безсилля і злиднів.

Фронт пригнічення: бомбардування німецьких міст під час Другої світової

Ми бачили жахливі речі: обгорілі дорослі зменшилися до розмірів маленьких дітей, залишки рук і ніг, мертві люди, спалені заживо цілі сім'ї, люди бігали в різні боки, згорілі вагони заповнені цивільними біженцями, мертві рятувальники і солдати, багато з людей кликали і шукали своїх дітей та сім'ї, і всюди вогонь, вогонь, і весь час гарячий вітер вогняної бурі повертав людей назад в палаючі будинки, з яких вони намагалися втекти. Я не можу забути ці жахливі подробиці. Я ніколи не зможу їх забути.

1943 рік став часом збільшення інтенсивності повітряних рейдів на міста Німеччини. І якщо протягом 1940-1942 років основними цілями англо-американських повітряних сил були в основному промислові об'єкти (нафтопереробні, металургійні, авіаційні заводи), транспортні магістралі, залізничні сполучення, системи інфраструктури, то, починаючи з 1943 року, в рамках тільки-но створеного плану, який отримав назву "Пойнтбленк" основні авіаційні удари мають бути скеровані саме на винищення жителів міст та нейтралізації ВПС Німеччини.

Звісно, для таких масштабних операцій необхідно було мати відповідну авіацію, здатну долати великі відстані. І саме такі літаки були у Королівських ВПС. На початок 1943 року для проведення дальніх рейдів у союзників було до 800 важких стратегічних бомбардувальників, більше 100 літаків розгорнули також і ВПС США.

Варто звернути увагу на той факт, що літаки таких типів кардинально відрізнялися від літаків початкового етапу війни 1939-1941 років. Бомбове навантаження на кожен літак зросло спочатку з однієї тони до більш ніж двох тон, а потім – до 3,5 (на відміну від 200-500 кг у літаків 1939-41 років).

Вони оснащувалися більш потужними авіаційними двигунами, за рахунок яких такий літак міг долати відстань від 2000-5000 км (при одній заправці) мали більшу стійкість від ПВО і керувалися більш досвідченими пілотами.

Ще до початку Другої світової війни було зрозуміло, що повітряні бомбардування мирних жителів і невійськових цілей протизаконні. Про це йшлося ще в Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, підписаної у 1907 році. До цього слід додати відомий документ "Правила війни", розроблений учасниками Вашингтонської конференції щодо обмеження озброєнь у 1922 році.

У ньому йшлося: "Повітряні бомбардування з метою тероризування цивільного населення або руйнування та пошкодження приватної власності не військового характеру або ж заподіяння шкоди особам, які не беруть участі у військових діях, забороняються" (стаття 22, частина II). Але Маршал та голова Королівських ВВС сер Артур Харріс вирішив, що може ставити під сумнів або ж взагалі нехтувати пунктами, викладені в документації про "Правила війни".

Маючи зовсім недоброчесну репутацію ще в 20-і роки, командуючи британською авіацією в Пакистані, а потім в Іраку, він віддавав накази про бомбардування непокірних сіл запальними бомбами. І знову той самий Харріс розробив та реалізував новий, більш ефективний план бомбардування.

Україна: реальні та міфологічні воєнні втрати

Битва за Київ (постановочне фото)

У березні 1946 року Сталін офіційно заявив: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 млн своїх громадян. Проте вже тоді частина як офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася в цій цифрі. Бо перед їхніми очима стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною пропагандою. Публічно сумніви ніхто зі зрозумілих причин не висловлював (і не мав де висловити), але у середовищі надійних людей називалися зовсім інші цифри.

У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б "політично шкідливим"». Ті люди, про яких веде мову Довженко, – то високопоставлені номенклатурники включно з Микитою Хрущовим.

«Міф 22 червня»: український погляд

The liberators of the Western Ukraine. Lvov. 1939. M.Redkin

Дивно, але факт: досі в Україні є політики й журналісти, які вважають, наче для українців Друга світова війна почалася чи то 17 вересня 1939-го, коли Червона армія вирушила у «визвольний похід» на Галичину і Волинь, чи то 22 червня 1941-го, коли «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Ну, а те, що певне число громадян України, попри все, продовжує вірити офіційній російській історичній міфології, ні для кого не таємниця. А ця міфологія стверджує, що СРСР був у 1930-ті роки миролюбною державою, він змушений був задля посилення своєї обороноздатності до необхідного мінімуму та виграшу часу підписати Пакт Молотова-Ріббентропа, але так і не встиг належним чином підготуватися до війни і став 22 червня 1941 року жертвою неспровокованого нападу з боку Німеччини і її союзників.

А як було насправді?

Голокост - трагедія чи багатомільярдний бізнес?

Спекотним літнім днем я сидів за письмовим столом у своїй Яффський квартирі. Море плескалося за опущеними - від сонця - жалюзі, приймач верещав зі спальні, відволікаючи від роботи. Я зібрався з силами і встав, щоб, нарешті, вимкнути його. Але коли я підійшов до радіо, м'який голос головного рабина Ісраеля Лау змусив мене забути про все.

- Ні, з євреїв не робили мила, - сказав рабин з легким жалем у голосі, як дорослий, що розповідає онучці, що немає, мовляв, котів у чоботях. Так я дізнався, що одна із страшних розповідей мого дитинства - про те, що нацисти робили з євреїв мило - виявивилася схожою на казку про Бармалея. У тій же передачі виступив і директор музею-інституту Голокосту в Єрусалимі, і він підтвердив: хоча на Нюрнберзькому процесі фігурувало це звинувачення, і навіть бруски мила були представлені, але насправді нічого цього не було. Адже це була не дрібна деталь, а один із засадничих міфів століття, яким доводилася «звіряча діловитість і розважливість» нацистів, один з міфів, які свого часу подіяли і на мій світогляд. А виявилося - так, військова пропаганда та агітація, спосіб оволодіти умами.

Втім, легенда про мило не зникла. Її продовжують подавати відвідувачам у музеях голокосту, а музеїв стає все більше і більше.

70 років Перемоги. Чиєї Перемоги?

В кінці березня 2014 року голова департаменту інформаційної політики МЗС України п. Євген Перебийніс заявив: «Україна має намір відзначити 70 – річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні не менш урочисто ніж Росія»

Якщо врахувати хворобливу запопадливість перед Росією (постійно стояти навшпиньках), а також те, що багато ще українців дивляться на свою історію московськими очима, то таке може бути. Але спробуємо подивитись на цей трагічний період історії власними очима.

2 вересня 1939 року розпочалася ІІ світова війна, яка закінчилася в вересні 1945 року для більшості країн світу, але не для України. Останній бій прийняв підрозділ УПА під командуванням сотенного Володимира Кудрі(«Роман») 8 липня 1955 року в с. Сушки Коростенського району Житомирської області. Та повернемось до початку.
Два тоталітарних режими Гітлера і Сталіна, які відкрито заявляли про прагнення до світового панування, на початку діяли спільно і розпочали, відповідно домовленостей між собою («Пакт Молотова – Ріббентропа»), загарбувати чужі території. Проте вже дуже скоро виявилося, що ці території ніяк не вдовольняють апетити обох загарбників, і вони розпочали війну між собою.

Сергій Дацюк: Відмова світу у моральному праві Росії на перемогу у Другій світовій війні

Сергій Дацюк

Шановні росіяни!

Коли весь світ 8-го травня 2015 згадує про закінчення європейської частини Другої світової війни (Victory in Europe Day) 70 років тому, ви 9-го травня 2015 святкуєте день 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Хотілося б запитати - чому саме ви пишаєтеся?
 
Гордість за Перемогу 70 років тому взагалі підозріла, бо такий тривалий час мало дати багато інших приводів для гордості, щоб точно так само зводити їх у ранг символів і орієнтирів державної політики.

ЗМІ варто відмовитись від радянських міфів у висвітленні 70-річчя вигнання нацистських окупантів з України

Держкомтелерадіо звертається до українських ЗМІ з проханням скористатись рекомендаціями Українського інституту національної пам'яті щодо вшанування та висвітлення 70-тої річниці вигнання нацистських окупантів з України. Про це повідомляє прес-служба Комітету.

Замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників» історики рекомендують вживати вираз «вигнання нацистських окупантів з України». «Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а у 1944 році Україна не стала вільною», - зазначається у методичних матеріалах Українського інституту національної пам'яті, розміщених на сайті Держкомтелерадіо.

Варто ваужити також, що  попри певну історичність використання сполучення «фашистські загарбники», зокрема у радянській пресі тих часів, науково більш коректним є використання терміну «нацистські окупанти».

Альфред Розенберг про Україну

По відношенню до України повинні бути сформульовані інші політичні цілі, ніж у Остзейских провінціях. Якщо стосовно останніх доводиться говорити про певну форму німецького протекторату, то тут необхідно завзято домагатися створення незалежної української держави, яка буде знаходитися в тісному, нерозривному союзі з Німецьким райхом. Щоб досягти цього, вермахт і політичне керівництво повинні з самого початку підкреслити, що німці та українці ніколи не вели між собою воєн, у німців по відношенню до українців завжди були симпатії, але російський царизм не дозволяв здійснювати політичне співробітництво.

Український народ протягом багатьох століть перебував у постійній боротьбі проти поляків і росіян. Перше місто, засноване вікінгами, від початку було справжньою столицею всієї Руської імперії і набагато пізніше було посунуте Москвою. Великороси виявилися чисельно сильнішими і багато в чому стійкішими, крім того, починаючи з XVIII століття, вони стали все ширше залучати до керівництва німців, так що всі договори, які передбачали рівноправність росіян і українців, могли безкарно порушуватися Москвою.

Дрезден, епізод Апокаліпсису

Сивий туман над Ельбою, Фрауенкірхе, пам’ятником Моріцу Саксонському. Десь у картинній галереї спить “Сикстинська мадонна”  Рафаеля. Настрій на рівні ватерлінії. Зів’ялі білі троянди та тисячі мерехтливих вогників свічок. Вони не можуть розсіяти темряву, танцюють на вітрі, і гаснуть одна за одною. Кілька тисяч націонал-патріотів зі смолоскипами в оточенні броньованих поліцейських кордонів у жалобі марширують мокрими вулицями. Кілька десятків тисяч жлобів на чолі з представниками влади марширують такими самими вулицями та наполягають, що сотні тисяч їхніх дідусів та бабусь, що згоріли заживо 70 років тому загинули не через запалювальні бомби англійців і американців. А тому, що були жертвами націонал-соціалізму. Музика Ріхарда Вагнера в ім’я конформізму і політкоректності оголошена поза законом.

Пам’ятати – це злочин, гірший за фашизм, ксенофобію та антисемітизм.

…Станом на лютий 1945 року населення Дрездена, як і багатьох великих та середніх міст Німецького райху, яких ще не торкнулася війна, збільшилось із звичних 650000 мешканців до понад мільйона осіб за рахунок утікачів з інших районів Німеччини. У Дрездені було розгорнуто чимало великих військових шпиталів та центрів розселення біженців із областей, що постраждали від бомбардувань протягом 1942—1944 років, або опинились під загрозою окупації. Точної оцінки кількості людей, які стікалися до столиці Саксонії на початку 1945 року не існує, оскільки через масований наступ радянської армії у січні прибули сотні тисяч утікачів із Східної Пруссії, часто без жодного обліку. В принципі на території міста не було жодного важливого об’єкту, що належав до військово-промислового комплексу, проте Дрезден відігравав роль важливого транспортного вузла в системі німецьких комунікацій. З огляду на те, що відчутного повітряного удару по місту протягом усієї війни було завдано лише в жовтні 1944 року, велика кількість зенітних гармат була вилучена із системи ППО та відправлена в Рурський промисловий басейн або на Східний фронт. На цьому етапі війни німецькі військово-повітряні сили (Люфтваффе) були вже остаточно виснаженні боротьбою на багатьох фронтах, нестачею пального та необхідністю насамперед прикривати наземні війська Вермахту, що з останніх сил утримували оборону. Увечері 13 лютого 1945 року на захист Дрездена у повітря змогли піднятися лише 27 німецьких нічних винищувачів з усієї території Німеччини, аби зустріти найбільш жорстокий бомбовий удар в історії воєн.

Нове богохульство

Колись люди не хулили Бога в Америці. Існували серйозні соціальні заборони проти цього. Деякі громади навіть прийняли закони проти богохульства. Отже, богозневага й досі є великим гріхом в Америці, і незабаром може стати злочином знову. Але, на жаль, в Америці з'явився новий бог, відтак, і нове богохульство.

Дозвольте мені вчинити нове богохульство, поки це ще законно. Те що ми знаємо як "Голокост", в основному є пропагандою воєнного часу. Пропагандою, котра на відміну від більшості пропаганди воєнного часу, не була тихенько забутою. Замість цього вона тривала: кожен рік, починаючи з 1945 року, розросталася і ставала більш фантастичною, більш ненависною і більш небезпечною щоб піддавати її сумніву.

Правда в тому, що десь між 700 000 і 1500000 людей загинули в німецьких таборах праці в 1944 і 1945 роках. Багато з них були жидами. Багато хто не були. Більшість із них померли впродовж останніх шести місяців війни від хвороб і голоду, спричинених американськими бомбардуваннями Німеччини що зруйнували її інфраструктуру. Траплялись деякі звірства, але вкрай нечасто. Небагато людей знають, що Міжнародний Червоний Хрест мав відділення в Освенцімі з 1942 року і до кінця війни. Це відділення ніколи не повідомляло і не реєструвало будь-яких злодіянь (кілька років тому міжнародне жидівство змусило Червоний Хрест вибачитися перед жидівством - і він таки вибачився за те що не побачив того, чого ніколи не відбувалося).

Зашорена історія

Віктор Суворов: надання доступу до радянських
документів –  один із важелів впливу Кремля на західних істориків 

До 70-річчя нападу Німеччини на Радянський Союз з’являється маса публікацій, у яких знову порушують проблеми задумів, цілей і завдань двох диктаторів у те фатальне літо. Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів Тижню про розвиток і приріст історичних знань, про сприймання на Заході ролі СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні російського суспільства псевдоісторичною пропагандою.

У. Т.: Ви перший, хто виступив із твердженням: 1941 року СРСР планував атакувати Німеччину задля поширення системи соціалізму на всю Європу й далі, наскільки можливо. Як сприймали цю тезу в роки холодної війни?

– Коли СРСР вважали найбільш імовірним супротивником, говорити про те, що він агресор, було вкрай важко. Доводилося волати в порожнечу й на кожному кроці діставати відкоша. Навіть найзапекліші антирадянщики – російські емігрантські видавці – відмовляли в публікації моєї роботи. 1985 року розділи монографії видрукувала паризька газета «Русская мысль», їх прочитало «Радіо Свобода». Уперше моя книжка вийшла в Німеччині в перекладі 1989 року. 1992-го «Криголам» вдалося видати в Росії – і теза здобула спершу відомість, а потім і визнання. Знайомі, які працюють учителями історії, розповідають: щороку старшокласники, проходячи тему про німецький напад на СРСР, ставлять педагогам запитання, на які в межах офіціозної державної концепції відповісти складно.

ДИЛЕМА ЗАХОДУ

У. Т.: Якщо у Східній Європі ваша теза стала популярна, то чому на Заході її підтримує так мало авторів?

– По-перше, східний фронт там не вельми цікавий через віддаленість театру бойових дій від місця мешкання читачів. А коли щось не привертає пильної уваги, то воно, відповідно, не завжди є добре зрозумілим. По-друге, більшість західних істориків виросли не за реального соціалізму. Вони не відчувають тієї системи, що канула в Лету, й міряють її стандартами суспільства демократії та ринкової економіки. Ті, хто зазнав панування комуністів на власному досвіді, розуміють, що верхівка цього режиму дбала не про народне процвітання, ба навіть лише почасти опікувалася власним матеріальним благополуччям. Вона прагнула до влади, її утримання, зміцнення й поширення. Ключовий момент для посилення впливу й було прогаяно 1941 року. На щастя, прогаяно. Дозвольте дещицю фантазії: може, у протилежному випадку ми нині жили б у глобальному концтаборі.

У. Т.: Яка ситуація з доступом істориків у Росії до архівних документів на сьогодні?

– Чимало сховищ документів, які привідкрилися в 1990-ті, знову стають недосяжними. Багато спеціалістів припускають: влада свідомо створює корупційне тло і в архівній сфері, що додає ваги співробітникам державного апарату.

Незважаючи на це, всі джерела, які вдається видобути з російських та українських архівів, – до речі, там (в Україні. – Ред.) ситуація дещо ліпша, але матеріалів у рази менше, – підтверджують мою тезу. Йдеться як про конкретні більшовицькі плани підкорення Європи, котрих від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять, так і про свідчення початку радянсько-німецької війни, коливійська СРСР не мали змоги оборонятися, бо просто не вміли цього робити. Мій колега Марк Солонін опублікував документ, у якому було вказано, що наприкінці 1939-го – на початку 1940 року Червона армія планувала похід на Близький Схід та в Індію, а Робітничо-селянський червоний флот готувався воювати в Середземному морі. Таким чином, розглядали теоретичний варіант війни проти Британії.

Цікава збірка документів, випущена 2009 року архівом Служби безпеки України, – там підготовку до війни показано на матеріалах НКВС і ГРУ – військової розвідки. До речі, щодо архіву ГРУ, де напевне зберігається чимало цікавого про проблему 1941 року. Всі знають про його існування в Росії, але нікому не відомо, де він розміщений. А в 1990-ті роки туди проникали окремі вільні дослідники, до того ж без блату й хабарів…

Сумно, що надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на шерег західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій. Це ще одна із причин того, чому багато міфів СРСРтакі живучі в науці Німеччини, Франції та англомовних країн. Звичайно, потрібен дальший архівний пошук у царині радянської історії. Але сам я тут, у Британії, продовжую писати книжки на відкритих матеріалах, опублікованих джерелах, щоби будь-хто охочий мав змогу перевірити всі мої роботи.

«НАКАЧАНЕ» БРЕХНЕЮ СУСПІЛЬСТВО

У. Т.: Що змінилося останнім часом у медіа-політиці Кремля?

– Концепції, якими нинішня російська влада намагається «накачати» суспільство, схожі на «історіографію» кондового брєжнєвського застою. Де-не-де просвічує махровий комуно-шовінізм. Це дрімуче мракобіссяпоширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особ­ливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ.

На щастя, всі ці потуги часто дають протилежний результат. Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Почасти цим пояснюється неочікуваний успіх збірок, про які ми говорили. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії.

У. Т.: Надії комусь можуть видатися надто далекосяжними…

– Уже зараз сталося щось на кшталт «точкової легалізації» моєї тези. Особливо приємно, що навіть у цьому «та й попереду усіх» Росія і Україна.

До концепції курсу історії Росії, що була опублікована 2009 року близьким до Кремля авторським колективом, увійшла дивна фраза: «…Сталін не виключав превентивного удару, та водночас вважав, що слід дочекатися зосередження військ противника для агресії. Тоді це бачилося б як захід самооборони. Однак улітку 1941 року можливості для таких дій у Сталіна ще не було». Бачимо всю нерозбірливість думки, а також і відверту брехню: зокрема, СРСР готував не превентивний, тобто випереджальний удар, а власне агресію. Та й інструмент для неї існував. Але наявність полеміки з цього питання в офіціозному виданні – важливий показник.

Крім того, в опублікованому 2010 року за інерцією президентства Ющенка київським Інститутом національної пам’яті навчальному посібнику «Україна в роки Другої світової війни» цю тезу подано зрозуміло і як єдино правильну.

У. Т.: Над чим працюєте нині?

– Пишу книжку про період Хрущова, зокрема ракетобудування, політ у космос, гонку озброєнь. Реальний соціалізм 1953 року нікуди не зник. І в системи існував тільки один шанс на виживання – знищити світ ринкової економіки й демократії, об’єкт для порівняння, тобто підкорити планету. Тому й за Хрущова, й за Брєжнєва ми випускали зброю, а вся країна жила за залишковим принципом. До того ж період Хрущова огорнутий якоюсь романтичною поволокою, не звертають уваги на масу конкретних злочинів усередині держави й поза її межами. Ці лиходійства було влаштовано у 50-ті – 60-ті роки минулого століття. Не бракувало тоді й маразму та маячні, пов’язаних як із особливостями ладу, так і з дивацтвами ексцентричного лідера.

БІОГРАФІЧНА НОТА:

Віктор Суворов (Володимир Різун). Народився 1947 року в Приморському краї в родині українця й росіянки. Після вдалої кар’єри військовика опиняється у Швейцарії на службі в Головному розвідувальному управлінні СРСР. У червні 1978-го зникає, перебираючись до Англії. Перші книжки виходять англійською та німецькою мовами. У Росії вперше виданий 1992-го («Криголам»). Історичні зацікавлення: Друга світова війна, вторгнення до Чехословаччини 1968 року, постаті Ґєорґія Жукова та Іосіфа Сталіна. Праці перекладено 27 мовами.

Джерело: http://tyzhden.ua/Politics/25188