Ті, що дивом пережили холокост

"Отже, мене вже везли до табору знищення,

але мені вдалося втекти. Це було диво ".

Ефраїм Кішон,

жидівський гуморист [1].

Від епідемій і поневірянь у нацистських таборах вмирало безліч жидів і нежидів, але це не було систематичною політикою винищення, про що свідчать долі багатьох окремих людей. Прімо Леві пішов у партизани, коли німці вступили до Італії після повалення Муссоліні. Його заарештували. Якби, як учасник Опору, він потрапив у руки армії Муссоліні в Лівії або Албанії, то його б тут же розстріляли або повісили на найближчому дереві. З партизанами німці теж в основному не надто церемонилися, але в цей час вони дуже потребували робочої сили. Тому вони не чіпали Леві, який на допиті оголосив себе жидом, а відправили його на примусові роботи в Освенцім. Леві вижив і пізніше описав свої переживання в книзі "Якщо це - людина".

Якщо дотримуватися схеми, то "чистий жид" і лівий соціаліст австрієць Бенедикт Каутський повинен був неодноразово померти. Сім років провів він у таборах і після війни написав книгу "Диявол і проклятий". Його мати у грудні 1944 року померла в Біркенау у 80 років, після тривалої хвороби. Ув'язненя настільки літніх людей - ганебне, але воно не є жагою знищення: до фрау Каутської приходив лікар, і навряд чи б вона прожила довше на волі, враховуючи жахливі умови кінця 1944 року.

Єрусалимський синдром

Острів Буян

Я прожив значну частину свого життя в Ізраїлі, цій маленькій близькосхідній державі. Спочатку вона була на периферії, і я писав і боровся з реакцією, що зростала, з місцевим расизмом, з ожилою ненавистю до гоїв. Наші місцеві проблеми аж до недавнього часу мало кого хвилювали, однак нещодавно Ізраїль опинився в центрі світових подій. З причин, що ми обговоримо, виникло сплетіння компрадорських сил у Росії, імперсько-капіталістичних сил в Америці, їхніх союзників у Європі і прихильників апартеїду в Палестині. Тому моя особиста ділянка фронту — боротьба з апартеїдом у Палестині — стала одночасно передовою боротьби з російськими компрадорами та з американським імперіалізмом у його новій модній формі мондіалізму. Це сплетіння сил — незвичайний історичний вузол; розрубавши його, ми покінчимо із сучасним жорстоким капіталізмом. 

Палестина — це острів Буян, де в скриньці зберігається яйце, а в ньому — життя Кощія Безсмертного — того самого капіталізму, з яким ми боролися.

З'явився і метод якомога безболісної і безкровної ліквідації Кощія — установлення демократії в Палестині. Перетворення держави апартеїду на країну рівності і демократії виб'є ґрунт з-під ніг супротивника.

Але на острові Буяні зберігається і запорука духовного життя світу. Росії і Заходу. Адже зв'язок Росії і Палестини є нерозривним. З Палестини прийшло православ'я, яке й нині поєднує Москву і Єрусалим. Частина населення Назарета і Вифлеєма сповідує ту ж віру, що Рязань і Кострома. Москва — спадкоємиця Візантії, Третій Рим — несе важливу історичну місію захисниці православ'я, захисниці всіх православних, де б вони не жили. Про це пам'ятали російські люди в XIX столітті, коли вони складалися по карбованцю і будували у Святій землі храми і школи. Про це пам'ятали і радянські російські люди, що захищали палестинців від ізраїльського повзучого геноциду. Відтоді кожен другий палестинський лікар і кожен другий палестинський священик говорять російською мовою.

Прибічники апартеїду в Палестині поставили перед собою містичне завдання: обрубати коріння християнства. Тому вони беруть в облогу храм Різдва, руйнують стародавні візантійські церкви, спалюють Євангеліє, висилають віруючих християн. Вони організували масовий вихід росіян єврейського походження з Радянського Союзу до Ізраїлю. Організатори збиралися убити одним каменем двох зайців: підірвати Радянський Союз панічною втечею інтелігенції й одночасно зміцнити свою владу у Святій землі. Але їхній розрахунок може вийти їм боком. Недарма спустілі було після вигнання палестинців православні храми Лідди і Яффи знову повні вірних, чимало колишніх росіян знайшли місток, що веде їх до Святої землі духу. Історія не закінчилася, і «на чверть колишній наш народ» може ще відіграти позитивну роль у Палестині, якщо усвідомлює своє братерство з палестинським народом.

На їх місці я би дуже злякалася

Джейн Гарденер

If I Were Them I’d Be Scared Too. By Jayne Gardener

Я можу зрозуміти єврейських сіоністів, які жахаються ідеї втручання науковців-істориків у вивчення Голокосту. Я маю на увазі, що ніхто з них не хоче фігурувати в цьому питанні як відвертий брехун. Або як дурень, якого втягнули у 62-річну брехню, не дивлячись на все сильніші докази неправдивості поширюваної ними інформації про долю євреїв під час другої світової війни. Виявилося, що більшість того, про що вони нам розповідали, було неправдою, а факти були перекручені до невпізнання.

Вони самі вже відмовилися від своїх найбільш неймовірних тверджень за ці всі роки. Наприклад, про кількість загиблих. Спочатку стверджували, що в одному лише Освенцімі (Аушвіці) загинуло 9 мільйонів, згодом ця цифра була переглянута та з кінця війни постійно змінювалася. Згодом музей в Освенцімі зменшив кількість загиблих з 4-ох до 1,5 мільйонів, та за довідками Червоного Хреста навіть ця цифра є перебільшеною. Не будемо навіть здогадуватись, як можна зменшити на два з половиною мільйони жертв Освенціму, проте й далі мати загальну суму в 6 мільйонів загиблих. Навіть першокласник зрозуміє, що математика тут не працює.

Під час одного з судових засідань проти пана Ернста Цюнделя, пан Цюндель та його адвокати примусили Червоний хрест представити дані організації щодо обліку загиблих. Червоний хрест представив документ про те, що кількість померлих по всіх таборах склала 272 тисячі. Без сумніву, людська смерть від тифу, голоду та інших причин є поганою справою. Але коли війна наближалася до кінця і німецькі транспортні комунікації були знищені бомбардуваннями союзних військ, це унеможливило забезпечення продовольством. В результаті загинуло багато цивільного населення Німеччини, а що вже казати за ув’язнених у концтаборах.

Інтерв’ю з Даріушем Ратайчаком

Інтерв’ю з відомим польським істориком-ревізіоністом, яке він дав Radio Rodzina в Вроцлаві 2003 року. Як відомо, розкладене тіло Даріуша Ратайчака було знайдене 11 червня 2010 року в власній машині недалеко від його родинного міста в Нижній Сілезії. Це інтерв’ю дасть можливість ближче познайомитися з цією непересічною та цікавою людиною, віку якій вкоротила польська демоліберальна система.

Януш Телейко: Сьогоднішнім гостем на Radio Rodzina є доктор Даріуш Ратайчак. Сердечно вітаю, благослови Боже.

Даріуш Ратайчак: Благослови Боже.

Я. Телейко: Пане Даріуше, чи історик може свідомо говорити неправду?

Д. Ратайчак: Ні, абсолютно не може. Це є неприйнятно. Головною метою діяльності історика є наближення до правди, пошук правди. По суті правда є єдиним приятелем історика. Звичайно, історик може помилятися, може робити помилки і часто так є. Я скажу щиро: я імовірно також дуже часто не маю рації, роблю помилки – що ж, я є лише людиною – завжди однак я прагну наближатися до правди. Історик і правда повинні бути одним цілим. Історик повинен бути заражений правдою, заражений прагненням до правди. Історик, котрий свідомо подає неправду, є по суті пропагандистом. Нажаль це явище ми спостерігаємо також в сьогоднішній «демократичний час». Звичайно, не лише в Польщі, але нехай вона буде підставою нашої розмови, згідно з максимою «ближча сорочка до тіла...» Чому так діється? Та тому, що постійно – це стосується перш за все всіх «третьорічпосполитих» істориків, котрі займаються новітньою історією – історія є просякнута політикою. Підозрюю навіть, що вона надалі виконує роль науки допоміжної політики, що, кажучи прямо, є залежною від поточних інтересів керуючих прошарків. І цей стан справ гідний співчуття, оскільки ніби ми живемо в вільній країні. Якимось чином це має зв’язок з тією жахливою соціалістично-прогресивною цензурою (назвімо це політкоректністю), котра змінила після 1989 року цензуру реального соціалізму, комунізму, марксизму, чи як його там називали. Після 1989 року багато істориків впало з «комуністичного дощу» під «політкоректний жолоб», але це також цензура. Інша справа, що прийшло їм це з легкістю. Брехали при «комуні», брешуть і тепер. Нікого не хочу образити, але це є люди з ментальністю кельнера. Я їх називаю прямо: «шавки». Очевидно, що функціонують вони лише тому, що після 1989 року не проведено здорової верифікації в усіх вищих навчальних закладах. А зрештою – де її так насправді проведено?!

"Голокост" — жидівське шахрайство

"Так, які огидні справи їх!... 

3а це Бог обурився на них 

і вони назавжди

залишаться під карою".

Коран, 5:83

У промові з нагоди призначення його губернатором України, виголошеній у вересні 1941 р., Кох сказав: "Панове! Я відомий як брутальна собака. Тому й призначений рейхкомісаром України. Наше завдання – вимотати з України все багатство... Коли ж ми виграємо війну, тоді я зроблю сіканці з українців, поляків та інших, що тут живуть".

Як бачимо, Кох говорив про Українців, поляків, але чомусь не назвав жидів, яких німці немов би масово винищували. Дивно, чи не так? Насправді дивуватися немає чому. "Масові вбивства жидів під час Другої світової війни" — одна з найбільших фальсифікацій під час, та вже після війни. Рейхкомісар Кох не назвав жидів як об'єкту знищення це випадково. Адже на той час вони практично всі повтікали з Русі-України. Окрім того, Гітлер та націонал-соціалісти боролися перш за все з ненависним комунізмом, який становив неабияку загрозу цивілізації. Щоправда, головними функціонерами комунізму були таки жиди, але на нижчих ланках управління було немало виродків із середовища корінного населення. Якщо на захопленій території до рук фашистів потрапляв комуніст, то його розстрілювали, не питаючи, хто він за походженням. А через те, що всі жиди були або комуністами, або носіями комуністичних ідей, то й виходило, що відстрілюючи носіїв юдонацизму, фашисти немов би вимордовують жидів. Звичайно, жиди гинули і на фронтах, де їх була мізерна кількість, і під час бомбардувань, і в концтаборах, але загалом у відсотковому відношенні їх загинуло дуже мало порівняно з іншими воюючими народами. Другу світову війну програли всі, і переможці, і переможені. Виграли юдеї, які її планували і спровокували. А 60 мільйонів гоїв загинуло, щоб жиди запанували у світі після війни. За оцінкою історика-жида Міхаеля Вольфсона, під час Другої світової війни загинуло 1 мли. 300 тисяч жидів, а відомого німецького і історика професора Ернста Нольте — 630 тисяч. Кількість жертв у 6 млн., яку раніше називали жиди, нічим не підтверджується і її необхідно віднести на рахунок їхньої невгамовної фантазії (газета "Русский вестник", 4.27-28,1994 р. з посиланнями на газети «Франкфурте альгемайне цайтунг" від 17.8.94 р.; 23.8.94 р. та "Вельт" від 26.2.94 р.). А Швейцарська газета Ді Тат (Die Tat) від 19 січня 1955р., посилаючись на статистику Червоного Хреста про жертви війни, прийшла до висновку, що "число жертв переслідування внаслідок расової чи ідеологічної політики між 1939 та 1945 pp. не перевищує 300 тис, не всі з яких були жидами".

ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР

Тетяна ТУР

Документальне дослідження

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».

Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в цілому світі.

Дивним виглядає те, що «червоні слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.

Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і «вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.

Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив — після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив питання Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

Бабин Яр: критичні питання та коментарі

Герберт Тідеманн

«Мужність означає вжиття заходів 
заради істини і проголошення її!»

Жан Жорес

1. Преамбула

Тема "Бабин Яр" бентежить з багатьох причин. Тому для загального огляду коротко окреслимо основні проблеми: 

1.      Масові вбивства в Бабиному Яру відбулися майже за чотири місяці до конференції в Ванзеє, де нібито вперше були заплановані вбивства.

2.      В різних джерелах широкі розбіжності між стверджуваними датами цього вбивства.

3.      Залежно від джерела, кількість жертв відрізняється на два порядки.

4.      Припускається велика кількість різних методів і знарядь вбивства.

5.      Також відсутня єдина думка щодо місця уявних вбивств.

6.      Свідки або повідомлення надають вкрай суперечливі відомості щодо інших обставин того що сталося.

7.      Число стверджуваних жертв значно перевищує число жидів, що залишилися в Києві після радянської евакуації.

8.      Досі не проведена судово-медична експертиза місця і знаряддя вбивства. Не здійснено жодної спроби встановити і забезпечити хоч якісь докази.

9.      Також видається дивним, що совєти використовували як звалище для спалювання міського сміття місце, де заклятий ворог нібито вбив безліч безневинних людей під час «Великої Вітчизняної війни».

10.    І, нарешті, твердження про масові вбивства спростовані аерофотозйомками воєнних часів.

Для дослідження вищезазначених проблем ми будемо використовувати стандартні наукові методології. Після вступної інформації, яка полегшить спільне розуміння теми, окремими розділами будуть представлені перші повідомлення, свідчення очевидців, інші джерела; також будуть обговорені конкретні питання, що виникають з контексту. Окремий розділ присвячений основним питанням [1].

2. Вступ

Із взяттям німцями 19 вересня 1941 р. Києва безлади в місті не припинилися. Після вступу німецьких військ, в Києві «потужні вибухи відбувалися один за іншим». [2] 24 вересня був висаджений в повітря готель "Континенталь" разом із штабом польової комендатури 6-ї армії. 25 вересня місце охопили пожежі, повністю запалав Хрещатик. Заздалегідь встановленими мінами були знищені майже всі громадські будівлі після розташування там німецьких військ, котрі внаслідок вибухів зазнали значних втрат². Наприкінці вересня були знайдені радянські мапи з місцями установки радіокерованих мін, де були позначені близько 50 підготовлених для підривання об'єктів. Також виявлено величезну кількість мін, вибухових речовин і "коктейлів Молотова".

Значну частину центру міста було спалено і близько 50000 осіб залишились безхатченками. Сотні німецьких солдат загинули при гасінні пожеж. В місті перебувало чимало надісланих совєтами організованих диверсантів і партизанів - Київ залишався полем бою. 

Згідно з представленим Міжнародному військовому трибуналу (МВТ) документом, що має досить підозріле походження, в Києві начебто заарештували всіх жидів і 33 771 з них знищили 29 і 30 вересня - помстившись таким чином за "підпал" [3].

До евакуації в Києві жило близько 175 000 [4] або навіть всього 160 тисяч [5] жидів. Проте, Звіт айнзатцгрупи про події № 106 від 7 жовтня 1941 року, стверджує:

"Вважається, що число жидів становить 300000 [...]." [6] 

28 вересня 1941 нібито за допомогою плакатів жидам наказали [7] взяти своє майно і зібратися наступного дня 29 вересня на певному розі вулиць. Звідти вони начебто повинні були йти до Бабиного Яру, що на північно-західній околиці Києва.

"Бабин Яр" перекладається приблизно як «яруга старих жінок». Втім, це не яруга, а, скоріше, розгалужена система яруг від ерозії грунту - від 10 до 900 м в поперечнику і від нуля до приблизно 30 метрів глибини.

Західна ділянка цього комплексу яруг сягала максимальної ширини 25 м і глибини - 10 м. Східною частиною, що довжиною близько 400 м і шириною не більше 10 м, яр зі сходу на 60 м наближався до жидівського цвинтаря, який мав розмір приблизно 400 х 300 м. Найширша яруга знаходилася приблизно в 400 м далі на захід.

З півдня від жидівського цвинтаря знаходиться вулиця Мельникова, а на південному сході розташований великий військовий табір, який вже відображається на фотографії з повітря, датованої 17 травня 1939 року. [8] Не лише яруга біля жидівського кладовища, але й вся місцевість з широкими яругами називалася Бабин Яр. Стверджують, що 29 і 30 вересня 1941 року незліченне число жертв - більшість з яких жиди - були вбиті там. Втім, щодо цього інциденту ніхто не потурбувався про підтвердження різних звинувачень і показань свідків за допомогою детальної судово-медичної експертизи. Тому потрібен об'єктивний аналіз.

Що сталося у Бабиному Яру?

Факти проти міфу

Пам'ять про "різанину" жидів в Бабиному Яру є болючою для всіх політиків. Але існує безліч доказів того, що вона ніколи не траплялася. Повітряна розвідка та фотографії, зроблені до і під час Другої світової війни, показують масові поховання жертв радянської ЧК/НКВД, але відсутні масові поховання жидів.

Що робити, якщо у вересні 1941 року взагалі нічого не трапилося в пригороді Києва, називаному Бабиним Яром? Відповідно до офіційної версії, тоді, 250 тисяч київських жидів були вбиті і зариті німцями в яру Бабиного Яру. Дані аерофотозйомки, виявлені в Національному Архіві США, говорять про те, що це умисна брехня. У лютому 1996 року український суд викинув на смітник обвинувачення, пред'явлені українськими жидами проти Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, й Є. Мусієнко, видавця "Київських Вечірніх Новин", що поставили під великий сумнів офіційну версію Бабиного Яру. Після цього, "Київські Вечірні Новини", у номері за 19 березня 1996 року, опублікували повну історію фальшивого Бабиного Яру на чотирьох сторінках. Що як завжди вражає, так це масштаби фальсифікації і брехні, оскільки, у дійсності, ніякого масового убивства не було в містечку Бабин Яр за весь період німецької окупації. Яр Бабиного Яру не використовувався німцями для масового поховання жидів.

Освенцім: міфи і факти

Інститут ревізії історії

Марк Вебер

Майже кожен чув про Освенцім (на Заході Освенцім називається Аушвіц - прим. перекл.) - німецький концентраційний табір 2-ї Світової війни, де, як стверджується, у газових камерах були винищені безліч ув'язнених - здебільшого жидів. В широко поширеній думці Освенцім виображується найжахливішим нацистським винищувальним центром. Проте страшна репутація табору не відповідає фактам.

Вчені не згодні з голокостною історією

На здивування багатьох все більше і більше істориків і інженерів піддають сумніву загальновизнану історію  Освенціма. Ці вчені-«ревізіоністи» не заперечують той факт, що велику кількість жидів було депортовано в цей табір, або що багато хто помер там, особливо від висипного тифу та інших хвороб. Водночас вони представляють переконливі свідчення, які доводять, що  Освенцім не був винищувальним центром і, що історії про масові вбивства в "газових камерах" є міфом. 

Табори  Освенціма

Табірний комплекс  Освенцім був створений в 1940 році в центрально-південній частині Польщі. Між 1942 і серединою 1944 років туди було депортовано багато жидів.

Головний табір був відомий як  Освенцім I. Біркенау або  Освенцім II був нібито головним винищувальним центром, а Моновіц або  Освенцім III був великим промисловим центром з виробництва бензину з вугілля. Крім того, до них примикали десятки таборів меншого розміру, що працювали на військову економіку.

Прийдешнє падіння ідола

«Одного разу президент Лінкольн сказав:

"Можна якийсь час обманювати всіх,

частину людей можна обманювати весь час,

але не можна всіх дурити весь час"

Нашим фахівцям з пропаганди

слід над цим задуматись».

Наум Голдман. Жидівський парадокс.

Зрозуміло, кому потрібна брехня і хто зацікавлений у тому, щоб якомога довше відтягувати прихід правди. Але що робити з тими, хто знає або принаймні здогадується, що нас обманюють, і, незважаючи на це, мовчить, хоча не зацікавлений у підтримці брехні? Чому вони, хитаючи головою, реагують, не обурюючись, на ревізіонізм, як і необізнані, не намагаючись хоча б зрозуміти аргументацію ревізіоністів?

Людина, яка виросла після 1945 року в західному суспільстві чула про винищення жидів весь час, починаючи з дитинства: в школі, церкві, вдома, від ЗМІ. І не дивно, що будь-який сумнів у голокості здається настільки ж абсурдним, як питання: а чи була Друга світова війна? Одна думка, що могла з'явитися брехня настільки грандіозного масштабу, має спочатку здаватися абсурдом, поки людина не займеться проблемою грунтовно і не піддасть критичному аналізу аргументи ревізіоністів. Після цього логічно мисляча людина неодмінно зробить висновок, що його все життя обманювали. Людина без логіки, познайомившись з експертизою Лейхтера, обчисленнями Сеннінга і роботами Форіссона, Батца, Штегліха, вільна продовжувати вірити в голокост, також як вірити, що один плюс один дорівнює трьом. На жаль, дуже мало людей знають названі праці, але навіть у тих, хто з ними знайомий,  занадто сильно позначається довголітнє промивання мізків. Я згадую одну досить інтелігентну жінку із знанням мов, яка на надіслану їй доповідь Лейхтера відповіла «Психологією фашизму». Незважаючи на весь свій розум ця жінка була не в змозі зрозуміти, що спростувати технічну експертизу можна лише іншою технічною експертизою, а не писаниною душокопальників. У даному випадку релігія протистоїть науці, як в свій час протистояли Лютер і Коперник.