Політика Гітлера щодо жидів

Коли 30 січня 1933 Гітлер був призначений рейхсканцлером, ніхто не сумнівався, що до влади прийшов затятий антисеміт. Випади, повні ненависті проти євреїв, займали багато місця в "Майн кампф", а програма нацистської партії забороняла приймати у неї жидів.

Антисемітизм націонал-соціалістів мав свої традиційні причини: жиди звинувачувалися в тому, що вони контролюють у Німеччині непропорційно велику частину економічного і духовного життя, використовуючи цю владу виключно у власних інтересах. Крім того, в євреях нацисти бачили передовий загін компартії. При цьому вони посилалися на те, що євреї відігравали провідну роль і в Жовтневій революції, і в недовговічності режимі Бела Куна в Угорщині, і в ще більш недовговічною Баварської республіці.

Прихід в Німеччині НСРПГ до влади був неприємним ударом для німецьких жидів, які в основній своїй масі були асимільовані і вважали себе хорошими патріотами. Деякий час вони сподівалися, що, зваливши на себе тягар державної відповідальності, націонал-соціалісти стануть більш помірними. Адже в ході виборчої кампанії антисемітизм не грав провідну роль. За НСРПГ голосували не за ненависті до жидів, а тому, що думали, ніби Гітлер дасть німцям роботу і хліб.

Після підпалу рейхстагу 27 лютого 1933 і тріумфу націонал-соціалістів 5 березня того ж року на виборах репресії не примусили себе чекати, але їх жертвами стали майже одні ліві, насамперед комуністи. Перший концтабір виник у Дахау вже в кінці березня, за ним з'явилися інші табори. Серед ув'язнених були і жиди, але не як жиди та юдеї, а як ліві активісти (або кримінальники). У цей час тільки окремі фанатики чи хулігани дозволяли собі витівки проти жидів, але уряд їх не схвалював.

Перші заходи проти жидів Гітлер зробив 1 квітня 1933 року, закликавши до бойкоту єврейських магазинів. Більш серйозними і всеохоплюючими стали різні параграфи закону про адвокатуру, що вийшов через шість днів, а також рішення про відновлення професійного чиновництва. Велика частина чиновників-євреїв була звільнена у відставку, часто під виглядом виходу на пенсію. Постанови проти євреїв були не настільки різкими, як того хотіли нацисти, бо Гітлеру доводилося рахуватися зі своїми партнерами по консервативному табору [45].

За допомогою зазначених постанов було сильно скорочено кількість адвокатів і нотаріусів з числа жидів. Незабаром після цього на медичних і юридичних факультетах для жидів була введена 1,5-відсоткова норма [46]. У наступні місяці багато жидів, що служили в державних установах чи навчальних закладах, були звільнені, відправлені на пенсію або їм було заборонено займатися своєю професією. Потім якийсь час здавалося, ніби буря вщухла, і в Німеччину повернулося 10 тисяч з 60 000 жидів, які виїхали з неї після приходу до влади Гітлера [47].

Керівник парламентської партії Греції підтвердив, що "голокост" це міф

За повідомленням Франс-прес з Афін, керівник обраної 6 травня до грецького парламенту партії Chryssi Avghi («Золота зоря») Никос Міхалоліакос підтвердив, що ніякого «жидівського голокосту» не було. В неділю увечері в інтерв'ю по грецькому телеканалу Mega він засвідчив:

«Не було ніяких печей, не було ніяких газових камер. Це брехня! Освенцім, що ще за Освенцім? Я там не був. А ви там були?», запитав грецький політик телерепортера і додав:

«Я прочитав багато книг, що ставлять під сумнів 6 мільйонів жидів, які нібито загинули в голокості».

У свою чергу, за повідомленнями газет, що видаються жидами в окупованій ними Палестині, митрополит грецького міста Пірей вказав, що колишній німецький канцлер Адольф Гітлер співробітничав з сіоністами і розповів про причини економічної кризи єврозони, що жорстко уразила Грецію:

«Світове жидівство винне у всіх наших економічних бідах. Сіоністський рух і жидівські банкіри, на кшталт барона Ротшильда, організували змову з метою ослабити православну церкву. Світовий сіонізм намагається зруйнувати сімейні цінності, просуваючи на Заході сім'ї з одним батьком і одностатеві шлюби».

ГОЛОКОСТ - реферат

Голокост (англ. Holocaust) - термін, під яким сіоністська пропаганда розуміє систематичне знищення за заздалегідь розробленим планом Німеччиною та її союзниками в ході Другої світової війни всіх євреїв тільки за те, що вони євреї. Теорія голокосту стверджує, що всього було знищено 6 млн. євреїв, причому, велика частина з їх (понад 3/4) - в стаціонарних (дизельних) і мобільних газових камерах з подальшою кремациєю в табірних крематоріях або за спалюючи на вогнищах (переважно в ямах). Термін «голокост» також має інші, не пов'язані з ним семантично, назви: Шоа (івр. השואה з івр. "Стихійне лихо") і "Катастрофа". На офіційному рівні холокост прийнято вважати найбільшим злочином, відомим світовій історії, і не мають прецедентів.

Лідер єгипетських лібералів стверджує, що "голокосту" не було

Ахмед Ізз ель-Араб, віце-голова головної ліберальної і світської партії Єгипту - Вафд, заявив на конференції з прав людини в Угорщині: "Голокост - це брехня".

Ель-Араб також повідомив в інтерв'ю, що не тільки Голокост, але й атаки 9/11 і щоденники Анни Франк "є історичними фабрикаціями".

У ель-Араба щодо всього є наукове пояснення. Він каже: 

"Нам вбивають у голову, що під час Голокосту були знищені 6 мільйонів євреїв. Але під владою нацистів знаходилися лише 2,4 мільйони. Звідки ж взялися ще 3600000?"

Єгипетський політик визнає, що "нацисти, можливо, знищили сотні тисяч євреїв, але ніяких газових камер не було, і ніхто не здирав з євреїв живцем шкіру".

Зашорена історія

Віктор Суворов: надання доступу до радянських
документів –  один із важелів впливу Кремля на західних істориків 

До 70-річчя нападу Німеччини на Радянський Союз з’являється маса публікацій, у яких знову порушують проблеми задумів, цілей і завдань двох диктаторів у те фатальне літо. Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів Тижню про розвиток і приріст історичних знань, про сприймання на Заході ролі СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні російського суспільства псевдоісторичною пропагандою.

У. Т.: Ви перший, хто виступив із твердженням: 1941 року СРСР планував атакувати Німеччину задля поширення системи соціалізму на всю Європу й далі, наскільки можливо. Як сприймали цю тезу в роки холодної війни?

– Коли СРСР вважали найбільш імовірним супротивником, говорити про те, що він агресор, було вкрай важко. Доводилося волати в порожнечу й на кожному кроці діставати відкоша. Навіть найзапекліші антирадянщики – російські емігрантські видавці – відмовляли в публікації моєї роботи. 1985 року розділи монографії видрукувала паризька газета «Русская мысль», їх прочитало «Радіо Свобода». Уперше моя книжка вийшла в Німеччині в перекладі 1989 року. 1992-го «Криголам» вдалося видати в Росії – і теза здобула спершу відомість, а потім і визнання. Знайомі, які працюють учителями історії, розповідають: щороку старшокласники, проходячи тему про німецький напад на СРСР, ставлять педагогам запитання, на які в межах офіціозної державної концепції відповісти складно.

ДИЛЕМА ЗАХОДУ

У. Т.: Якщо у Східній Європі ваша теза стала популярна, то чому на Заході її підтримує так мало авторів?

– По-перше, східний фронт там не вельми цікавий через віддаленість театру бойових дій від місця мешкання читачів. А коли щось не привертає пильної уваги, то воно, відповідно, не завжди є добре зрозумілим. По-друге, більшість західних істориків виросли не за реального соціалізму. Вони не відчувають тієї системи, що канула в Лету, й міряють її стандартами суспільства демократії та ринкової економіки. Ті, хто зазнав панування комуністів на власному досвіді, розуміють, що верхівка цього режиму дбала не про народне процвітання, ба навіть лише почасти опікувалася власним матеріальним благополуччям. Вона прагнула до влади, її утримання, зміцнення й поширення. Ключовий момент для посилення впливу й було прогаяно 1941 року. На щастя, прогаяно. Дозвольте дещицю фантазії: може, у протилежному випадку ми нині жили б у глобальному концтаборі.

У. Т.: Яка ситуація з доступом істориків у Росії до архівних документів на сьогодні?

– Чимало сховищ документів, які привідкрилися в 1990-ті, знову стають недосяжними. Багато спеціалістів припускають: влада свідомо створює корупційне тло і в архівній сфері, що додає ваги співробітникам державного апарату.

Незважаючи на це, всі джерела, які вдається видобути з російських та українських архівів, – до речі, там (в Україні. – Ред.) ситуація дещо ліпша, але матеріалів у рази менше, – підтверджують мою тезу. Йдеться як про конкретні більшовицькі плани підкорення Європи, котрих від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять, так і про свідчення початку радянсько-німецької війни, коливійська СРСР не мали змоги оборонятися, бо просто не вміли цього робити. Мій колега Марк Солонін опублікував документ, у якому було вказано, що наприкінці 1939-го – на початку 1940 року Червона армія планувала похід на Близький Схід та в Індію, а Робітничо-селянський червоний флот готувався воювати в Середземному морі. Таким чином, розглядали теоретичний варіант війни проти Британії.

Цікава збірка документів, випущена 2009 року архівом Служби безпеки України, – там підготовку до війни показано на матеріалах НКВС і ГРУ – військової розвідки. До речі, щодо архіву ГРУ, де напевне зберігається чимало цікавого про проблему 1941 року. Всі знають про його існування в Росії, але нікому не відомо, де він розміщений. А в 1990-ті роки туди проникали окремі вільні дослідники, до того ж без блату й хабарів…

Сумно, що надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на шерег західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій. Це ще одна із причин того, чому багато міфів СРСРтакі живучі в науці Німеччини, Франції та англомовних країн. Звичайно, потрібен дальший архівний пошук у царині радянської історії. Але сам я тут, у Британії, продовжую писати книжки на відкритих матеріалах, опублікованих джерелах, щоби будь-хто охочий мав змогу перевірити всі мої роботи.

«НАКАЧАНЕ» БРЕХНЕЮ СУСПІЛЬСТВО

У. Т.: Що змінилося останнім часом у медіа-політиці Кремля?

– Концепції, якими нинішня російська влада намагається «накачати» суспільство, схожі на «історіографію» кондового брєжнєвського застою. Де-не-де просвічує махровий комуно-шовінізм. Це дрімуче мракобіссяпоширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особ­ливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ.

На щастя, всі ці потуги часто дають протилежний результат. Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Почасти цим пояснюється неочікуваний успіх збірок, про які ми говорили. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії.

У. Т.: Надії комусь можуть видатися надто далекосяжними…

– Уже зараз сталося щось на кшталт «точкової легалізації» моєї тези. Особливо приємно, що навіть у цьому «та й попереду усіх» Росія і Україна.

До концепції курсу історії Росії, що була опублікована 2009 року близьким до Кремля авторським колективом, увійшла дивна фраза: «…Сталін не виключав превентивного удару, та водночас вважав, що слід дочекатися зосередження військ противника для агресії. Тоді це бачилося б як захід самооборони. Однак улітку 1941 року можливості для таких дій у Сталіна ще не було». Бачимо всю нерозбірливість думки, а також і відверту брехню: зокрема, СРСР готував не превентивний, тобто випереджальний удар, а власне агресію. Та й інструмент для неї існував. Але наявність полеміки з цього питання в офіціозному виданні – важливий показник.

Крім того, в опублікованому 2010 року за інерцією президентства Ющенка київським Інститутом національної пам’яті навчальному посібнику «Україна в роки Другої світової війни» цю тезу подано зрозуміло і як єдино правильну.

У. Т.: Над чим працюєте нині?

– Пишу книжку про період Хрущова, зокрема ракетобудування, політ у космос, гонку озброєнь. Реальний соціалізм 1953 року нікуди не зник. І в системи існував тільки один шанс на виживання – знищити світ ринкової економіки й демократії, об’єкт для порівняння, тобто підкорити планету. Тому й за Хрущова, й за Брєжнєва ми випускали зброю, а вся країна жила за залишковим принципом. До того ж період Хрущова огорнутий якоюсь романтичною поволокою, не звертають уваги на масу конкретних злочинів усередині держави й поза її межами. Ці лиходійства було влаштовано у 50-ті – 60-ті роки минулого століття. Не бракувало тоді й маразму та маячні, пов’язаних як із особливостями ладу, так і з дивацтвами ексцентричного лідера.

БІОГРАФІЧНА НОТА:

Віктор Суворов (Володимир Різун). Народився 1947 року в Приморському краї в родині українця й росіянки. Після вдалої кар’єри військовика опиняється у Швейцарії на службі в Головному розвідувальному управлінні СРСР. У червні 1978-го зникає, перебираючись до Англії. Перші книжки виходять англійською та німецькою мовами. У Росії вперше виданий 1992-го («Криголам»). Історичні зацікавлення: Друга світова війна, вторгнення до Чехословаччини 1968 року, постаті Ґєорґія Жукова та Іосіфа Сталіна. Праці перекладено 27 мовами.

Джерело: http://tyzhden.ua/Politics/25188

Пастки пропагандистських штампів

Анатолій ЦІПКО

Абсолютно згоден із Володимиром Монастирським (див. «День» №№ 67—68 і №№ 100—101), що поняття «фашизм», «нацизм», «комунізм» потребують додаткового з’ясування. Визначення цих понять він досить переконливо наводить у своїй наступній статті «Націоналізм — це категорія генетична, а тому універсальна, досконала та вічна». Стаття методологічно бездоганна, ѓрунтовна і переконлива. Та, на жаль, автор мимоволі знову потрапляє у пастку, яку створювала радянська пропаганда ще з кінця тридцятих років минулого століття і наполягає, що коли він пише:«німецький фашизм (нацизм)» — то ніякої неточності не допускає на тій підставі, що «нацистів також називали фашистами, але німецькими і тому «нацизм» і «німецький фашизм» стали синонімами. А оскільки так стали називати ідеології, то і режими, які створили їхні автори у своїх країнах стали звати фашистськими.

Термінологічна точність в такому питанні, як фашизм, має принципове значення, оскільки навколо нього до нашого часу не припиняються ідеологічні провокації. Ось що пише у вступному слові до книги Миколи Сціборського «Націократія» професор Валентин Мороз: «Знаємо добре, як трактували слово фашизм «теоретики» з відділу агітації й пропаганди... Комуністичні газети називали соціал-демократів «соціал-фашистами», радикалів — «радикал-фашистами», католицькі кола — «клерикал-фашистами» тощо. (Просто і ясно: хто вкрав у мене корову — той фашист.) Була це своєрідна термінологічна шизофренія. По правді кажучи, вона не вивітрилася ще й дотепер. Як справжній соціолог-науковець, М. Сціборський скрізь називає речі оригінальними іменами. Фашизм у нього — це система Муссоліні; система ж Гітлера — це націонал-соціалізм». Отже, як бачимо, слово «фашизм» свідомо зробили загальновживаним (російською — «наріцатєльним»).

Урок історії польським шовіністам

Нещодавно кілька депутатів від Польщі у Європарламенті, маніпулятивним шляхом «просунули» у резолюцію про сприяння Україні у вступі до Євросоюзу пункт, в якому «висловлювався жаль» з приводу присвоєння Президентом України В.Ющенко звання Герой України провіднику ОУН Степану Бандері. При цьому стверджувалося начебто С.Бандера колаборував з німецькими фашистами. Такі дії польських євродепутатів викликали справедливе обурення української громадськості і недаремно. З одного боку, маємо факт незаконного втручання представників іноземної держави у внутрішні справи України. З іншого – це злісний і безпідставний наклеп на українського історичного діяча, борця за незалежність України.

Дії окремих членів польської делегації, засліплених ненавистю до українського народу, можна, принаймні, пояснити їх обмеженістю, "зацофаністю" так би мовити. Але те, що Європейський парламент став рупором крайнього польського шовінізму – це не вкладається в рамки правової і демократичної риторики, досі характерної для цієї інституції.

Ахмадінежад назвав передумови створення Ізраїлю брехнею

Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад знову заявив, що Голокост - брехня

Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад заявив, що передумови створення ізраїльської держави є брехнею, і що боротьба з ним - релігійний борг. 

"Передумови створення (голокост - Ред.) сіоністського режиму (Ізраїлю) - помилкові ... Це брехня, яка ґрунтується на недостовірних та міфічних твердженнях", - заявив Ахмадінежад присутнім у тегеранському університеті на п'ятничній молитві, присвяченій антиізраїльському Дню солідарності з палестинцями, також відомому як День Єрусалиму. 

"Протистояння Ізраїлю - національний і релігійний борг", - додав іранський президент. 

У минулому Махмуд Ахмадінежад не раз виступав проти Ізраїлю, погрожуючи йому, в тому числі, повним знищенням. Нагадаємо, у травні президент Ірану порівняв сіонізм з небезпечною інфекцією.

Джерело: http://tsn.ua/svit/ahmadinezhad-nazvav-peredumovi-stvorennya-izrayilyu-brehneyu.html

Ревізіоніст, який заперечує Голокост вийшов на волю

Ернст Цюндель

Ернст Цюндель, відомий в Європі публіцист і ревізіоніст вийшов на свободу. 5-річний тюремний термін Цюндель відбував за заперечення фактів масового знищення жидів німецькими нацистами.

Біля виходу з в’язниці, ревізіоніста зустрічали близько 20 прихильників з квітами.

До тюремного ув’язнення Цюнделя засудив суд міста Манненгейм в 2007 році, до цього він провів у камері 2 роки після депортації до Німеччини з Канади. Головне в чому звинувачували Цюнделя – створення інтернет-сайту, на якому розміщувалися публікації, що спростовували факт Голокосту.

Цюндель поки не повідомив про свої найближчі плани крім наміру повернутися в рідний Шварцвальд з метою поправити своє здоров’я.

В даний момент, в Німеччині очікується початок ще одного судового процесу, призначеного на 16 квітня 2010 року. Перед судом має постати англійський священик Річард Вільямсон, який в 2009 році на семінарі в Регенсбурзі заявив шведському телебаченню, що число загиблих від рук гітлерівців жидів складає зовсім не 6 мільйонів, а двісті-триста тисяч. Причому ніхто з них не був знищений в газових камерах.

Поки не відомо чи прибуде Вільямсон, який перебуває в Англії на процес в Німеччину.

Джерело: Associated Press

БАБИН ЯР: РЕАНІМАЦІЯ ГОЛОКОСТУ І ПРИВАТИЗАЦІЯ УКРАЇНИ

Григорій МУСІЄНКО,

професор філософії і політології

Минуле століття збагатило українську націю багатьма знаковими подіями планетарного і національного рівня.

Серед них юдо-більшовицький переворот 1917 року, відновлення української державності 1917—1920 років, поваленої тим же більшовизмом. Особливо пам’ятні для українців голодомори 1921—1922, 1932—1933 та 1946—1947 років, які разом позбавили життя майже 20 мільйонів українців. А хіба можна забути дві світові війни, які косою смерті викосили ще понад 20 мільйонів українців. Колективізація, індустріалізація, гулагізація, депортації зачистили терени України від українців чисельністю до 25—30 мільйонів осіб. Окремим рядком вписано в історію України Чорнобильську катастрофу, яка поставила під загрозу генофонд української нації — живих і ненароджених українців. Тим часом світ вдає, що всього цього не було. То чи варто дивуватися, що нині в Україні неукраїнська окупаційна влада дозволяє в сесійній залі парламенту знущатися над пам’яттю десятків мільйонів українців, які стали жертвою світових гендлярів. Понад те, нині існує реальна небезпека тотального знищення українців позбавленням їх засобів існування, насамперед основи основ життя нації — ЗЕМЛІ. Чужинські орди, мов сарана, посунули в Україну і грабують українців у будь-який спосіб: підкупами, терором, захопленням влади всіх рівнів, поширенням хвороб, інформаційним зомбуванням, знищенням інтелектуального потенціалу, освіти, науки та ін. Можна продовжити цей перелік «наших перемог», на прикладі яких президент України закликає українців вчитися. Ще більше треба вчитися українцям на власних поразках і чужих перемогах, здобутих шахрайством, підступом, спекуляцією на українській щирості, довірливості чи навіть глупоті. Прикладом цього є історія жидівського голокосту, міф про який підкорив цілий світ і загрожує перетворити всіх гоїв (нежидів) на рабів «богообраного народу».

Історія цього міфу сягає біблійних часів, а ідеологічну доктрину викладено у проповідях давніх жидівських пророків, у «святих книгах» юдеїв — Торі, Старому Заповіті, Талмуді й новітньому вченні марксизмі-ленінізмі. У цих джерелах простежується ідея про суцільну мережу страждань «бідних жидів», над якими нібито знущаються всі народи Землі, від єгиптян, вавилонців, персів до українців, росіян, німців та інших народів. Суть новітнього варіанта міфу про одвічні «страждання» жидів загалом зводиться до того, що під час Другої світової війни гітлерівський режим Німеччини нібито остаточно надумав вирішити «жидівське питання», з цією метою у різний спосіб фізично знищити мільйони жидів. Його витворили жидівські «мисливці» за німецькими нацистськими верховодами і так званими українськими колаборантами, зокрема Елі Візель, Шімон Візенталь — організатор відомої всьому світу провокації проти українця Івана Дем’янюка, переслідування якого триває у США й донині. Одним з найпереконливіших доказів фіктивності міфу про голокост є статистичні дані про число жидів у світі на початку й наприкінці Другої світової війни. Згідно із статистичними даними, наведеними в найавторитетнішому виданні «Світовий альманах», 1940 року у світі було 15.315. 000 жидів, а 1947 року їх налічувалося аж 15.753. 000! А мало б бути в межах 9.000.000.