 |
| Віктор Суворов: надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на західних істориків |
У. Т.: Ви перший, хто виступив із твердженням: 1941 року СРСР планував атакувати Німеччину задля поширення системи соціалізму на всю Європу й далі, наскільки можливо. Як сприймали цю тезу в роки холодної війни?
– Коли СРСР вважали найбільш імовірним супротивником, говорити про те, що він агресор, було вкрай важко. Доводилося волати в порожнечу й на кожному кроці діставати відкоша. Навіть найзапекліші антирадянщики – російські емігрантські видавці – відмовляли в публікації моєї роботи. 1985 року розділи монографії видрукувала паризька газета «Русская мысль», їх прочитало «Радіо Свобода». Уперше моя книжка вийшла в Німеччині в перекладі 1989 року. 1992-го «Криголам» вдалося видати в Росії – і теза здобула спершу відомість, а потім і визнання. Знайомі, які працюють учителями історії, розповідають: щороку старшокласники, проходячи тему про німецький напад на СРСР, ставлять педагогам запитання, на які в межах офіціозної державної концепції відповісти складно.
ДИЛЕМА ЗАХОДУ
У. Т.: Якщо у Східній Європі ваша теза стала популярна, то чому на Заході її підтримує так мало авторів?
– По-перше, східний фронт там не вельми цікавий через віддаленість театру бойових дій від місця мешкання читачів. А коли щось не привертає пильної уваги, то воно, відповідно, не завжди є добре зрозумілим. По-друге, більшість західних істориків виросли не за реального соціалізму. Вони не відчувають тієї системи, що канула в Лету, й міряють її стандартами суспільства демократії та ринкової економіки. Ті, хто зазнав панування комуністів на власному досвіді, розуміють, що верхівка цього режиму дбала не про народне процвітання, ба навіть лише почасти опікувалася власним матеріальним благополуччям. Вона прагнула до влади, її утримання, зміцнення й поширення. Ключовий момент для посилення впливу й було прогаяно 1941 року. На щастя, прогаяно. Дозвольте дещицю фантазії: може, у протилежному випадку ми нині жили б у глобальному концтаборі.
У. Т.: Яка ситуація з доступом істориків у Росії до архівних документів на сьогодні?
– Чимало сховищ документів, які привідкрилися в 1990-ті, знову стають недосяжними. Багато спеціалістів припускають: влада свідомо створює корупційне тло і в архівній сфері, що додає ваги співробітникам державного апарату.
Незважаючи на це, всі джерела, які вдається видобути з російських та українських архівів, – до речі, там (в Україні. – Ред.) ситуація дещо ліпша, але матеріалів у рази менше, – підтверджують мою тезу. Йдеться як про конкретні більшовицькі плани підкорення Європи, котрих від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять, так і про свідчення початку радянсько-німецької війни, коливійська СРСР не мали змоги оборонятися, бо просто не вміли цього робити. Мій колега Марк Солонін опублікував документ, у якому було вказано, що наприкінці 1939-го – на початку 1940 року Червона армія планувала похід на Близький Схід та в Індію, а Робітничо-селянський червоний флот готувався воювати в Середземному морі. Таким чином, розглядали теоретичний варіант війни проти Британії.
Цікава збірка документів, випущена 2009 року архівом Служби безпеки України, – там підготовку до війни показано на матеріалах НКВС і ГРУ – військової розвідки. До речі, щодо архіву ГРУ, де напевне зберігається чимало цікавого про проблему 1941 року. Всі знають про його існування в Росії, але нікому не відомо, де він розміщений. А в 1990-ті роки туди проникали окремі вільні дослідники, до того ж без блату й хабарів…
Сумно, що надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на шерег західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій. Це ще одна із причин того, чому багато міфів СРСРтакі живучі в науці Німеччини, Франції та англомовних країн. Звичайно, потрібен дальший архівний пошук у царині радянської історії. Але сам я тут, у Британії, продовжую писати книжки на відкритих матеріалах, опублікованих джерелах, щоби будь-хто охочий мав змогу перевірити всі мої роботи.
«НАКАЧАНЕ» БРЕХНЕЮ СУСПІЛЬСТВО
У. Т.: Що змінилося останнім часом у медіа-політиці Кремля?
– Концепції, якими нинішня російська влада намагається «накачати» суспільство, схожі на «історіографію» кондового брєжнєвського застою. Де-не-де просвічує махровий комуно-шовінізм. Це дрімуче мракобіссяпоширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ.
На щастя, всі ці потуги часто дають протилежний результат. Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Почасти цим пояснюється неочікуваний успіх збірок, про які ми говорили. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії.
У. Т.: Надії комусь можуть видатися надто далекосяжними…
– Уже зараз сталося щось на кшталт «точкової легалізації» моєї тези. Особливо приємно, що навіть у цьому «та й попереду усіх» Росія і Україна.
До концепції курсу історії Росії, що була опублікована 2009 року близьким до Кремля авторським колективом, увійшла дивна фраза: «…Сталін не виключав превентивного удару, та водночас вважав, що слід дочекатися зосередження військ противника для агресії. Тоді це бачилося б як захід самооборони. Однак улітку 1941 року можливості для таких дій у Сталіна ще не було». Бачимо всю нерозбірливість думки, а також і відверту брехню: зокрема, СРСР готував не превентивний, тобто випереджальний удар, а власне агресію. Та й інструмент для неї існував. Але наявність полеміки з цього питання в офіціозному виданні – важливий показник.
Крім того, в опублікованому 2010 року за інерцією президентства Ющенка київським Інститутом національної пам’яті навчальному посібнику «Україна в роки Другої світової війни» цю тезу подано зрозуміло і як єдино правильну.
У. Т.: Над чим працюєте нині?
– Пишу книжку про період Хрущова, зокрема ракетобудування, політ у космос, гонку озброєнь. Реальний соціалізм 1953 року нікуди не зник. І в системи існував тільки один шанс на виживання – знищити світ ринкової економіки й демократії, об’єкт для порівняння, тобто підкорити планету. Тому й за Хрущова, й за Брєжнєва ми випускали зброю, а вся країна жила за залишковим принципом. До того ж період Хрущова огорнутий якоюсь романтичною поволокою, не звертають уваги на масу конкретних злочинів усередині держави й поза її межами. Ці лиходійства було влаштовано у 50-ті – 60-ті роки минулого століття. Не бракувало тоді й маразму та маячні, пов’язаних як із особливостями ладу, так і з дивацтвами ексцентричного лідера.
БІОГРАФІЧНА НОТА:
Віктор Суворов (Володимир Різун). Народився 1947 року в Приморському краї в родині українця й росіянки. Після вдалої кар’єри військовика опиняється у Швейцарії на службі в Головному розвідувальному управлінні СРСР. У червні 1978-го зникає, перебираючись до Англії. Перші книжки виходять англійською та німецькою мовами. У Росії вперше виданий 1992-го («Криголам»). Історичні зацікавлення: Друга світова війна, вторгнення до Чехословаччини 1968 року, постаті Ґєорґія Жукова та Іосіфа Сталіна. Праці перекладено 27 мовами.
