Україна: реальні та міфологічні воєнні втрати

Битва за Київ (постановочне фото)

У березні 1946 року Сталін офіційно заявив: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 млн своїх громадян. Проте вже тоді частина як офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася в цій цифрі. Бо перед їхніми очима стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною пропагандою. Публічно сумніви ніхто зі зрозумілих причин не висловлював (і не мав де висловити), але у середовищі надійних людей називалися зовсім інші цифри.

У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б "політично шкідливим"». Ті люди, про яких веде мову Довженко, – то високопоставлені номенклатурники включно з Микитою Хрущовим.

Але митець помилився в оцінці Хрущова. Той у 1961-му назвав нову, значно вищу, цифру загиблих громадян СРСР – 20 млн. Ця цифра була сумірною з цифрою всіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і видавалася значно більш вірогідною. Щоправда, не було відоме (точніше – не було оголошене) число втрат Червоної армії та інших збройних формувань (флоту, НКВД, партизанів тощо). Але серед військових та «бійців ідеологічного фронту» побутувала неофіційна цифра – не менш ніж третина від загальних людських втрат. А в часи правління Леоніда Брежнєва «20 млн людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 млн людських втрат»…

Й от 1990 року, у розпал перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру – «майже 27 млн» загиблих на війні і від війни громадян СРСР.

Щоправда, одразу ж виникли сумніви в методології підрахунку: чому до числа жертв війни зарахували тих радянських громадян, що загинули в концтаборі Освєнцим, і проігнорували тих, хто загинув у ПечорЛАҐу? І чи врахував хтось тих, що офіційно пропали безвісти, а насправді практично всі (95-99%) загинули чи померли від ран? І, до речі, в яку статистичну графу записували тих, хто помер від одержаних на фронті ран і хвороб у тилових шпиталях і вдома упродовж війни?

Потім розпочалося збирання й узагальнення даних про громадян СРСР, які загинули на війні. Наслідком було щось таке, що не вписувалося у новітні рамки. У музеї Пам’яті на Поклонній горі у Москві станом на середину 1990-х був зібраний банк даних на 19,5 млн убитих, померлих і зниклих безвісти громадян СРСР – учасників бойових дій. Серед цих даних траплялися й повтори, коли та сама людина могла бути згадана двічі. З іншого боку, з огляду на те, що дані збиралися під час бурхливого розпаду Союзу, бойових дій у численних «гарячих точках» та економічної кризи, йшлося про далеко неповний перелік загиблих.

В Україні за часів президентства Леоніда Кучми було проведено величезну роботу зі створення «Книги пам’яті України»; але до числа втрат серед військовиків, за словами менеджерів цієї «Книги», не були вписані ті, хто потрапив у німецький полон і загинув там, а також «граки», «чорносвитки» та «сірі піджаки», мобілізовані в 1943-44 роках, і «остарбайтери», забрані до війська вже на території Третього Райху.

«Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних». Це знову «Щоденник» Довженка. А тепер фрагмент зі спогадів одного з цих «чорносвиточників», «граків» або ж «сірих піджаків» Анатолія Дімарова: «Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас «озброїли» – дали по півцеглини і – «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив… Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».

Виходячи з цього, можна бодай орієнтовно прикинути, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943–1944 роках. І не лише в Україні – за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була дуже поширена і на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували й десятки тисяч місцевих партизанів. А російський історик, автор»Дня» Борис Соколов описує те саме і на території Брянської області… Та головне тут – що всі ці «граки», «чорні свитки» й «сірі піджаки» офіційно не призивалися до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися; тільки вцілілих у перших боях одягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу. Такий підхід давав можливість командирам усіх рівнів занижувати цифри своїх бойових втрат й одержувати ордени за вмілі дії. А відтак було ясно, що заниженою є й цифра у 27 млн.

Незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, заявив: жертвами війни стали понад 30 млн радянських громадян. Із них, як встановила комісія при президенті Росії під керівництвом Яковлєва, 954 тис. військовиків розстріляли свої ж за реальні, а найчастіше – за уявні злочини. «Німці наступали, ми на них чекали, а коли наступають, страшнувато стає. І ось хлопчина років вісімнадцяти схопився і побіг. Його можна було б просто зупинити, повалити на землю, і за 5 хвилин він би очухався, адже він не складав собі звіту, він не пам’ятав себе. Та командир роти йому одразу ж кулю в спину, – згадував Яковлєв. – Я приїхав на фронт, а там комісар батальйону інструктує: коли ви кажете «в атаку», а вони не встають – стрельни сам у першого-ліпшого, застрель – й одразу ж піднімуться».

Чи потрібні якісь коментарі до цього? Крім одного. Якщо ми візьмемо дані про втрати Червоної армії у боях з УПА (такі бої вели в основному сили НКВД, НКҐБ, МҐБ і МВД; втрати карателів мають бути на особливому рахунку, наразі йдеться саме про армійців), то побачимо, що більшовики за директивами свого керівництва знищили приблизно в 100 разів більше фронтовиків-червоноармійців, аніж українські націоналісти під час бойових зіткнень. То хто кому насправді «стріляв у спину»?

І от нещодавно вибухнула чергова сенсація: у Держдумі РФ організатори акції «Бессмертный полк» назвали значно більші цифри: 42,9 млн. загиблих, в тому числі 19,4 млн. військовослужбовців. Цифри ці більш схожі на правду. Втім, видається, до числа цивільних тут записані й «граки», й «ости», а це – ще мільйони тих, хто не просто загинув у роки війни, а поліг на полях битв…

Але при цьому не забуваймо: Друга світова війна для України розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – 1 вересня 1939-го. Близько 200 тис. українців чинили опір Вермахту в складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Берестейщину, Галичину, Волинь і Гродненщину. Лише у Київському та Харківському військових округах до Червоної армії в ті дні було мобілізовано понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР був розгорнутий Український фронт.

Не забуваймо і те, що фактично без перерви – в останній день листопада того самого 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії. Що до півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом майже повністю гинули в оточенні і потрапляли в полон цілі дивізії, перекинуті з Київського та Одеського округів (скажімо, 44-та стрілецька, якою колись командував Микола Щорс). І що похоронка стала звичним явищем уже тоді…

А ще влітку 1940-го та в першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань і французького Іноземного легіону воювали з нацистами на Західному фронті й на Близькому Сході. Загалом же до 22 червня 1941 року в складі різних армій полягло не менш ніж 100 тис. українців. Тим часом, скажімо, Велика Британія, яка воювала і у Європі, і на Тихому океані, і в Африці (і воювала запекло), за всю війну, з вересня 1939-го по вересень 1945-го, втратила близько 400 тис. вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, – дрібничка, не варта уваги?

Отож у підсумку видається, що записані Довженком зі слів Хрущова цифри українських втрат у війні близькі до правди. Чи були ці втрати марними? Не зовсім. Одним «світовим злом» і результаті Другої світової стало менше, а друге «світове зло» не змогло повністю реалізувати свої далекосяжні загарбницькі плани («Наш лозунг – всемирный Советский Союз», - співалося в офіційному гімні сталінського Комінтерну), взявши під свій контроль «лише» східну Європу та певні країни Азії. Окрім того, набутий унаслідок війни статус України як члена-співзасновника ООН (нехай і формальний) допоміг здійснити майже безкровний демонтаж СРСР. І, нарешті, ті вояки УПА, які потрапили в полон, а затим у табори ҐУЛАҐу, стали ударною силою повстань у цих таборах, тим самим відігравши вирішальну роль у ліквідації «Архіпелагу» як однієї з важливих складових сталінської системи.

Сергій Грабовський