«Жертв Вінницької трагедії чекісти ставили навколішки та розстрілювали зблизька»

25 червня 1950 року була арештована Грушковська Галина Петрівна, жителька села Городниця Брацлавського району Вінницької області. У постанові на арешт зазначалося, що Грушковська, як дочка репресованого батька, їздила влітку 1943 року до Вінниці на «провокаційні розкопки, які проводили фашистські загарбники», а після повернення звідти здійснювала наклеп на радянську владу. Українку засудили до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна фактично лише за те, що вона впізнала серед викопаних із поховань речей шапку свого батька, якого стратили працівники НКВС під час сумнозвісної Вінницької трагедії – масових розстрілів мирного населення в 1937-38 роках…

Про причини та передумови цієї трагедії, кількість її жертв, про проведені нацистами під час окупації України розкопки поховань та наслідки для тих, хто зміг знайти прах або останки своїх рідних, кореспондентці АрміяInform розповів Сергій Гула, кандидат історичних наук, заступник директора  Музею Вінниці з наукової роботи.

– Сергію, хочу одразу з’ясувати, де нині спочивають загиблі під час Вінницької трагедії? Наскільки я знаю, у час, коли ці жахіття відбувались, у  місті було три локації поховань.

– Так, дійсно, у роки наймасовіших розстрілів вбитих ховали у братських могилах у Центральному міському парку, на православному кладовищі в центрі міста та у Фруктовому саду. Саме на території саду, найбільшому місці  поховань, знайшли останній спочинок ексгумовані під час розкопок у 1943-му тіла з інших двох ділянок. Нині це вінницьке центральне кладовище по вулиці Анастасії Медвідь. На всіх трьох місцях встановлено пам’ятні знаки, біля яких кожен вінничанин може вшанувати пам’ять невинно закатованих у роки «Великого терору».

– Які роки можна вважати періодом Вінницької трагедії?

– Звісно, масове знищення мирного населення, що проводилося Вінницьким УНКВС, тривало у 1937-38 роках. Проте ми маємо розуміти, що загалом період репресій цими роками не обмежується. Вони почались практично з того моменту, як була здійснена перша спроба встановити більшовицьку владу у Вінниці у 1918 році. Більшовики одразу почали створювати каральні органи, вишукувати так звані ворожі класові елементи. Зокрема їх дуже цікавили «буржуазні націоналісти», а в той час так називали всіх, хто виношував та плекав ідею незалежної України. А на Поділлі таких людей було багато. Згадати хоча б те, що Вінниця тричі вимушено ставала тимчасовою столицею Української Народної Республіки. Від того часу перманентно та систематично більшовики проводили репресії.

Витягнуті з могил тіла розстріляних вінничан. Серед них блукають люди та намагаються впізнати серед жертв своїх близьких.

– Чи можна виокремити певний момент початку масових розстрілів? І чи був конкретний наказ вищого керівництва здійснювати репресії?

– Ще з кінця 1920-х  у Сталіна формується ідея зачистити країну рад від ворогів, які можуть заважати будувати так званий соціалізм. У 1936-му Політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило прохання про здійснення колективних репресій списком. Для розгляду колективних справ були створені так звані «трійки», які засуджували часом сотні людей за одне засідання. А 1937-го виходить наказ НКВС № 00447 про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів. За цим документом для Вінницької області ліміт репресій було встановлено в розмірі 4000 осіб, з яких 1000 мали засудити до смертної кари. Ця операція фактично і стала наймасовішою і умовно ознаменувала «Великий терор».  Надалі репресії так і здійснювалися на підставі таємних оперативних наказів НКВС, які погоджувалися та затверджувалися найвищим органом державної влади в СРСР на чолі зі Сталіним – політбюро ЦК ВКП(б). У наказах визначалися назви каральних операцій, категорії населення, які підлягали терору, терміни проведення та планова кількість репресованих. Тобто, про жодні перегини на місцях говорити не варто, усе було сплановано і санкціоновано «нагорі».

Одяг з тіл витягнутих з могил розстріляних вінничан також був пред'явлений для опізнання.

– Чи є причини, що призвели до Вінницької трагедії, притаманні саме цьому регіону?

– Тут скоріше йдеться про специфіку здійснення державного терору. Тодішнє Поділля мало певні особливості. Насамперед тут не були такими популярними більшовицькі гасла. Якщо хтось їх розділяв, то дуже швидко зрозумів, із ким має справу. Основну частину мешканців становили селяни, а не робітники, на яких спирались більшовики у великих промислових центрах. І вони точно не хотіли втрачати свою власність. До речі, масова кампанія із розкуркулення, розпочата Сталіним у лютому 1930-го, на Поділлі перетворилась на селянську війну проти радянської влади. Тоді об’єдналися і незаможне селянство, і куркулі, яких так прагнули протиставляти більшовики. Були такі села і райони, де на місяць чи два селяни повністю скидали радянську владу. Сюди навіть направляли цілі дивізії, аби придушити протестний рух. На жаль, це вдалось. Також на Поділлі проживало багато колишніх вояків Армії УНР та Української Галицької армії.

Інша особливість регіону – прикордонний статус. За Ризьким договором  між Польською Республікою та радянською державою фактично до Польщі відходили терени сучасних західних областей України. Тобто, Вінницька область була західним кордоном всього СРСР і межувала з «ворожими» капіталістичними країнами Польщею та Румунією. Це означало, що влада мала утримувати кордони в належному оборонному й ідеологічному статусі. А ще у Вінницькій області проживали  громади євреїв, поляків, німців.

Тож, якщо підсумувати, то причин, аби чинити на Вінниччині терор, було більш ніж достатньо – прикордоння, сильна підтримка населенням ідеї української державності, протестний селянський рух, багатонаціональність. А що робити, коли половина населення вважається неблагонадійною? Відповідь на це запитання ми всі вже чудово знаємо…

– Можна виділити групи населення, проти яких вчинялись репресії?

– Політичне керівництво СРСР здійснювало репресивні акції проти «ворогів народу» і «шкідників» серед різних соціальних груп – колишніх заможних селян-«куркулів», інтелігенції, партійців, військових тощо. Також тавро «неблагонадійності» та «зрадливості батьківщині» на Поділлі  отримали національні та етнічні групи – українці, поляки, євреї, німці, румуни, харбінці, латиші, греки. Для репресій проти них видавалися спеціальні накази і проводилися так звані національні операції.

– Що зазвичай їм інкримінували?

– Людей масово арештовували на підставі сфабрикованих і брехливих відомостей або необережних висловлювань кількарічної давнини. Тут варто розповісти, що полювання на нелояльних до радянської влади мешканців Поділля почалось ще в другій половині 1920-х. Вже тоді на так званих куркулів, підкуркульників заводили справи-формуляри, куди роками вписували інформацію про їхні негативні щодо дій влади вислови та зауваження. Тих, кого вважали найбільш небезпечними, висилали ще на початку 1930-х. І ось після 1935 року ці «неблагонадійні елементи»  повертались додому, часто втікаючи із заслання. І вони, і ті, хто не потрапив під арешт раніше, але на кого вже була заведена справа, ставали ідеальними  кандидатами для ролі «ворогів народу». Традиційно арештантам інкримінували участь у різноманітних контрреволюційних організаціях, які начебто мали вчиняти замах на життя вищих посадових осіб СРСР або організовувати антидержавні заколоти. Когось звинувачували у наклепах на радянську владу. Звинувачували українців і в «біотероризмі» –  отруєнні криниць і худоби.

Жінки заглядають у розриту могилу

– Де відбувалися допити та вбивства жертв Вінницької трагедії?

– Факти свідчать, що допити підозрюваних проводили у будинку колишнього НКВС (сьогодні на цій території розміщені обласні управління СБУ та МВС) та у міській в’язниці. Хоча камери були розраховані на 16 осіб, в кожній було понад сотню затриманих. Крім страшних умов утримання, в’язнів часто піддавали тортурам із наміром вибити силою зізнання і у такий спосіб виконати рознарядку на розкриті злочини. Страти ж переважно проводили в оточеному автомобільними гаражами подвір’ї цього самого будинку. Це був асфальтований майданчик, призначений для миття машин. Після страт з гаражів водою змивали кров і вантажили тіла для перевезення на місце поховання.

– Хто здійснював розстріли?

– Вироки «трійок» виконували співробітники НКВС, окремі з них брали участь у слідчих діях і здійснювали побиття під час дізнання. «Важлива» роль у розстрілах засуджених належала коменданту НКВС. Він відповідав за виконання смертного вироку, підписував відповідні акти. Існують підстави стверджувати про наявність розстрільних команд, але відомостей про них вкрай мало. Це ж стосується і Вінниці.

– Чи насправді були винними ті, кого репресували?

– Більшість арештованих громадян були невинними. Оскільки певна частина населення з ідеологічних та об’єктивних причин, зокрема через непомірні хлібозаготівлі, колективізацію, розкуркулення, Голодомор 1932-33 рр., вороже ставилася до радянської влади, то їх вважали потенційними «ворогами народу», «зрадниками» та «шпигунами». А зізнання в інкримінованих злочинах працівники облуправління НКВС отримували, застосовуючи найжорстокіші катування і знущання з людей.

До речі, про застосування фізичної сили ми знаємо від тих, кого не встигли засудити до смертної кари. У листопаді 1938 року постановою ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства» фактично були припинені масові каральні акції Великого терору. Ще недавно приречені на страту арештовані отримали шанс на життя. Прийшли нові слідчі, які мали перевіряти роботу попередників, і саме їм жертви розповідали  про катування. На підставі цих зафіксованих фактів історики реконструюють картину допитів. Так дізналися про так звану лабораторію, де відбувалися масові побиття і катування. Методи вибиття зізнань були різноманітні. Кожен «майстер допитів» мав свої прийоми: наприклад, з-під людини різко вибивали стілець, на якому вона сиділа, наслідком падіння був зламний куприк. Били метровою важкою лінійкою по руках, у розплющені очі світили яскравим світлом тощо. І це далеко не найгірші приклади.

– Наскільки я розумію, здебільшого засуджували чоловіків? А що ставалось з їхніми родинами? 

 – Говорячи саме про контекст 1937-38 років, то розстріляні у Вінниці були чоловіками віком переважно 25-45 років. Понад половину із них становили селяни, інші були робітниками та службовцями. Дітей репресованих відправляли в спеціальні трудові табори, інтернати, а дружин – у заслання. Для цього також було видано спеціальний наказ та інструкцію про те, як репресувати родини засуджених «ворогів».

У більшості виявлених тіл були зв'язані руки за спиною

– Коли і як виявили місця масових поховань жертв терору на Вінниччині, адже ми знаємо, що факти розстрілів сумлінно приховувались, а ті, хто про них здогадувався, мовчав через острах бути ув’язненим?

 – У Вінниці проживали свідки тих подій. У 1942 році, під час німецької окупації, деякі вінничани звертали увагу окупаційної адміністрації на необхідність виявлення поховань жертв масових репресій комуністичного режиму. Однак тоді німецька влада не мала бажання шукати могили. Проте навесні 1943 року, коли нацистська Німеччина почала зазнавати поразок на східному фронті та зважаючи на можливий пропагандистський ефект, усе ж створила відповідну міську комісію. Розкопки почалися 24 травня 1943 року.

– Хто здійснював розкопки та розслідування масових поховань?

– Окупаційна адміністрація створила необхідні умови для фіксації знахідок. Почала працювати міжнародна комісія з представників 13 окупованих нацистами країн та нейтральної Швеції. Вона складалася з трьох груп: судово-медичної, кримінологічної та юридичної. За період із 24 червня по 23 серпня 1943 року місця масових поховань відвідали чотирнадцять місій, з них шість – закордонних.

Винницька трагедія. Victims of the massacre of Vinnytsia in the Ukraine. 1943.

– Що виявили ці розкопки?

– Усього було розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 трупів. Також встановлено характерний для чекістів «почерк» смертних вироків – зв’язані за спиною руки, вогнепальні поранення в задній частині шиї, переважно подвійні. Постріли робилися зблизька, часто впритул. Перед стратою жертви очевидно стояли навколішки з низько нахиленою головою. Як бачимо, методи окупантів практично не змінились за останні майже 100 років. Тоді ж комісія дійшла висновку, що поховання зроблені у 1937-38 рр. Неподалік розритих могил на деревах натягнули дріт, на якому розвішували особисті речі убитих. Завдяки особистим речам та документам, знайденим у могилах, вдалося ідентифікувати імена 679 жертв злочинів НКВС. Тоді ж було зібрано кошти і споруджено тимчасовий обеліск із написом «Тут поховано жертви сталінізму».

– Якою була реакція радянської влади на виявлення цих поховань?

– Радянські та партійні органи називали ці розкопки німецькою провокацією. Коли в березні 1944 року у Вінницю ввійшли радянські війська, на обеліску написали «Тут поховано жертви фашизму». Мало того, органи НКВС отримали директиву знайти осіб, які були свідками розкопок жертв масового терору. Особлива увага зверталась на громадян, які впізнали рідних і близьких. Вони вважалися співучасниками злочинів німців. Тож у результаті проведення оперативних заходів чекісти арештували декілька десятків свідків, яких звинуватили у контрреволюційній антирадянській пропаганді та агітації, наклепі на радянську владу. Після завершення слідчих дій більшість осіб репресували. Серед засуджених було багато літніх жінок, для яких вироки у вигляді покарання у виправних трудових таборах строком від 5 до 20 років стали смертельними.

А Галину Грушковську за збігом обставин реабілітували. На долю жінки вплинув врятований нею радянський льотчик Геннадій Костін, якого вона лікувала і переховувала у себе вдома під час окупації. У 1970 році генерал-майор авіації в запасі Костін мав намір опублікувати свої спогади про подвиги його ескадрильї, в яких фігурувала і його рятівниця Грушковська. Знаючи, що вона була осуджена і відбувала покарання, Костін звернувся до прокурора по Вінницькій області з метою з’ясувати причину її покарання і те, чи варто про неї згадувати у спогадах. Результатом звернення стало скасування рішення суду у зв’язку з відсутності складу злочину. Більше того, за таких обставин, влада змушена була реабілітувати і батька Галини, бо, «як з’ясувалося», він був репресований необґрунтовано, і, «як встановлено, у 1937-1938 рр. у колишньому УНКВС по Вінницькій області допускалися порушення соціалістичної законності». Цинічне формулювання, чи не так? А більшість так і не дочекалася за життя реабілітації себе чи своїх родичів. Масовий процес реабілітації жертв репресії відбувся уже після 1991 р., коли впав режим головних винуватців терору – більшовиків та їхніх правовірних нащадків-комуністів.

На жаль, точних даних про кількість жертв Вінницької трагедії немає і, скоріш за все, вже ніколи не буде. Проте більшість істориків погоджуються, що за період проведення масових репресивних акцій УНКВС по Вінницькій області було репресовано понад 20 тис. громадян, з яких 13 475 розстріляно (за іншими даними – 16806).

Фото автора.

Історичні фото, які зберігаються в архіві Організації оборони чотирьох свобод  у Нью-Йорку, опубліковані «Музеєм Вінниці».

Оксана Уретій, кореспондент АрміяInform 

Читайте також:
Вінниця: злочин без кари
Вінницька трагедія: “Поміж рядами трупів блукали, як примари, люди, шукаючи посмертної вістки від рідних..."