Девід Хоґґан. Міф про шість мільйонів

Пропонована читачеві робота є першою англомовною книгою, яка спростовує "голокост" — упорядковане знищення шести мільйонів європейських жидів, що нібито відбулося в Німеччині та на окупованих територіях в роки Другої світової війни. Вона була видана в 1965 р. під назвою "The Myth of the Six Million" і являє собою стислий і одночасно вагомий огляд теми "голокосту". Застосовуючи суто науковий підхід і спираючись на безліч літературних і наукових джерел, автор переконливо доводить, що ми маємо справу з грубою фальсифікацією і небаченою змовою. 

З дня свого опублікування книга "Міф про шість мільйонів" викликала суперечки і палкі дискусії. Професор історії в Стенфордському університеті Девід Л. Хоґґан, автор цієї роботи під час її написання, спочатку не погодився вказати своє ім'я в рукописі, побоюючись переслідувань, пов'язаних з професійною діяльністю. Тому оригінальний текст був вперше надрукований з підписом "Anonymous" (Безіменний). Деякі видавці визнали книгу "занадто гарячою, щоб тримати її в руках" і відмовлялися видавати її. 

Що ж саме, настільки «небезпечне», міститься в цій книзі? Щоб отримати відповідь, пропонуємо вам зазирнути всередину. Але пам'ятайте, що одним з найбільш серйозних злочинів, який може вчинити історик в нашому 21 столітті, є ГУЛАГ думок — "заперечення Голокосту". У випадках, коли підсудний обвинувачується у цьому злочині, на думку суддів і прокурорів "істина не є захистом". Остерігайтеся: ця книга може перетворити Вас у "заперечника голокосту", оскільки Ви станете свідком того, як "міф про шість мільйонів" буде витягнутий на світ чесної історії. 

Професор Девід Л. Хоґґан зачіпає такі політично некоректні теми, як реальне ставлення Гітлера до жидів; легенди про порочність Гітлера; спогади коменданта Освенціма Хьосса; нелукаві спогади жидів про концентраційні табори; фактична діяльність оперативних груп (айнзатцгруп); напівміфічна Ванзейська конференція; ненадійність зізнань, отриманих під тортурами; справдішні факти про інтернування жидів; реальна оцінка концтаборів Червоним Хрестом; діяльність Адольфа Ейхмана; наслідки політики «беззаперечної капітуляції» та багато іншого.

Неправда в “Українській Правді”

Аскольд Лозинський

“Українська Правда” на своєму сайті під рубрикою “Історична правда” опублікувала статтю відомого своїми обвинуваченнями проти українців, а зокрема українських націоналістів і ОУН, заробітчанина єврейської індустрії “Голокосту”, канадця, американця, українця з званням професора Університету Альберта, Джона-Пола Химки (так написано в УП, хоч, здається, правильно Гімка) про погром у Львові 1941 року.

Немає сумніву, що такий погром зокрема над єврейськими інтелектуалами відбувся у перших дня липня 1941 року. Питання тільки хто його скоїв. Тут немає сумніву, що це влаштували німці, що і встановила окрема совєтська воєнна комісія яка прийшла до Львова після німецької окупації. Без сумніву також, що це бачили і деякі мешканці Львова які складалися з понад п’ядесять відсотків поляків, понад тридцять відсотків євреї та тільки приблизно п’яднадцять відсотків українці. На підставі свого дослідження та переслухання свідків, ця совєтська комісія видала звіт у 1945 році, що пізніше служило підставою обвинувачення совєтським прокуратором Руденком на Нюренберзькому трибуналі. У звіті немає ні “Нахтігалу”, ні української поліції, ні українських націоналістів. Я не пропоную приймати совєтські докази некритично, хіба вони проти їх власного інтересу. Ледви чи совєти хотіли б вибілювати українських націоналістів. Це загально прийнята засада юриспруденції, що становить доказ.

УП завдала собі стільки труду, що переклала з англійської цю статтю та навіть проявила тенденційність публікацією редакційної замітки: “Ті події часто використовується у політиці. З форуму на форум кочує міфічна цитата про причетність до погрому батальйону “Нахтігаль.”…Тому дуже важливо почути про те, що було влітку 1941 року, від науковця, який працював з архівами і кожне твердження підкріплює посиланням на джерело. Деякі речі можуть бути неприємними для тих, хто вірить у непогрішимість ОУН. Але не поспішайте звинувачувати редакцію та автора у співпраці з Кремлем, Моссадом тощо…Якщо ми ховатимемо голову в пісок неприємні факти нікуди не зникнуть…”

Це видання УП, мабуть, здивувало багатьох регулярних читачів УП. Химка відомий службовець індустрії “Голокосту”. Його дослідження фінансується цим джерелом, яке сьогодні має одне завдання - шукати нових демонів для розвитку цієї індустрії. Але давати йому форум на сторінках УП, ще і за кошт УП робити переклад, та у редакційні замітці, мимо того знаючи, що він пише за гроші, назвати Химку науковцем“, який працював з архівами і кожне твердження підкріплює посиланням на джерело” - це трохи не серйозно, і виглядає тенденційним.

Незручна правда. Руйнуємо міф про Голокост

Верховний суд Іспанії визнав, що заперечення Голокосту не є злочином. Фактично, він скасував на території своєї країни дію закону, що неабияк попсував кров багатьом історикам. Тільки в 2007-2008 роках за заперечення Голокоста в країнах Євросоюзу були засуджені не менше 10 осіб.

Судовий процес в Іспанії тягнувся з 2007 року, але іспанці таки дотиснули його. Нарешті хоч хтось із європейців згадав про Декларацію прав людини і про те, що «жодна людина або група осіб не мають права ображатися на те, як інші висловлюють свою точку зору».

З початку 80-х років минулого століття європейські країни почали активно приймати закони та інші правові акти, що передбачають різні покарання за заперечення факту Голокоста. І багато хто став жертвою цих законів. Тільки в 2007-2008 роках за заперечення Голокосту в країнах Євросоюзу були засуджені не менше 10 осіб. Схожа ситуація - в США і Канаді. Підозрілу єдність «цивілізованих країн» на грунті переслідування інакомислячих дуже важко пояснити людям, які не вірять в теорію змови та вважають, що всі події відбуваються в світі самі собою.

Чи фінансував хтось Гітлера?

У «Персоналі Плюс» прочитав про те, що 

Сталін був найкращим спонсором Гітлера до 1941 р. 

Але відомо, що Західні фірми теж «плідно» 

співпрацювали з Гітлером. Як таке могло бути?

З листа до редакції П.Маркевича (Полтава)

Історія сходження Гітлера до влади широко представлена в історичній і соціологічній літературі. Особливий інтерес для сучасного дослідника представляють питання, пов’язані з роллю німецьких спецслужб, армії і бізнесу в просуванні Гітлера. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні, в роки існування Веймарскої республіки керівництво Рейхсверу поставило завдання своїй розвідслужбі збирати інформацію про політичні партії і рухи в країні. У Баварії цим займався капітал Ернст Рем, під началом якого почалася політична кар’єра Гітлера. Він тоді починав як негласний інформатор розвідувального підрозділу баварської групи Рейхсверу і як член керівництва націонал-соціалістичної партії, в яку влаштувався за завданням спецслужби.

Гітлер швидко набирав партійного авторитету. Спрямування «його» партії і спрямування німецьких військових вже тоді сходилися на спільній платформі націоналізму і відродження великої Німеччини. На початку 1920-х років німецькі генерали вели пошук політичної партії і лідера, здатних виразити їх інтереси. Особлива роль в цьому належить колишньому главі німецької розвідки полковникові Ніколаі. Виконуючи доручення генерала-фельдмаршала Людендорфа, який користувалося величезним впливом в армії і політичних кругах, полковник Ніколаі зустрічається з Гітлером в Мюнхені. Зустріч відбувалася незадовго до так званого пивного путчу, що переслідував мету захоплення влади спочатку в Баварії, а потім і в Німеччині. Після зустрічі Ніколаі доповів Людендорфу: «Гітлер — людина з обмеженими здібностями і в той же час з великими задумами. За своїми переконаннями він є ярим націоналістом».

Політика Гітлера щодо жидів

Коли 30 січня 1933 Гітлер був призначений рейхсканцлером, ніхто не сумнівався, що до влади прийшов затятий антисеміт. Випади, повні ненависті проти євреїв, займали багато місця в "Майн кампф", а програма нацистської партії забороняла приймати у неї жидів.

Антисемітизм націонал-соціалістів мав свої традиційні причини: жиди звинувачувалися в тому, що вони контролюють у Німеччині непропорційно велику частину економічного і духовного життя, використовуючи цю владу виключно у власних інтересах. Крім того, в євреях нацисти бачили передовий загін компартії. При цьому вони посилалися на те, що євреї відігравали провідну роль і в Жовтневій революції, і в недовговічності режимі Бела Куна в Угорщині, і в ще більш недовговічною Баварської республіці.

Прихід в Німеччині НСРПГ до влади був неприємним ударом для німецьких жидів, які в основній своїй масі були асимільовані і вважали себе хорошими патріотами. Деякий час вони сподівалися, що, зваливши на себе тягар державної відповідальності, націонал-соціалісти стануть більш помірними. Адже в ході виборчої кампанії антисемітизм не грав провідну роль. За НСРПГ голосували не за ненависті до жидів, а тому, що думали, ніби Гітлер дасть німцям роботу і хліб.

Після підпалу рейхстагу 27 лютого 1933 і тріумфу націонал-соціалістів 5 березня того ж року на виборах репресії не примусили себе чекати, але їх жертвами стали майже одні ліві, насамперед комуністи. Перший концтабір виник у Дахау вже в кінці березня, за ним з'явилися інші табори. Серед ув'язнених були і жиди, але не як жиди та юдеї, а як ліві активісти (або кримінальники). У цей час тільки окремі фанатики чи хулігани дозволяли собі витівки проти жидів, але уряд їх не схвалював.

Перші заходи проти жидів Гітлер зробив 1 квітня 1933 року, закликавши до бойкоту єврейських магазинів. Більш серйозними і всеохоплюючими стали різні параграфи закону про адвокатуру, що вийшов через шість днів, а також рішення про відновлення професійного чиновництва. Велика частина чиновників-євреїв була звільнена у відставку, часто під виглядом виходу на пенсію. Постанови проти євреїв були не настільки різкими, як того хотіли нацисти, бо Гітлеру доводилося рахуватися зі своїми партнерами по консервативному табору [45].

За допомогою зазначених постанов було сильно скорочено кількість адвокатів і нотаріусів з числа жидів. Незабаром після цього на медичних і юридичних факультетах для жидів була введена 1,5-відсоткова норма [46]. У наступні місяці багато жидів, що служили в державних установах чи навчальних закладах, були звільнені, відправлені на пенсію або їм було заборонено займатися своєю професією. Потім якийсь час здавалося, ніби буря вщухла, і в Німеччину повернулося 10 тисяч з 60 000 жидів, які виїхали з неї після приходу до влади Гітлера [47].

Керівник парламентської партії Греції підтвердив, що "голокост" це міф

За повідомленням Франс-прес з Афін, керівник обраної 6 травня до грецького парламенту партії Chryssi Avghi («Золота зоря») Никос Міхалоліакос підтвердив, що ніякого «жидівського голокосту» не було. В неділю увечері в інтерв'ю по грецькому телеканалу Mega він засвідчив:

«Не було ніяких печей, не було ніяких газових камер. Це брехня! Освенцім, що ще за Освенцім? Я там не був. А ви там були?», запитав грецький політик телерепортера і додав:

«Я прочитав багато книг, що ставлять під сумнів 6 мільйонів жидів, які нібито загинули в голокості».

У свою чергу, за повідомленнями газет, що видаються жидами в окупованій ними Палестині, митрополит грецького міста Пірей вказав, що колишній німецький канцлер Адольф Гітлер співробітничав з сіоністами і розповів про причини економічної кризи єврозони, що жорстко уразила Грецію:

«Світове жидівство винне у всіх наших економічних бідах. Сіоністський рух і жидівські банкіри, на кшталт барона Ротшильда, організували змову з метою ослабити православну церкву. Світовий сіонізм намагається зруйнувати сімейні цінності, просуваючи на Заході сім'ї з одним батьком і одностатеві шлюби».

ГОЛОКОСТ - реферат

Голокост (англ. Holocaust) - термін, під яким сіоністська пропаганда розуміє систематичне знищення за заздалегідь розробленим планом Німеччиною та її союзниками в ході Другої світової війни всіх євреїв тільки за те, що вони євреї. Теорія голокосту стверджує, що всього було знищено 6 млн. євреїв, причому, велика частина з їх (понад 3/4) - в стаціонарних (дизельних) і мобільних газових камерах з подальшою кремациєю в табірних крематоріях або за спалюючи на вогнищах (переважно в ямах). Термін «голокост» також має інші, не пов'язані з ним семантично, назви: Шоа (івр. השואה з івр. "Стихійне лихо") і "Катастрофа". На офіційному рівні холокост прийнято вважати найбільшим злочином, відомим світовій історії, і не мають прецедентів.

Лідер єгипетських лібералів стверджує, що "голокосту" не було

Ахмед Ізз ель-Араб, віце-голова головної ліберальної і світської партії Єгипту - Вафд, заявив на конференції з прав людини в Угорщині: "Голокост - це брехня".

Ель-Араб також повідомив в інтерв'ю, що не тільки Голокост, але й атаки 9/11 і щоденники Анни Франк "є історичними фабрикаціями".

У ель-Араба щодо всього є наукове пояснення. Він каже: 

"Нам вбивають у голову, що під час Голокосту були знищені 6 мільйонів євреїв. Але під владою нацистів знаходилися лише 2,4 мільйони. Звідки ж взялися ще 3600000?"

Єгипетський політик визнає, що "нацисти, можливо, знищили сотні тисяч євреїв, але ніяких газових камер не було, і ніхто не здирав з євреїв живцем шкіру".

Зашорена історія

Віктор Суворов: надання доступу до радянських
документів –  один із важелів впливу Кремля на західних істориків 

До 70-річчя нападу Німеччини на Радянський Союз з’являється маса публікацій, у яких знову порушують проблеми задумів, цілей і завдань двох диктаторів у те фатальне літо. Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів Тижню про розвиток і приріст історичних знань, про сприймання на Заході ролі СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні російського суспільства псевдоісторичною пропагандою.

У. Т.: Ви перший, хто виступив із твердженням: 1941 року СРСР планував атакувати Німеччину задля поширення системи соціалізму на всю Європу й далі, наскільки можливо. Як сприймали цю тезу в роки холодної війни?

– Коли СРСР вважали найбільш імовірним супротивником, говорити про те, що він агресор, було вкрай важко. Доводилося волати в порожнечу й на кожному кроці діставати відкоша. Навіть найзапекліші антирадянщики – російські емігрантські видавці – відмовляли в публікації моєї роботи. 1985 року розділи монографії видрукувала паризька газета «Русская мысль», їх прочитало «Радіо Свобода». Уперше моя книжка вийшла в Німеччині в перекладі 1989 року. 1992-го «Криголам» вдалося видати в Росії – і теза здобула спершу відомість, а потім і визнання. Знайомі, які працюють учителями історії, розповідають: щороку старшокласники, проходячи тему про німецький напад на СРСР, ставлять педагогам запитання, на які в межах офіціозної державної концепції відповісти складно.

ДИЛЕМА ЗАХОДУ

У. Т.: Якщо у Східній Європі ваша теза стала популярна, то чому на Заході її підтримує так мало авторів?

– По-перше, східний фронт там не вельми цікавий через віддаленість театру бойових дій від місця мешкання читачів. А коли щось не привертає пильної уваги, то воно, відповідно, не завжди є добре зрозумілим. По-друге, більшість західних істориків виросли не за реального соціалізму. Вони не відчувають тієї системи, що канула в Лету, й міряють її стандартами суспільства демократії та ринкової економіки. Ті, хто зазнав панування комуністів на власному досвіді, розуміють, що верхівка цього режиму дбала не про народне процвітання, ба навіть лише почасти опікувалася власним матеріальним благополуччям. Вона прагнула до влади, її утримання, зміцнення й поширення. Ключовий момент для посилення впливу й було прогаяно 1941 року. На щастя, прогаяно. Дозвольте дещицю фантазії: може, у протилежному випадку ми нині жили б у глобальному концтаборі.

У. Т.: Яка ситуація з доступом істориків у Росії до архівних документів на сьогодні?

– Чимало сховищ документів, які привідкрилися в 1990-ті, знову стають недосяжними. Багато спеціалістів припускають: влада свідомо створює корупційне тло і в архівній сфері, що додає ваги співробітникам державного апарату.

Незважаючи на це, всі джерела, які вдається видобути з російських та українських архівів, – до речі, там (в Україні. – Ред.) ситуація дещо ліпша, але матеріалів у рази менше, – підтверджують мою тезу. Йдеться як про конкретні більшовицькі плани підкорення Європи, котрих від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять, так і про свідчення початку радянсько-німецької війни, коливійська СРСР не мали змоги оборонятися, бо просто не вміли цього робити. Мій колега Марк Солонін опублікував документ, у якому було вказано, що наприкінці 1939-го – на початку 1940 року Червона армія планувала похід на Близький Схід та в Індію, а Робітничо-селянський червоний флот готувався воювати в Середземному морі. Таким чином, розглядали теоретичний варіант війни проти Британії.

Цікава збірка документів, випущена 2009 року архівом Служби безпеки України, – там підготовку до війни показано на матеріалах НКВС і ГРУ – військової розвідки. До речі, щодо архіву ГРУ, де напевне зберігається чимало цікавого про проблему 1941 року. Всі знають про його існування в Росії, але нікому не відомо, де він розміщений. А в 1990-ті роки туди проникали окремі вільні дослідники, до того ж без блату й хабарів…

Сумно, що надання доступу до радянських документів – один із важелів впливу Кремля на шерег західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій. Це ще одна із причин того, чому багато міфів СРСРтакі живучі в науці Німеччини, Франції та англомовних країн. Звичайно, потрібен дальший архівний пошук у царині радянської історії. Але сам я тут, у Британії, продовжую писати книжки на відкритих матеріалах, опублікованих джерелах, щоби будь-хто охочий мав змогу перевірити всі мої роботи.

«НАКАЧАНЕ» БРЕХНЕЮ СУСПІЛЬСТВО

У. Т.: Що змінилося останнім часом у медіа-політиці Кремля?

– Концепції, якими нинішня російська влада намагається «накачати» суспільство, схожі на «історіографію» кондового брєжнєвського застою. Де-не-де просвічує махровий комуно-шовінізм. Це дрімуче мракобіссяпоширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особ­ливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ.

На щастя, всі ці потуги часто дають протилежний результат. Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Почасти цим пояснюється неочікуваний успіх збірок, про які ми говорили. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії.

У. Т.: Надії комусь можуть видатися надто далекосяжними…

– Уже зараз сталося щось на кшталт «точкової легалізації» моєї тези. Особливо приємно, що навіть у цьому «та й попереду усіх» Росія і Україна.

До концепції курсу історії Росії, що була опублікована 2009 року близьким до Кремля авторським колективом, увійшла дивна фраза: «…Сталін не виключав превентивного удару, та водночас вважав, що слід дочекатися зосередження військ противника для агресії. Тоді це бачилося б як захід самооборони. Однак улітку 1941 року можливості для таких дій у Сталіна ще не було». Бачимо всю нерозбірливість думки, а також і відверту брехню: зокрема, СРСР готував не превентивний, тобто випереджальний удар, а власне агресію. Та й інструмент для неї існував. Але наявність полеміки з цього питання в офіціозному виданні – важливий показник.

Крім того, в опублікованому 2010 року за інерцією президентства Ющенка київським Інститутом національної пам’яті навчальному посібнику «Україна в роки Другої світової війни» цю тезу подано зрозуміло і як єдино правильну.

У. Т.: Над чим працюєте нині?

– Пишу книжку про період Хрущова, зокрема ракетобудування, політ у космос, гонку озброєнь. Реальний соціалізм 1953 року нікуди не зник. І в системи існував тільки один шанс на виживання – знищити світ ринкової економіки й демократії, об’єкт для порівняння, тобто підкорити планету. Тому й за Хрущова, й за Брєжнєва ми випускали зброю, а вся країна жила за залишковим принципом. До того ж період Хрущова огорнутий якоюсь романтичною поволокою, не звертають уваги на масу конкретних злочинів усередині держави й поза її межами. Ці лиходійства було влаштовано у 50-ті – 60-ті роки минулого століття. Не бракувало тоді й маразму та маячні, пов’язаних як із особливостями ладу, так і з дивацтвами ексцентричного лідера.

БІОГРАФІЧНА НОТА:

Віктор Суворов (Володимир Різун). Народився 1947 року в Приморському краї в родині українця й росіянки. Після вдалої кар’єри військовика опиняється у Швейцарії на службі в Головному розвідувальному управлінні СРСР. У червні 1978-го зникає, перебираючись до Англії. Перші книжки виходять англійською та німецькою мовами. У Росії вперше виданий 1992-го («Криголам»). Історичні зацікавлення: Друга світова війна, вторгнення до Чехословаччини 1968 року, постаті Ґєорґія Жукова та Іосіфа Сталіна. Праці перекладено 27 мовами.

Джерело: http://tyzhden.ua/Politics/25188

Пастки пропагандистських штампів

Анатолій ЦІПКО

Абсолютно згоден із Володимиром Монастирським (див. «День» №№ 67—68 і №№ 100—101), що поняття «фашизм», «нацизм», «комунізм» потребують додаткового з’ясування. Визначення цих понять він досить переконливо наводить у своїй наступній статті «Націоналізм — це категорія генетична, а тому універсальна, досконала та вічна». Стаття методологічно бездоганна, ѓрунтовна і переконлива. Та, на жаль, автор мимоволі знову потрапляє у пастку, яку створювала радянська пропаганда ще з кінця тридцятих років минулого століття і наполягає, що коли він пише:«німецький фашизм (нацизм)» — то ніякої неточності не допускає на тій підставі, що «нацистів також називали фашистами, але німецькими і тому «нацизм» і «німецький фашизм» стали синонімами. А оскільки так стали називати ідеології, то і режими, які створили їхні автори у своїх країнах стали звати фашистськими.

Термінологічна точність в такому питанні, як фашизм, має принципове значення, оскільки навколо нього до нашого часу не припиняються ідеологічні провокації. Ось що пише у вступному слові до книги Миколи Сціборського «Націократія» професор Валентин Мороз: «Знаємо добре, як трактували слово фашизм «теоретики» з відділу агітації й пропаганди... Комуністичні газети називали соціал-демократів «соціал-фашистами», радикалів — «радикал-фашистами», католицькі кола — «клерикал-фашистами» тощо. (Просто і ясно: хто вкрав у мене корову — той фашист.) Була це своєрідна термінологічна шизофренія. По правді кажучи, вона не вивітрилася ще й дотепер. Як справжній соціолог-науковець, М. Сціборський скрізь називає речі оригінальними іменами. Фашизм у нього — це система Муссоліні; система ж Гітлера — це націонал-соціалізм». Отже, як бачимо, слово «фашизм» свідомо зробили загальновживаним (російською — «наріцатєльним»).