Сивий туман над Ельбою, Фрауенкірхе, пам’ятником Моріцу Саксонському. Десь у картинній галереї спить “Сикстинська мадонна” Рафаеля. Настрій на рівні ватерлінії. Зів’ялі білі троянди та тисячі мерехтливих вогників свічок. Вони не можуть розсіяти темряву, танцюють на вітрі, і гаснуть одна за одною. Кілька тисяч націонал-патріотів зі смолоскипами в оточенні броньованих поліцейських кордонів у жалобі марширують мокрими вулицями. Кілька десятків тисяч жлобів на чолі з представниками влади марширують такими самими вулицями та наполягають, що сотні тисяч їхніх дідусів та бабусь, що згоріли заживо 70 років тому загинули не через запалювальні бомби англійців і американців. А тому, що були жертвами націонал-соціалізму. Музика Ріхарда Вагнера в ім’я конформізму і політкоректності оголошена поза законом.
Пам’ятати – це злочин, гірший за фашизм, ксенофобію та антисемітизм.
…Станом на лютий 1945 року населення Дрездена, як і багатьох великих та середніх міст Німецького райху, яких ще не торкнулася війна, збільшилось із звичних 650000 мешканців до понад мільйона осіб за рахунок утікачів з інших районів Німеччини. У Дрездені було розгорнуто чимало великих військових шпиталів та центрів розселення біженців із областей, що постраждали від бомбардувань протягом 1942—1944 років, або опинились під загрозою окупації. Точної оцінки кількості людей, які стікалися до столиці Саксонії на початку 1945 року не існує, оскільки через масований наступ радянської армії у січні прибули сотні тисяч утікачів із Східної Пруссії, часто без жодного обліку. В принципі на території міста не було жодного важливого об’єкту, що належав до військово-промислового комплексу, проте Дрезден відігравав роль важливого транспортного вузла в системі німецьких комунікацій. З огляду на те, що відчутного повітряного удару по місту протягом усієї війни було завдано лише в жовтні 1944 року, велика кількість зенітних гармат була вилучена із системи ППО та відправлена в Рурський промисловий басейн або на Східний фронт. На цьому етапі війни німецькі військово-повітряні сили (Люфтваффе) були вже остаточно виснаженні боротьбою на багатьох фронтах, нестачею пального та необхідністю насамперед прикривати наземні війська Вермахту, що з останніх сил утримували оборону. Увечері 13 лютого 1945 року на захист Дрездена у повітря змогли піднятися лише 27 німецьких нічних винищувачів з усієї території Німеччини, аби зустріти найбільш жорстокий бомбовий удар в історії воєн.
Дрезден атакували 722 англійських та 527 американських бомбардувальників, що методично, трьома масованими нальотами за кілька годин перетворили барокове місто на море вогню і кривавих руїн. Майже повна відсутність німецьких засобів протиповітряної оборони дозволила союзникам здійснити бомбометання у фактично полігонних умовах, не зустрічаючи опору. Вибухи фугасних бомб зносили дахи будинків та руйнували стіни будівель, відтак злива запалювальних бомб падала на підготовані площі, підпалюючи легкозаймисті матеріали, що становили основу інтер’єрів. Палаючі квартали утворювали суцільний масив полум’я, таким чином провокуючи появу вогняного торнадо, яке змітало усе на своєму шляху. Друга хвиля бомбовозів атакувала місто з таким часовим розрахунком, аби унеможливити роботу німецьких пожежників та рятувальних команд. Третій наліт вдень 14 лютого здійснили американські бомбардувальники під прикриттям 700 винищувачів, яким належало атакувати залізничні депо. Їм протистояли 145 винищувачів Люфтваффе, які не змогли відбити удар такої армади. Всього на Дрезден англійськими та американськими бомбовозами було скинуто 3750 тон бомб, унаслідок бомбардування було знищено половину житлового фонду міста, а кількість людських жертв перевищила 35000 осіб. Інші німецькі джерела свідчать про 60—100 тисяч загиблих мешканців Дрездена; така розбіжність пояснюється з одного боку, величезною кількістю зниклих безвісти та неідентифікованих, з іншого – напливом незареєстрованих біженців із інших міст. Серед загиблих, між іншим, опинилося і чимало американських військовополонених, що потрапили до Дрездена після німецького контрнаступу в Арденах на Західному фронті у грудні 1944 року. Між іншим, залізничне сполучення, дезорганізація якого нібито-то була метою бомбових ударів, було відновлене вже за тиждень, тим часом як 5000000 цивільних залишились без даху над головою.
Масштаб дрезденської трагедії виявляється особливо рельєфно у порівнянні із хрестоматійними прикладами дій німецьких Люфтваффе, що стали загальними символами варварства і бездуховності у веденні війни. У іспанському місті Герніка 26 квітня 1937 року від бомб, скинутими німецькими літаками, загинуло 1685 осіб і 900 було поранено, що стало імпульсом до написання всесвітньовідомого полотна П.Пікассо. В повітряній атаці на голландський Роттердам 14 травня 1940 року загинуло 800 городян, у нальоті на англійське місто Ковентрі 14 листопада 1940 року загинуло 568 жителів. Якщо це – варварство, то як тоді назвати знищення Дрездена? Щоби відповісти на це питання, необхідно звернутися до витоків стратегії масованих бомбардувань, запровадженої союзниками по антигітлерівській коаліції – Англією та США для наближення перемоги над Німеччиною.
Бойові операції 1939—1941 років ознаменувалися рядом важких поразок, завданих Німеччиною своїм супротивникам на Європейському континенті. У 1940 році паралельно із розгромом Франції, Бельгії, Голландії і витісненням англійських експедиційних сил з Норвегії Західна Європа опинилася під окупацією. Планована Німеччиною висадка морського десанту на територію Великобританії не відбулася через прорахунки в організації та перенесення фокусу стратегічної концентрації сил на схід, де планувалась кампанія проти СРСР. Намагання англійців організувати ряд стратегічних контрударів на периферійних театрах військових дій завершилась окупацією Греції і Югославії частинами Вермахту навесні 1941 року та висадкою німецьких військ у Північній Африці для допомоги італійським союзникам. Від великих неприємностей у 1941 році Англію врятував лише початок німецько-радянської війни та зосередження переважної більшості німецьких військ на новому Східному фронті. Разом з тим у британців з’явилася можливість перевести подих і приготуватися до затяжного протистояння з Німеччиною, а вступ у війну США в грудні 1941 року забезпечив Англії колосальні військові ресурси. Оскільки навіть за таких умов висадка десанту на укріплене узбережжя окупованої Європи і розгром німецьких військ у сухопутній кампанії залишалися утопією впродовж 1942—1943 років, залишалась лише одна альтернатива – повітряна війна. Ще у 1920-х роках італійським військовим теоретиком генералом Д.Дуе було обґрунтовано доктрину створення авіаційної армії, спроможної завоювати панування в повітрі і, наносячи бомбові удари на всю глибину ворожої території, паралізувати промислове виробництво, транспорт, життєдіяльність цивільного населення та забезпечення збройних сил. Географічне положення Британських островів перетворювало їх на гігантський авіаносець, а радіус дії англійських військово-повітряних сил дозволяв досягати безпосередньо території Німеччини. Перші повітряні атаки були проведені ще у травні 1940 року проти міст Західної і Північно-Західної Німеччини, а восени 1940 року – проти Берліну, проте в цілому це були незначні операції, що не могли дати відчутних результатів. Панування німецьких Люфтваффе у небі над Європою змушувало англійців вдаватися до нічних нальотів, що знижувало й без того не високу точність бомбометання. Водночас прем’єр-міністр Великобританії вимагав від військових успішних, широкомасштабних дій, які б завдавали непоправних збитків німецькому військово-промисловому комплексу. Враховуючи існуючі оперативні реалії, технічне оснащення та загальну стратегічну лінію, було зрозуміло, що нічними ударами по промислових цілях, розмір яких не перевищував 1-2 км², реальних результатів досягти не вдасться. Об’єктивно низькі можливості засобів навігації та визначення цілей виключали проведення високоточних бомбових ударів, причому у 1939—1941 роках не завжди вдавалося досягнути попадань навіть у такі значні за розміром цілі, як населені пункти. За даними таємного звіту спеціальної британської комісії, підготованого у 1941 році, лише кожен третій літак міг відбомбитися в радіусі 10 км від призначеної цілі. У Рурській області, де було зосереджено німецьку важку промисловість, викиди підприємств створювали густу димову завісу, тож у безмісячні ночі лише кожен п’ятнадцятий британський бомбовоз скидав свій вантаж у радіусі 15 км від обраного об’єкту. Не дивно, що загальна ефективність нічних авіанальотів не надто відрізнялася від нуля. Враховуючи неможливість денних атак через перевагу німецьких Люфтваффе, та низьку ефективність нічних рейдів проти індустріального комплексу, командування британської бомбардувальної авіації вирішило завдати комплексного удару, опосередкованою мішенню якого стало населення Німеччини.
Основою нової британської стратегії бомбардувань було обрано знищення населених пунктів із наступною деморалізацією німецького суспільства, передовсім робітників великих підприємств, розташованих у густонаселених районах. У лютому 1942 року начальник штабу Королівських ВПС Великобританії Чарлз Портал писав: “Стосовно нової директиви бомбардувань, я думаю, цілком зрозуміло, що точками прицілювання повинні бути забудовані райони, а не, наприклад, доки чи авіазаводи…”. У березні 1942 року англійський експерт Ліндеман підготував детальні розрахунки, у яких виходив з того, що за рік бомбових рейдів проти 58 німецьких міст із населенням більше 100000 чоловік можна буде позбавити даху над головою третину населення Німеччини. Для виконання таких завдань були необхідні висотні бомбардувальники з великим радіусом дії, значною вантажопідйомністю, добре захищені оборонним стрілецьким озброєнням, з сучасними приладами навігації. На момент початку нічних бомбардувань території Німеччини британські Королівські ВПС мали у своєму розпорядженні три основних типи важких двомоторних бомбардувальників – “Хемпден”, “Уїтлі” та “Веллінгтон”, та поступово на зміну першим двом типам прийшли машини нового покоління. У першій половині 1941 року на озброєнні з’явились чотиримоторні бомбовози “Стірлінг” та “Галіфакс”, а на початку 1942 року – “Ланкастер”. Наприклад, “Ланкастер” пізніших модифікацій із екіпажем з 7 чоловік міг підняти за один раз 8165 кг бомбового навантаження, мав радіус дії 4072 км та максимальну швидкість 462 км/год. Від атаки винищувачів бомбардувальники захищались установкою із чотирьох 7,69 мм кулеметів “Браунінг” ззаду, спареними кулеметами в носовій частині та баштою із спареними кулеметами, встановленою нагорі фюзеляжу.
Керувати терористичною кампанією випало британському маршалу Артуру Гаррісу, який очолив у 1942 році англійську стратегічну авіацію, відому як Бомбардувальне командування Королівських ВПС. Цей військовий діяч, що заробив від своїх підлеглих прізвисько “Різник”, до війни отримав всебічну практику застосування військової авіації під час придушень антиколоніальних виступів місцевого населення у Месопотамії (сучасний Ірак). Перебравши на себе обов’язки командувача стратегічною авіацією, Гарріс поставив перед урядом вимогу надати в його розпорядження 4000 важких бомбардувальників великого радіусу дії. Оскільки промислові потужності не дозволяли виконати таке абсурдне замовлення у стислі строки, довелося поступово нарощувати темпи ударів, очікуючи нової техніки. Характерно, що першими цілями нового повітряного наступу на Німеччину стали балтійські приморські міста, які вважалися архітектурними перлинами через велику кількість пам’яток часів Ганзейского морського союзу. У результаті нальоту 234 англійських літаків вночі 28—29 березня 1942 року було повністю знищено історичну центральну частину портового міста Любек. Жертви серед цивільного населення склали 300 чоловік, проте психологічний ефект нальоту був значно більший через знищення пам’яток архітектури, що традиційно мали репутацію окраси міста. Наступною мішенню британських бомбардувальників став балтійський порт Росток: впродовж чотирьох ночей між 24 і 29 квітня загалом 520 літаків фактично зруйнували центр міста. Втрати британців за час нальотів проти Любека і Ростока становили всього 25 літаків, а відтак командування німецьких Люфтваффе для заспокоєння громадської думки віддало наказ про атаки на міста Англії. Німецькі нальоти на старовинні англійські міста Ексетер, Бат, Кентербері та Норвіч навесні 1942 року не відзначалися масовістю та значними руйнуваннями, адже основна маса бомбардувальної авіації була зайнята на Східному фронті.
Після рейду на Росток служба інформації радіокомпанії BBC необережно оголосила про те, що “внаслідок бомбардування було знищено чимало робітничих помешкань”, викликавши різко негативний суспільний резонанс. Депутат від Незалежної лейбористської партії у британському парламенті звернувся із спеціальним запитом, вимагаючи пояснень щодо цілеспрямованого плану знищення німецького робітничого класу, тоді як офіційна пропаганда твердила лише про війну з нацистським режимом. Серйозний громадський опір проти урядової політики цілеспрямованих бомбардувань німецького цивільного населення розвинувся в Британії лише наприкінці 1943 року, коли до нього долучились представники Церкви.
У квітні – травні 1942 року англійська авіація розпочала нарощування ударів по промислових центрах Німеччини, використовуючи групи від 100 до 250 важких бомбардувальників. Точність бомбових ударів була менш ніж задовільною, тому англійське командування вдалося до збільшення руйнівної сили боєприпасів. Вночі 1 квітня на Емден було скинуто бомби вагою 1812 кг під невинно-дитсадковою назвою “Тістечко” (“Cookie”), а в нічному рейді на Ессен 11 квітня застосували 3624-кг бомби, відомі як “Супер-тістечко”.
Задум Гарріса полягав у проведенні нічних рейдів великими угрупованням літаків (умовним показником сили нальоту було обрано 1000 бойових машин), і пізніше отримав назву “Операція Міленіум”. Перший широкомасштабний “тисячний” рейд припав на ніч 31 травня 1942 року, коли 1047 британських бомбардувальників атакували Кьольн, вибравши його в якості запасної цілі через те, що Гамбург було неможливо атакувати з огляду на погані погодні умови. Лише 868 бомбовозів змогли віднайти цілі та скинути 1455 тон бомб, переважно запалювальних. В результаті було зруйновано 18400 житлових будинків та 250 промислових об’єктів, а загалом бомби вразили цілі на площі розміром у 240 гектарів. Майже 45000 мешканців міста залишились без даху над головою, близько 5000 постраждало від бомбардування (включно із 469 загиблими), половина районів міста опинилися без електропостачання. Незважаючи на те, що функціонування важливих підприємств було призупинене на тиждень, виробництво відновилось у повному обсязі через півроку.
А.Гарріс підрахував, що для досягнення бажаного ефекту Бомбардувальному командуванню доведеться регулярно залучати по 1000 бойових машин, які протягом півтори години хвилями атакуватимуть великі німецькі міста, скидаючи бомби не на конкретні цілі, а на забудовані площі. Враховуючи неспроможність британської авіабудівної промисловості відразу забезпечити потрібну кількість літаків, було вирішено зібрати всі наявні важкі бомбардувальники, включно з тренувальними. Низька кваліфікація пілотів, які не мали необхідного досвіду дальніх польотів у великих формаціях, низькоточна апаратура та ненадійність ударів “по площах” мали компенсуватися жертвами серед цивільного населення та морально-психологічним ефектом.
1—2 червня 956 британських бомбардувальників атакували важливий промисловий центр Ессен. Хмарність та димові викиди над Ессеном позначилися на ефективності цієї операції, оскільки бомби було загалом скинуто на 11 різних міст Рурської області, які постраждали сильніше за об’єкт бомбардування. Третій рейд за методикою Гарріса, у якому взяло участь 1067 літаків, було здійснено проти портового міста Бремен на півночі Німеччини 25–26 червня 1942 року, де окрім суднобудівних підприємств, що випускали підводні човни, розташовувався авіазавод фірми “Фокке Вульф”. Незважаючи на втрату 55 машин, англійці змогли-таки досягнути попадання 1800-кг бомби в приміщення авіазаводу, хоча для серйозного ефекту довелося провести ще три менших за масштабом рейди протягом одного тижня, у найбільшому з яких взяло участь 325 бомбардувальників. Після рейду на Бремен повітряна армада з 1000 важких бомбовозів була розформована, адже інші роди військ, зокрема, королівський військово-морський флот, зажадали від А.Гарріса повернути “позичені” на час операцій літаки. Однак, результати нальотів на Любек у березні, Росток у квітні та Кьольн у травні 1942 року продемонстрували високий потенціал масових нічних рейдів, і поставали серйозними аргументами на користь планів Гарріса. Використовуючи приклади успішних операцій, він домагався збільшення виробництва важких бомбардувальників, пріоритету стосовно нової техніки та підготованих кадрів перед морською та армійською авіацією, і, нарешті, автономії стосовно вироблення стратегії повітряної війни з Німеччиною. Маршал авіації Гарріс користувався цілковитою підтримкою британських урядовців та прем’єр-міністра В.Черчілля, а ідеї “килимових бомбардувань” були схвально сприйняті політичною елітою – ще перед рейдом на Бремен А.Гаррісу присвоїли лицарське звання.
Тим часом темпи нічних бомбардувань німецьких міст зберігалися, незважаючи на зменшення інтенсивності та масштабності рейдів; наступними об’єктами стали Дуйзбург (чотири рейди між 13–14 та 25–26 липня 1942 року, найбільший – за участі 313 бомбовозів), Гамбург (два рейди між 26 – 27 та 28 – 29 липня, найбільший – за участі 403 машин), Саарбрюкен, Оснабрюк і Дюсельдорф (рейд з 31 липня на 1 серпня за участі 630 літаків—перша велика операція після нальотів на Бремен). Також відбувалися незначні денні рейди з використанням бомбардувальників “Бленхейм”, “Бостон” і “Веллінгтон”, а 1 червня 1942 року над Кьольном вперше з’явився знаменитий двомоторний винищувач-бомбардувальник “Москіто”. Перші масовані повітряні рейди були величезним ризиком, на який Гарріс пішов радше з відчаю, аніж виходячи з точних розрахунків: у листопаді 1942 року в нальоті на Берлін та Маннгейм було втрачено 28 бомбардувальників із 244, тобто бойові втрати становили 12,5%. Якби в нальоті брала участь така ж повітряна армада, як під час рейду на Кьольн, англійці втратили б 130 машин, після чого, без сумніву, Гаррісу довелося б розпрощатися з командуванням. Однак методи “килимового бомбардування”, розроблені під час “рейдів 1000 бомбардувальників”, було покладено в основу майбутньої британської довготермінової стратегії повітряної війни, де такі операції вважалися стандартними.
15 серпня 1942 року Бомбардувальне командування британських ВПС запровадило оперативно-тактичне нововведення у вигляді новостворених частин із літаків-“слідопитів” з досвідченими пілотами, у завдання яких входило відшукати ціль та позначити її для решти бомбардувальників. Перше випробовування у бойових умовах завершилось непередбачуваним конфузом: сигнальні ракети, скинуті перед бомбардуванням міста Емден, поривами вітру віднесло далеко від цілей, тож точність бомбометання була незадовільною. Однак загалом ідея була успішною, і після відповідних технічних вдосконалень в ніч з 16 на 17 січня 1943 року “слідопити” вирушили перед основною формацією бомбардувальників у перший з кінця 1941 року рейд на Берлін. Взагалі зимою 1942—1943 року, користуючись великою тривалістю ночей, англійці перейшли до атаки цілей, розташованих у глибині Німеччини (Берлін, Штутгарт, Нюрнберг, Мюнхен), портових міст (Гамбург, Бремен, Вільгельмсгафен, Кіль), італійських міст (Турін, Мілан, Ла-Спеція) та баз німецьких субмарин у Франції (Сен-Назер, Лоріан).
На засіданні Об’єднаного комітету начальників штабів – верховного координаційного органу союзників у виробленні стратегічних рішень—21 січня 1943 року у Касабланці було розроблено директиву про об’єднання бомбардувальної авіації США та Великобританії для широкомасштабного повітряного наступу на Німеччину. Відповідно до домовленості, досягнутої на зустрічі американського президента Ф.Рузвельта та англійського прем’єра В.Черчілля, було вирішено посилити повітряні операції проти Німеччини за рахунок американців. Незважаючи на те, що 8-ма Повітряна армія ВПС США, у розпорядження якої були знамениті бомбардувальники В-17 “Літаюча фортеця”, знаходилась в Англії із середини 1942 року, дотепер американські пілоти виконали всього кілька рейдів над окупованою Європою. Новий стратегічний план, відомий як “Операція Пойнтбленк”, передбачав спільні дії бомбардувальних сил США та Великобританії для досягнення“прогресуючого розвалу і дезорганізації військової, промислової і економічної потуги Німеччини та підриву морального духу її населення до такого рівня, коли здатність Німеччини до опору буде послаблена до фатального рівня”. У плані детально описувались шість груп важливих цілей на території Німеччини, які слід було знищити або вивести з ладу на тривалий час: суднобудівельні заводи, що випускали підводні човни та бази підводних човнів; підшипникові заводи; авіабудівельні заводи; нафтоперегонні заводи та комплекси по виробництву синтетичного пального; підприємства, що виготовляли синтетичний каучук; заводи, на яких виробляли транспортні засоби. У жовтні 1943 року на допомогу 8-й Повітряній армій США до Англії перекинули 9-у Повітряну армію з Північної Африки, готуючись нанести вирішальний удар у серце Німеччини. Загальне керівництво спільними бойовими операціями доручили, як більш досвідченому, начальнику штабу Королівських ВПС Великобританії Порталу, проте оперативно-тактичні питання залишили на розсуд англійського маршала Гарріса та його американського колеги генерал-лейтенанта Ікера. Предметом обговорення стали принципово різні підходи до організації рейдів: англійці надавали перевагу “килимовому бомбардуванню” вночі, тоді як американці відстоювали денні нальоти з прицільним бомбометанням. Відтак було встановлено своєрідний “поділ праці”, якого з невеликими відхиленнями дотримувались протягом війни. Як правило, американські літаки мали більше оборонного озброєння (кулеметів) та боєприпасів до нього, а також брали на борт більше пального для маневрів перед шикуванням у формацію після злету. Відповідно бомбове навантаження у них було меншим за тоннажем, аніж в англійських колег. Існували також суттєві відмінності у тактиці бомбардувальних рейдів, обумовлені специфікою доктрин повітряної війни. Якщо британські бомбовози літали розрізненими групами в потоці у темний час доби, не вмикаючи навігаційних вогнів, то американські літаки збиралися у величезні формації, які безпосередньо вели в бій старші офіцери. Коли “Літаючу фортецю” збивали, то її місце негайно займав інший бомбардувальник, аби зберегти єдність формації та системи оборонного вогню сотень бортових кулеметів.
На противагу англійцям, які вдавалися до нічних “килимових” бомбардувань, американське командування покладалося лише на точне прицільне бомбометання, яке здійснювалось у світлий час доби. Приціли “Норден”, встановлені на американських чотиримоторних важких бомбардувальниках В-17 “Літаюча фортеця” та В-24 “Ліберейтор”, дозволяли знизити розсіювання бомб, однак навіть вони не могли гарантувати точних попадань. Через те, що радіус дії американських винищувачів прикриття “Тандерболт” не дозволяв їм діяти над територією Німеччини, довелося покладатися на самозахист великих бомбардувальних формацій. Існувала думка, що “коробка” бомбовозів у зімкнених рядах зможе відбивати атаки німецьких винищувачів-перехоплювачів щільним вогнем бортових кулеметів (кожен бомбардувальник мав на озброєнні вісім 12,7 мм кулеметів). Типова модель В-17F мала радіус дії 3200 кілометрів із бомбовим навантаженням у 1135 кілограмів, швидкість—523 км/год, максимальне навантаження—4761 кг бомб. Наприкінці 1943 року на озброєння 8-ї повітряної армії США надійшла нова модифікація “Літаючої фортеці”—В-17G з дещо покращеними характеристиками: кількість кулеметів, включно з дистанційно керованими, зросла до 13, максимальний бомбовий тонаж зріс до 8000 кг—хоча стандартне завантаження складало 2750 кг при радіусі польоту 2800 км.
Уже 27 січня 1943 року група американських бомбардувальників В-17 вперше здійснила рейд на територію Німеччини, успішно атакуючи північну військово-морську базу Вільгельмсгафен. Враховуючи досвід боїв проти “Літаючих фортець”, здобутий у боях над окупованою Францією у 1942 році, пілоти Люфтваффе розробили тактику лобової атаки ворожих формацій. Великі групи винищувачів “Мессершміт” Ме-109 та “Фокке-Вульф” FW-190 наздоганяли потік бомбовозів, визначали його висоту, шикувалися у стрій для атаки та розверталися на 180 градусів, зближуючись із ворожою армадою та поливаючи вогнем передні машини. Така тактика вимагала високої кваліфікації пілотів, надзвичайної витримки та сили волі через ризиковані маневри та небезпеку вогню американських кулеметів—щоправда, саме передня півсфера “Літаючих фортець” була найслабше захищена бронею та вогневими точками. Провідним експертом по боротьбі з В-17 став німецький льотчик Герберт Ролльваге, що записав на свій рахунок 44 важких бомбовози (всього за роки війни здобув 102 повітряних перемоги). Причому, якщо у його колег-винищувачів на Східному фронті виникали проблеми з підтвердженням кількості збитих літаків ворога за лінією фронту, то у даному випадку всі “докази” було легко відшукати на землі. Іншими фахівцями у цій специфічній сфері стали Георг-Петер Едер, Егон Майер, Вальтер Даль та Хуго Фрей, що мали на свому рахунку по кілька десятків збитих “Літаючих фортець” (не рахуючи літаків інших типів).
Серйозним уроком для американців стали події 17 серпня 1943 року, коли дві хвилі важких бомбардувальників без супроводу винищувачів, всього 309 машин, атакували завод по виробництву підшипників у баварському місті Швайнфурт. Пілоти Люфтваффе здійснили більше 500 бойових вильотів, збивши 60 “Літаючих фортець” та пошкодивши кілька десятків В-17. Зазнавши безпрецедентно високих втрат, американці так і не змогли вивести з ладу виробничі лінії підшипникового заводу, тому, відновивши сили, 14 жовтня 1943 року здійснили повторний рейд, у якому взяло участь 244 бомбардувальники. Як і попереднього разу, внаслідок запеклих атак німецькі винищувачі знищили 60 В-17, фактично розбивши організований стрій “Літаючих фортець” та зірвавши їхню місію. Набутий таким чином досвід підказав американцям, що глибокі рейди на територію Німеччини без супроводу винищувачів слід припинити; щодо точності прицільного бомбардуваня, то сліди глибоких ярів, утворених внаслідок рейдів на Швайнфурт, видні ще сьогодні, незважаючи на те, що завод так і не було знищено. Комплекс по виробництву підшипників, врешті-решт, довелося бомбардувати англійцям—вночі, скидаючи бомби на орієнтовні площі—задовільного результату було досягнуто лише 26—27 квітня 1944 року.
Тим часом 5—6 березня 1943 року англійське Бомбардувальне командування розпочало так звану “битву за Рур”—концентровану в часі повітряну кампанію проти Рурського індустріального басейну Німеччини. Всього з січня по квітень було проведено 10 бомбових рейдів: по три нальоти на Ессен, Дуйзбург, Кьольн, і один наліт на Дюссельдорф, однак по-справжньому небезпечні удари розпочались у травні. Об’єктом нальоту 13—14 травня стало місто Бохум—центр вугільної промисловості Рурської області, яке атакували 432 англійських бомбардувальники, із яких було збито 24 машини. Вночі 16—17 травня 1943 року “Ланкастери” із 617-ї спеціальної ескадрильї атакували великі річкові дамби у промисловому серці Німеччини, скинувши спеціальні морські міни, що викликали повені, внаслідок яких загинуло більше 1000 осіб. Від підйому рівня води у річках постраждали сільськогосподарські угіддя, було затоплено вугільні шахти та знесено чимало мостів, що завдало значних збитків німецькій економіці. Кривавою виявилась ніч з 29 на 30 травня 1943 року для мешканців мальовничого міста Вупперталь—агломерації населених пунктів Ельберфельд і Бармен, що слугувала “спальним районом” для робітників великих підприємств Рурської області. Прорвавшись до прикритого зенітними батареями міста, 719 англійських бомбовозів скинули вантаж запалювальних і термітних бомб, що знищили 90% забудованої площі Бармена (всього близько 400 гектарів, що перевищило площу руйнувань, заподіяних Лондону впродовж усієї війни). У пожежах загинуло 2450 мешканців міста—переважно простих робітників.
11—12 червня 1943 об’єктом атаки 783 англійських літаків став Дюссельдорф, однак загальна кількість жертв (1236 вбитих та 2600 поранених) виявилась невеликою порівняно із масштабністю рейду через низьку точність бомбометання. Потому настала черга рейдів на Крефельд (21—22 червня, 1000 загиблих), Вупперталь (24—25 червня, 2800 вбитих) та Кьольн (28—29 червня, 4500 цивільних жертв). Оборона Рурського басейну виявилась “міцним горішком”: підприємства були добре замасковані, а окрім численних зенітних батарей і прожекторів над промисловими містами активно діяли німецькі нічні винищувачі. Так, лише під час рейду на Крефельд ними було збито 44 англійських літаки (із них—12 “слідопитів”), а при відбитті чергової атаки на Кьольн 2—3 липня 1943 року—30 бомбардувальників. Загальний моніторинг ситуації, здійснений маршалом А.Гаррісом у липні 1943 року, давав підстави для не надто оптимістичних роздумів щодо результатів “битви за Рур”. Незважаючи на те, що чимало німецьких міст опинилися в руїнах, промислові підприємства продовжували випускати продукцію, а в кожному рейді англійські бомбовози зустрічали все сильніший вогонь зеніток та відбивали все агресивніші атаки нічних винищувачів. Багато англійських екіпажів стали шукати приводу ухилитися від бомбардування визначених цілей, посилаючись на технічні несправності, що свідчило про падіння морального духу Бомбардувального командування. Проста арифметика підказувала, що за існуючих темпів втрат лише 10 екіпажів зі 100 зможуть залишитися живими після здійснення належних 30 бойових вильотів над територією Німеччини. Настав момент, коли, на думку Гарріса, слід було випробувати останні технологічні досягнення в комбінації з масовістю повітряних атак для нанесення вирішального удару Німеччині, оскільки нові зразки озброєння і потужності авіабудівної промисловості дозволяли приголомшити німецький захист.
Спеціальні літаки наведення, так звані “слідопити”, забезпечувалися радіолокаційними системами прицільного бомбометання H2S, які працювали на основі принципу відбивання електромагнітних хвиль від земної поверхні. Різна довжина хвиль, відбитих від різних об’єктів чи середовищ (водних просторів, лісових масивів, типової міської забудови), зумовлювала ідентифікацію ландшафту під бомбардувальником. Опинившись над ціллю, такі машини позначали її для інших бомбардувальників спеціальними освітлювальними бомбами, наповненими сумішшю бензолу, каучуку, фосфору і кольорової фарби. Вибухаючи на висоті близько 1 км над землею, такі бомби горіли яскравим зеленим, червоним або жовтим полум’ям, добре освітлюючи обраний об’єкт. В свою чергу, “слідопити” наводились на ціль наземними станціями у Великобританії, що посилали радіосигнали високої частоти у вигляді двох променів, що сходились над обраною точкою. Іншим неприємним сюрпризом для німецької оборони стало використання англійцями нетрадиційного способу радіоелектронної боротьби. Справа в тому, що у лютому 1942 року внаслідок рейду “командос” на узбережжі Франції до рук англійської розвідки потрапили деталі німецького наземного радару “Вюрцбург-Гігант”. Знаючи частоти випромінювання німецьких радіолокаторів, британські спеціалісти-радіоелектроніки розробили технологію “Window”, яка дозволяла ефективно глушити їх роботу. Для цього використали смужки алюмінієвої фольги завдовжки 30 см та завширшки 1,5см, що зв’язувались у пачки по 2000 стрічок у кожній. Тисячі дипольних смужок створювали на екранах німецьких радарів зображення, що нагадували силует ворожого бомбардувальника, тож оператор не міг відрізнити справжню ціль від штучної—а відтак дезорганізувалась система наземного спостереження та наведення винищувачів.
Катастрофа сталася вночі 24—25 липня 1943 року, коли 791 англійський бомбардувальник, завантажений запалювальними бомбами, взяв курс на Гамбург—центр німецької суднобудівної промисловості. Розпочиналась операція британських ВПС під назвою “Гомора”, і у повітрі вже кружляло майже 92 мільйони стрічок фольги, які повністю “забили” екрани німецьких радарів, включно із станціями наведення зенітної артилерії. Таким чином, на початку нападу систему ППО навколо міста було практично паралізовано—лише найбільш досвідчені пілоти нічних винищувачів та оператори радарів змогли вступити у бій тієї ночі. На Гамбург було скинуто 1350 тон вибухівки, включно із бомбами великого калібру, які були розраховані на знищення забудови житлових кварталів, та 932 тони бомб із запалювальними сумішами. Колосальні пожежі, що спалахнули в постраждалих від бомбардування районах, забрали життя майже 15000 людей, тимчасом як англійські втрати становили всього 12 літаків. Однак найстрашніше для мешканців Гамбурга було попереду: 27—28 липня англійські бомбовози повернулися, аби скинути на палаюче місто додаткових 2382 тон бомбового навантаження. Пекельна суміш вибухівки із рідкими запалювальними компонентами спричинили появу небачених досі потужних вогненних смерчів—торнадо, що перетворили квартали Гамбурга на гігантську доменну піч. У вогні плавились цегла і сталь, залізобетонні конструкції розсипалися під натиском вогняної стихії, тисячі людей згорали живцем у бомбосховищах—в окремих районах смертність населення перевищила 37%. На ранок гауляйтер Гамбурга К.Кауфман доповів у Берлін про 26000 жертв нічного рейду та отримав вказівку евакуювати все уціліле цивільне населення за межі міста. До ночі Гамбург залишило майже 900000 чоловік, залишаючи в руїнах лише пожежників, загони цивільної оборони та бійців ППО, що продовжували захищати життєво важливі центри. Коли у небі з’явилися 777 англійських важких бомбардувальників, їх зустріли не лише щільним вогнем зенітних гармат, а й атаками так званої винищувальної “команди Германа”. Усвідомлюючи параліч системи радіолокаційного наведення, майор Люфтваффе Хайо Герман запропонував використати звичайні денні винищувачі “Мессершміт” Ме-109 та “Фокке-Вульф” Fw-190, які взаємодіяли з наземними прожекторами та зенітними батареями, орієнтуючись у нічному небі за відблисками гігантських пожеж на землі. Цього разу пілотам Люфтваффе вдалося збити 18 ворожих бомбардувальників, ще 10 машин записали на свій рахунок німецькі зенітники. На місто було скинуто 2382 тони бомб, проте чимало бомбардувальників не змогли точно атакувати вказані освітлювальними маркерами цілі через протидію захисників Гамбурга. Вогняні смерчі, що спалахнули з новою силою, всмоктуючи повітря та перетворюючи житлові райони на вугілля, не завдали таких страхітливих збитків, як попередньої ночі через вчасну евакуацію мешканців. Останнього удару по Гамбургу в рамках операції “Гомора” було завдано вночі 2—3 серпня 1943 року, але його ефективність знизилась через погані погодні умови. Всього ж за 4 англійських нічних рейди та 2 денних рейди американських бомбардувальників у Гамбургу загинуло 50000 людей, більшість з яких так і не змогли опізнати, саме місто було фактично зруйноване. Лише через п’ять місяців підприємства змогли відновити рівень виробництва, що незначною мірою поступався липневим показникам. Величезні людські жертви та психологічний шок цивільного населення змусили командування Люфтваффе вжити енергійних заходів для відбивання нічних рейдів англійців. Відповідно до оцінок міністра озброєнь А.Шпеєра, якби ще п’ять-шість важливих індустріальних центрів Німеччини зазнали ударів, які випали на долю Гамбурга, виробництво військової продукції довелося б повністю припинити. Відтак подальше продовження війни виявилось би неможливим, чого теоретично й прагнули домогтися союзники по антигітлерівській коаліції.
Вночі 17—18 серпня 1943 року 597 англійських бомбовозів здійснили напад на німецький ракетний центр в Пенемюнде на узбережжі Балтійського моря, імітувавши перед тим наліт на Берлін. Німецькі нічні винищувачі, котрих пункти управління скерували на захист столиці, самостійно виявили ворожу формацію за допомогою бортових радарів, і на власний ризик змінили курс. Бомбардування випробувального центру затримало програму розробки німецьких ракет V-2 приблизно на два місяці, а начальник Генерального штабу “Люфтваффе” генерал Ганс Єшоннек застрелився через звинувачення з боку Г.Гьорінга за провал німецької оборони. Однак попри це було збито 40 англійських бомбовозів, тобто 6,7% машин, які брали участь у нальоті, що стало неприємною несподіванкою для Бомбардувального командування. Чергове фіаско сталося 15—16 вересня 1943 року , коли англійці спробували перекрити німецький річковий канал Дортмунд—Емс за допомогою 5443-кг бомби типу “блокбастер”, однак, незважаючи на повторні спроби наступної ночі, так і не змогли влучити у гідротехнічні споруди.
Щоб адекватно оцінити гостроту протистояння німецької оборони стратегічним повітряним рейдам союзників, слід проаналізувати статистичні дані, які дають яскраву характеристику напруження і драматичності цієї боротьби. Із 125000 осіб, що воювали у складі екіпажів Бомбардувального командування Королівських ВПС Великобританії, протягом 1939—1945 років загинуло 55500 чоловік, окрім того, 9838 льотчиків потрапило в полон, 8403 отримали поранення. Офіційна британська статистика стверджує, що протягом війни Бомбардувальне командування здійснило 364514 літако-вильотів, причому на рідні авіабази не повернулося 8325 бомбардувальників. Звичайно, динаміка темпів втрат змінювалась протягом війни, особливо в період 1944—1945 років, коли замість бомбардувань німецької промисловості і населених пунктів стратегічна авіація зосередилась на підготовці і здійсненні вторгнення в Європу, а ефективність опору Люфтваффе знизилась через втрату системи передового базування та раннього сповіщення про напад. За період із липня 1942 року, коли британці розпочали вести впорядковану статистику, до травня 1945 року, Бомбардувальним командуванням було заявлено про втрату 5807 машин під час нічних нальотів. Із них 2278 (39%) збили нічні винищувачі Люфтваффе, 1318 (23%) знищили німецькі зенітні батареї, 112 літаків (2%) було втрачено внаслідок повітряних зіткнень, причину втрати решти 2069 бомбовозів встановити не вдалося. Перші пікові втрати британських бомбардувальників припадають на весну 1943 року, після чого в липні (нальоти на Гамбург із застосуванням “Window”) спостерігалося різке їх падіння, однак восени 1943—навесні 1944 року втрати знову стрімко зросли, і знизились лише до жовтня 1944 року.
Цікаво, що участь в польотах для екіпажів Бомбардувального командування була добровільною, однак відмовитися від бойових вильотів після добровільної згоди пілоти вже на мали права. Виходячи із обчислень ймовірності виживання екіпажу, було встановлено показник у 30 бойових вильотів, тривалістю не більше 200 годин, після яких екіпаж отримував від 6 до 12 місяців відпочинку. Після цього розглядалась можливість призначення “другого туру” бойової служби, не більше 20 нічних місій, однак вже наступна участь у вильотах після нового періоду відпочинку не була обов’язковою. Із серпня 1942 року було прийнято важливу поправку, яка вказувала, що йшлося насамперед про 30 “завершених вильотів”, підтверджених командиром ескадрильї, звичайно за допомогою аерофотознімків результатів нальоту. Якщо оцінити можливості виживання екіпажу бомбовоза в успішному здійсненні 30 вильотів, наприклад, при середніх втратах у 4% від кількості літаків, що брали участь в рейдах, то вона становила 29,4%. Для мінімізації втрат 20 червня 1943 року англійці вперше вдалися до тактики так званих “човникових рейдів”: бомбардувальники, що атакували фабрику радарів у Фрідріхсгафені, приземлилися на аеродромах у Північній Африці. Повертаючись до Великобританії, літаки завдали бомбового удару по базі італійського флоту в Ла-Спеції. Подібна практика застосовувалась впродовж наступних років, причому із 1944 року її запозичило й американське командування. “Літаючі фортеці”, що базувалися в Італії або Великобританії, наносили удари по німецьких містах і приземлялися на аеродроми в Полтаві, Миргороді й Пирятині, де їх обслуговували згідно з американо-радянською угодою. Несподіваний рейд 200 німецьких бомбардувальників “Хейнкель” He-111 21—21 червня 1944 року на полтавський аеровузол, що знаходився за 300 км від лінії фронту, завдав американцям тяжких втрат. Було знищено 47 важких бомбардувальників В-17 та ще 29 машин було пошкоджено, після чого масованих нальотів на Німеччину з полтавських аеродромів американські ВПС не здійснювали.
Всього за роки війни літаки англійського Бомбардувального командування скинули 955044 тон бомб (не враховуючи морських мін), 45% яких припало на промислові цілі навколо та всередині міст Німеччини, 13% на атаки німецьких позицій та бронетехніки після висадки у Франції в червні 1944 року, 14% на німецькі комунікації у Північно-Західній Європі, 10% на нафтопереробні підприємства. При цьому вказувалось, що лише за останні три місяці 1944 року англійцями було використано більше бомб, аніж впродовж усього 1943 року. Своєю чергою американські бомбардувальники, що базувалися в Англії та у Середземномор’ї скинули на німецькі цілі 1388000 тон бомб, із них доля стратегічної авіації з 8-ї та 9-ї Повітряних армій склала 638000 тон. Якщо враховувати втрати лише екіпажів із цих двох з’єднань, то американці втратили 19876 осіб загиблими, та 35121 полоненими, інтернованими нейтральними країнами та зниклих безвісти. Разом американські 8-а та 9-а Повітряні армії під час проведення бомбардувальних рейдів проти Німеччини не дорахувалися 5548 важких бомбовозів, із яких 2452 було збито німецькими винищувачами. Ще 2439 чотиримоторних машин стали жертвами вогню німецької зентіної артилерії, решта 607 було втрачено через інші причини (зіткнення у повітрі, аварії через погані погодні умови тощо). Слід врахувати й те, що серед американських втрат на цьому театрі бойових дій було 5324 винищувачів, хоч і не всі з них було збито під час ескорту і захисту бомбардувальних формацій від атак “Люфтваффе”. Беручи до уваги реальну небезпеку денних рейдів над територією Німеччини, американське командування встановило для екіпажів своїх бомбардувальників показник у 25 бойових вильотів, після якого здійснювалась ротація. Наприклад, у 1943 році ймовірність виживання протягом 25 місій становила всього 38% через запеклий опір німецької системи протиповітряної оборони, тож реально ризик, якого зазнавали американські пілоти, був вищим від умов “роботи” їх англійських колег.
Нова тактика, застосована групою майора Германа як імпровізація, у вдосконаленому вигляді перетворилася на грізний засіб стримування англо-американських бомбардувальних армад. Враховуючи те, що групи важких бомбовозів летіли одна за одною за визначеним маршрутом суцільним потоком на протязі понад 100 км, скидання ними фольги фактично демаскувало їх. Групи німецьких винищувачів, заздалегідь підняті в повітря, вклинившись у такий потік могли обирати цілі візуально чи за показами бортових радарів, які не глушилися системою “Window”. Хмари фольги, відображаючись на екранах наземних радарів, вказували німецьким операторам курс бомбардувальної армади—залишалося визначити лише висоту польоту бомбовозів та передати дані по радіо екіпажам винищувачів. Відтепер німецькі наземні командні пункти безперервно передавали в ефір інформацію про курс потоку бомбардувальників, їх висоту, ціль рейду, точку скидання світлових маркерів, стан погоди, тощо. Орієнтуючись за цими даними, а також отримуючи підтримку потужних прожекторів, пілоти винищувачів могли самостійно вести пошук цілей та успішно їх атакувати. Ця тактика отримала назву “Ручний кабан”, на відміну від тактики “Дикий кабан” групи Германа в боях над Гамбургом, де була відсутня взаємодія з командним пунктом. Ще однією оптимістичною нотою стала розробка німецькими вченими впродовж трьох днів після нальотів на Гамбург спеціального пристрою, який дозволяв відрізняти на екрані радара справжні цілі від хибних. А восени 1943 року на озброєнні винищувачів Люфтваффе з’явились нові моделі бортових радіолокаційних станцій “Ліхтенштейн” SN-2, які були невразливими до перешкод, створюваних стрічками фольги. Розв’язавши цю проблему, німецьке командування змогло організувати потужну систему ППО, що спиралася на п’ять дивізій нічних винищувачів, та мала у своєму розпорядженні широку мережу радарних станцій, прожекторних установок і зенітних батарей. Майора Германа, чия ініціатива врятувала десятки тисяч життів, було підвищено у званні і призначено командувачем нічної винищувальної авіації Люфтваффе, яка несла основний тягар боротьби із ворожими бомбовозами. На озброєнні Люфтваффе перебували двомоторні нічні винищувачі “Мессершміт” Ме-110 і “Хейнкель” He-219, переобладнані двомоторні бомбардувальники “Дорньє” Do-217 і “Юнкерс” Ju-88, що мали бортові радари. Пілоти нічних винищувачів здійснювали вильоти в значно складніших умовах, аніж їх колеги із денної авіації, і часто проти сильнішого супротивника, тому їх досягнення були не менш вражаючі. Провідним повітряним асом нічної авіації Люфтваффе став майор Гайнц-Вольфганг Шнауфер, що збив 121 ворожий літак уночі і зумів пережити війну. Поряд із ним значні успіхи мали Гельмут Лент (102 перемоги), Генріх цу Зайн-Вітгенштайн (83 перемоги), Манфред Мойрер (65 перемог), Вернер Штрайб (65 перемог), Гюнтер Радуш (63 перемоги). Також для підсилення оборони Люфтваффе використовували денні одномоторні винищувачі, які почали обладнувати бортовими радіолокаторами. Кожна винищувальна дивізія мала власний командний пункт—величезний бетонний бункер, де розміщувалися широкоформатні екрани, на яких проекторами наносилась оперативна повітряна обстановка, а оператори радарів передавали вказівки групам винищувачів, що патрулювали в повітрі. До праці на командних пунктах окрім кадрових офіцерів авіації, що контролювали обстановку та координували атаки груп винищувачів, залучали німецьких дівчат і жінок, які працювали на проекторних установках, наносячи на екран положення своїх і ворожих формацій. Аналогічно для обслуговування прожекторів і зенітних гармат використовували членів німецької молодіжної організації “Гітлерюгенд” та іноземних добровольців. Між іншим, у 1944-1945 роках в складі німецьких військ протиповітряної оборони перебувало кілька тисяч українських юнаків і дівчат.
Дієвість нової німецької системи оборони відчули на собі екіпажі англійських бомбардувальників, що вночі 22—23 серпня групою у 727 машин включно із “слідопитами” вирушили в рейд на столицю райху—Берлін. Бомбовози ще летіли над окупованою Голландією, а всім німецьким нічним винищувачам уже надійшов наказ вирушати на захист столиці. Безперервні атаки, що тривали від Ганновера до самого Берліну, коштували британцям втрати 56 бомбардувальників, з яких щонайменше 33 збили німецькі винищувачі. Таких втрат за одну ніч англійському Бомбардувальному командуванню зазнавати ще не доводилось, та й екіпажі не очікували зустріти настільки запеклий опір німців. Коли англійське командування вирішило повторити рейд 31 серпня, “Люфтваффе” зібрало боєготові нічні винищувачі з аеродромів від Данії до Франції, влаштувавши чергову “теплу зустріч”, що коштувала британцям 47 бомбовозів. Під час рейду, на превелике здивування англійців, німецькі зенітні батареї майже не вели вогню, випускаючи яскраві жовті та білі ракети та освітлюючи прожекторами небо для своїх винищувачів. У результаті пілоти Х.Германа невпинно атакували бомбардувальники, змушуючи їх передчасно скидати бомби, не досягаючи позначених точок прицілювання. Наступний рейд на Берлін, проведений 3 вересня 1943 року, також не відзначався результативністю; всього ж за три рейди на бази в Англії не повернулося 123 бомбардувальники, що склало 7,2% усіх відряджених машин. Такий рівень втрат змусив А.Гарріса тимчасово залишити Берлін в спокої, остерігаючись протидії “Люфтваффе” і перейти до атак на інші міста. У ніч 8—9 жовтня 504 бомбардувальники скинули бомби на Ганновер, де загинуло 1200 осіб, та втрати англійців склали 27 машин, збитих пілотами Люфтваффе. Погані погодні умови, коли на великих висотах спостерігалася велика хмарність та оледеніння літаків, давалися взнаки екіпажам Бомбардувального командування, які навіть за допомогою точних радарів не могли відшукати вказані цілі. Прикладом таких нальотів став рейд на Ляйпціг увечері 20 жовтня 1943 року, до якого залучили 358 чотиримоторних “Ланкастерів”.
Натомість 23—24 жовтня об’єктом чергового масованого рейду англійців став Кассель, тоді як шляхом фіктивних радіопереговорів та відрядженням невеликих груп літаків було зімітовано напад на Франкфурт. Місто атакували 444 важких бомбардувальники, які скинули 1823 тони бомб, викликавши вогняний смерч, подібний до гамбурзького, що на дві третини зруйнував місто, залишивши 150000 мешканців без даху. Цей випадок став наочним підтвердженням особливої тактики, розробленої англійськими фахівцями, спрямованої на масове знищення цивільного населення. Спершу бомбовий удар мав паралізувати комунікації та енергопостачання, відтак через відключення насосних станцій було неможливо боротися з пожежами, які мали довершити руйнування. Однак нищівний вогняний смерч забрав життя “всього” 8000 мешканців (небагато у порівнянні з Гамбурзькою трагедією), що стало наслідком грамотної роботи системи цивільної оборони. Враховуючи сумний досвід Гамбурга, було заздалегідь проведено розселення мешканців міста із центральних районів, а система сповіщення про повітряний напад дозволила врятувати пацієнтів всіх лікарень міста, включаючи новонароджених та прикутих до ліжок. Надійні бомбосховища прийняли евакуйованих, а протипожежні засоби та високий рівень води у річковій системі допоміг вогнеборцям боротися із пекельною стихією.
У ніч з 18 на 19 листопада 1943 року Бомбардувальне командування розпочало “битву за Берлін”, яка тривала протягом наступних чотирьох місяців; у 16 великих нічних рейдах було здійснено 9111 вильотів, причому літаки “Люфтваффе” та зенітні батареї ППО навколо Берліна знищили 492 англійських бомбардувальники та завдали пошкоджень 954 бомбовозам. Незважаючи на те, що левову частку ресурсів поглинав німецько-радянський фронт, на якому саме точились кровопролитні бої за Україну, “Люфтваффе” виявились спроможними не лише відбити повітряний наступ, а й завдати удару у відповідь. Із 21 січня 1944 року розпочалась серія відчайдушних німецьких бомбових ударів по Лондону, якими керував наймолодший генерал авіації Другої Світової війни Дітріх Пельтц (народився у 1914 році). Спираючись на нову тактику нічних тактичних нальотів та нові бомбардувальники “Юнкерс” Ju-188 та “Хейнкель” He-177, німецька авіація обмеженими атаками вперше з 1941 року поставила перед англійською протиповітряною обороною серйознішу проблему. Однак масштаб цього повітряного контрудару виявився загалом незначним, а його наслідки нетривалими, оскільки англійці могли одночасно нарощувати силу бомбових рейдів проти Німеччини.
З кінця 1943 року широке виробництво багатоцільового двомоторного винищувача-бомбардувальника “Москіто” уможливлювало нічне ескортування англійських бомбовозів, однак було тяжко досягнути задовільного опізнавання літаків уночі стрільцями з бомбардувальників. Тому від повноцінного прикриття армад “Ланкастерів” і “Галіфаксів” над Німеччиною винищувачами довелось відмовитись через небезпеку відкриття вогню “по своїх”, а тим часом повітряна війна продовжувала набирати обертів. Хоча особливо інтенсивні нічні атаки на початку 1944 року спрямовувались на Берлін, інші німецькі міста опинилися перед не менш серйозною загрозою. В ніч з 14 на 15 січня 1944 року близько 500 англійських бомбардувальників вирушило в рейд на Брауншвайг, але серед 36 збитих німецькими винищувачами “Ланкастерів” виявилось і 11 “слідопитів”, які мали точно позначити цілі для решти бомбовозів. Мішенню наступного великого нальоту 640 англійських бомбардувальників 21–22 січня став Магдебург, причому 20 “Ланкастерів” та 13 “Москіто” традиційно імітували рейд на Берлін, намагаючись ввести в оману систему ППО Німеччини. П’ять хвиль бомбовозів, що розтягнулися в повітрі на 140 км, стали ідеальною ціллю для німецьких нічних винищувачів: тої ночі було збито 56 ворожих машин і ще 30 пошкоджено. Втрати Люфтваффе у цій операції становили всього 4 винищувачі, однак серед загиблих виявились двоє провідних експертів нічної авіації – Манфред Мойрер і Генріх цу Зайн-Вітгенштайн. Сильного удару планувалося завдати по Ляйпцігу 19–20 лютого силами англійських 823 літаків, однак вчасно сповіщені про напад нічні винищувачі Люфтваффе змогли знищити 78 англійських машин.
Пізно увечері 24 лютого 1944 року 734 англійських бомбардувальники двома хвилями здійснили наліт на “багатостраждальний” комплекс із виробництва підшипників у Швайнфурті, втративши 33 машини. У масштабному рейді на Франкфурт вночі 22—23 березня 1944 року взяло участь 816 бомбовозів, а вже через день Берлін атакувало 811 машин, з яких пілоти “Люфтваффе” і зенітники збили 44 “Ланкастери” і 28 “Галіфаксів” (8,9% загальної кількості). Ці бої стали апогеєм “битви за Берлін”, який завершив серію масових нічних рейдів англійців на столицю Райху зимою 1943/44 року. Американські колеги пілотів Бомбардувального командування паралельно проводили денні операції, атакуючи місто великими формаціями бомбовозів під прикриттям винищувачів. Наприклад, у денному рейді американців на Берлін 6 березня 1944 року було задіяно 814 бомбардувальників та 943 винищувачі прикриття, втрати яких склали відповідно 69 та 11 машин. Повітряна оборона німецької столиці на цьому етапі війни продемонструвала доволі значну ефективність, оскільки динаміка втрат союзників ставила під загрозу систематичність та масштабність “бомбової війни”. Незважаючи на хороше прикриття бомбардувальників винищувачами, американці зазнавали відчутних втрат, стикаючись удень з пілотами німецьких Люфтваффе, які воювали на межі вичерпування кадрових ресурсів. Починаючи із 1944 року на озброєнні ВПС США та Великобританії з’явилася достатня кількість винищувачів із великим радіусом дії, які могли вільно діяти над територією усієї Західної Європи, не лише ескортуючи власні бомбардувальні ескадри, а й підстерігаючи німецькі нічні винищувачі поблизу їхніх аеродромів. Відтепер німецьким “експертам” доводилося дбати не лише про перехоплення потоку ворожих бомбардувальників, а й про захист власних авіабаз від непроханих “гостей”. Навіть у таких умовах винищувальна авіація Люфтваффе підтвердила свою високу боєздатність, свідченням якої стала вагома перемога, здобута вночі 30—31 травня 1944 року у грандіозній повітряній “битві за Нюрнберг”. Як тільки 795 англійських бомбовозів перетнули Північне море і з’явилися над Бельгією, сигнали від їх навігаційної апаратури було перехоплено наземними службами Люфтваффе, що визначили мету нічного нападу – баварське місто Нюрнберг. Таким чином, відволікаючі нальоти на Кассель і Кьольн, імітовані літаками, що скидали стрічки фольги і освітлювальні бомби, аби ввести в оману систему ППО Німеччини, залишились без уваги. Яскраве світло місяця, чіткі білі конденсаційні смуги вихлопів від двигунів чотиримоторних гігантів, демаскували бомбардувальну армаду, створюючи ідеальні умови для атак німецьких винищувачів. Повітряна битва розгорнулася на маршруті довжиною 300 км, який позначався на землі пожежами на місці падіння збитих літаків Бомбардувального командування, причому сильний зустрічний вітер заважав англійцям тримати стрій. У результаті пілоти Люфтваффе змогли збити більшість “слідопитів”, які не встигли позначити цілі бомбометання над Нюрнбергом, який закривала густа хмарність. Всього у нальоті на Нюрнберг англійці втратили 94 бомбардувальники, а ще кілька машин розбилося при посадці на аеродроми у Великобританії через бойові пошкодження; 545 льотчиків загинуло, а 159 потрапили у німецький полон. Перехопивши основну масу бомбовозів далеко від міста та розбивши їх потік, німецькі винищувачі фактично зірвали весь рейд, запобігши руйнуванню Нюрнберга. Особливо неприємні відчуття пережив командуючий британською стратегічною авіацією маршал Артур Гарріс, що свого часу обіцяв В.Черчіллю довести Німеччину до капітуляції не пізніше 1 квітня 1944 року. “Першоквітневий жарт” Гарріса виявився реальним виявом краху ілюзорної надії “вибомбити” Німеччину з війни без повноцінної сухопутної кампанії на Європейському континенті.
Із лютого – березня 1944 року основні зусилля англійської та американської стратегічної авіації поступово було спрямовано на підготовку вторгнення союзників у Францію, запланованого на літо. Об’єктами денних і нічних бомбардувань стали німецькі укріплення на узбережжі, радіолокаційні установки, берегова артилерія, командні пункти та вузли зв’язку, а також залізничні і шосейні шляхи, мости і тунелі, знищення яких мало перешкодити німцям доставити підкріплення до місця майбутньої битви. Тоннаж важких і надважких бомб, що призначався для руйнування німецьких індустріальних центрів, передавався у розпорядження авіаційних частин, що готували вторгнення в Європу. Впродовж травня – червня інтенсивність бомбових ударів по цілях в окупованій Франції досягла апогею, забезпечивши успіх морського десанту союзників у Нормандії 6 червня 1944 року. І все ж, незважаючи на тотальну перевагу англо-американської тактичної авіації над полем бою, німецькі танкові дивізії запеклими контратаками зупинили просування механізованих військ союзників углиб Франції. Щоби зламати оборону есесівських дивізій в районі містечка Кан англійцям довелося застосувати чотирьохмоторні стратегічні бомбардувальники, що виконали п’ять масованих атак на ворожі позиції у липні – серпні 1944 року. Звільнення Франції та Бельгії влітку – восени 1944 року військами антигітлерівської коаліції серйозно позначилось на можливостях “Люфтваффе” протистояти відновленим бомбардувальним рейдам проти Німеччини. По-перше, було втрачено систему радіолокаційного стеження на узбережжі Північного моря, яка сповіщала про рейд незабаром після того, як ворожі бомбардувальники злітали з авіабаз в Англії. По-друге, винищувачі “Люфтваффе” позбулися розгалуженої системи передових аеродромів, яка дозволяла атакувати формації бомбардувальників перед тим, як вони досягали території Німеччини. Нові реалії протистояння в небі над Німеччиною було переконливо продемонстровано 14 жовтня 1944 року, коли Бомбардувальне командування Королівських ВПС провело 1567 бойових вильотів проти міста Дуйзбург, скинувши 9000 тон бомб різних типів. Втрати англійців становили всього 14 літаків.
Восени 1944 року вогненні смерчі, подібні до тих, які знищили Гамбург і Кассель у 1943 році, запалали у кількох містах Німеччини. Нищівного удару зазнали Кьонігсберг (29–30 серпня), Дармштадт (11–12 вересня, 12300 загиблих), Брауншвайг (14–15 жовтня), Хайльбронн (4 грудня 1944 року, загинуло 7027 жителів із 77569). Бомбардувальне командування Королівських ВПС знову використало бомби, заповнені сумішшю фосфору та бензину, які викликали небачені багатоденні пожежі. Надзвичайно висока температура і різкий перепад тиску спричиняли утворення своєрідних торнадо, які працювали, як гігантські повітряні насоси, спалюючи великий об’єм кисню, що спричиняло смерть тисяч людей у бомбосховищах, де відмовляла вентиляція. Лише у Брауншвайгу німецьким пожежникам вдалось врятувати 23000 цивільних осіб із бетонних пасток, “пробивши” коридор у суцільній стіні вогню концентрованими потоками води, накачаної під високим тиском. Майже 4500 вогнеборців із ближніх населених пунктів протягом шести днів боролися з пекельним вогненним смерчем, врятувавши життя не одного мешканця міста. Однак часто такий героїзм дорого коштував німецьким пожежникам. Перша хвиля союзних бомбардувальників зазвичай виводила з ладу міські телефонні мережі, системи водо- і електропостачання, ускладнюючи координацію дій, а відтак друга хвиля бомбовозів скидала свій вантаж з таким розрахунком, аби заскочити зненацька пожежні команди, які боролися з вогнем.
4 – 5 листопада 1944 року група із 174 англійських бомбардувальників “Ланкастер” атакувала та серйозно пошкодила річковий канал Дортмунд–Емс, що слугував важливою транспортною артерією. Для виконання подібних операцій потужності звичайних боєприпасів, якими масово засипали німецькі міста, уже не було достатньо. У 1944 році на озброєння англійських ВПС надійшли 3628-кг бомби-“блокбастери” (розраховані на руйнування житлового кварталу), а наприкінці року з’явилися 9988-кг бомби “Grand Slam” – найбільш смертоносна зброя доядерної доби. Вперше їх було застосовано 14 березня 1945 року для знищення стратегічного віадуку в місті Білефельд у Рурській області, де під натиском англо-американців продовжували оборонятися війська німецької групи армій “Б”. Іншою особливістю нічних рейдів у 1945 році стала одночасна концентрація сил проти декількох німецьких міст, уможливлена послабленням “Люфтваффе”, які з останніх сил захищали розбомблені населенні пункти. Так, вночі 21—22 лютого 1945 року над Німеччиною з’явилося 1110 англійських бомбардувальників; 362 “Ланкастери” атакували Дуйзбург, 36 “Ланкастерів” і 288 “Галіфаксів” бомбардували Вормс, а 165 “Ланкастерів” зайнялися інженерними спорудами на каналі Дортмунд—Емс і каналі Райн—Ельба. Втрати англійців склали 34 бомбовози – доволі високий показник на такому пізньому етапі війни, коли останні сили “Люфтваффе” зосереджувались на підтримці наземних військ. Цікаво, що 8 “Ланкастерів” тої ночі збив найуспішніший нічний пілот-винищувач Другої Світової війни Хайнц-Вольфганг Шнауфер (121 повітряна перемога).
Одним із пріоритетних завдань Бомбардувального командування у 1945 році стало знищення німецької нафтопереробної промисловості, спрямоване на швидку ліквідацію бойового потенціалу Вермахту. Водночас А.Гарріс пропонував довершити кампанію тотального знищення великих населених пунктів Німеччини, висловлюючи невдоволення з приводу того, що не всі із обраних ним 60 міст лежали в руїнах. Командувач британської стратегічної авіації наполягав на тому, що слід серйозно зайнятися Магдебургом, Галле, Ляйпцігом, Дрезденом, Бреслау, Хемніцом, Нюрнбергом, Мюнхеном, Кобленцом і Карлсруе, а також остаточно зруйнувати Берлін і Ганновер. Зустрівши опір Начальника штабу Королівських ВПС Ч.Портала, Гарріс погрожував останньому відставкою, шантажуючи свого безпосереднього керівника. Тим часом В.Черчілль віддав наказ провести масштабні повітряні операції проти міст Східної Німеччини, щоби, з одного боку, зупинити евакуацію населення, а з іншого продемонструвати СРСР можливості західних потуг. Оскільки Східна Німеччина належала до майбутньої радянської зони окупації, англійцям не доводилось дбати про збереження її потенціалу.
Філігранна англійська тактика використання “слідопитів” та координованої атаки кількох хвиль бомбардувальників з різних напрямків дозволяла знищувати цілі міста навіть за порівняно невеликої кількості машин, що брали участь в нальоті. Увечері 23 лютого 1945 року 400 бомбардувальників атакували невеличке місто Пфорцгайм, розташоване між Штутгартом і Карлсруе, скинувши більше 1500 тон запалювальних і фугасних бомб протягом усього 20 хвилин. У результаті 18000 жителів (із 80000 городян Пфорцгайма) загинуло у полум’ї, тоді як нічні винищувачі змогли збити тільки 12 “Ланкастерів”, а Пфорцгайм зайняв третє місце в мартирології німецьких міст, поступаючись за жертвами нальотів лише Дрездену і Гамбургу. До речі, у місті не було навіть військових казарм, не кажучи вже про якісь важливіші об’єкти військово-промислового комплексу.
На початку 1945 року на озброєння нічних винищувачів Люфтваффе надійшли реактивні машини “Мессершміт” Ме-262, що вивели боротьбу з нальотами бомбардувальників на якісно новий рівень, проте навіть небачена техніка і ентузіазм пілотів не могли вплинути на загальний хід подій.
Наприкінці війни об’єктами нищівних бомбардувальних рейдів стали невеликі за розміром міста Байройт, Вюрцбург, Гільдесгайм, Падеборн, Мюнстер, Потсдам, Ротенбург, Ульм, що не мали стратегічного значення у військовому виробництві. Про ефективний опір винищувальної авіації Люфтваффе у цей час говорити не доводиться, адже Німеччина стрімко наближалась до капітуляції. У підсумку на момент завершення війни від повітряних бомбардувань у Німеччині загинуло щонайменше 500000 осіб цивільного населення та понад 600000 було поранено (ці цифри не стосуються загиблих військовослужбовців, іноземних робітників, військовополонених, а також німецького населення Австрії і Судетів). Десятки міст лежали в руїнах, причому найбільших руйнувань серед великих міст зазнали Берлін, Гамбург, Кьольн, Дортмунд, Ессен, Дюссельдорф, Дуйзбург, Мюнхен, Франкфурт і Ганновер. Щодо середніх за розміром населених пунктів та малих міст, поблизу яких розташовувались заводи чи фабрики, то часто площа руйнувань у них перевищувала 70% загальної площі (Гейленкірхен, Донауверт, Ремаген, Вюрцбург, Емден, Еммеріх, Юліх). Тобто такі міста фактично повністю зникали з географічної карти.
Аби відповісти на запитання про ефективність стратегічних бомбардувань Німеччини стосовно тих пріоритетів, які ставились при їх здійсненні – деморалізації населення та підриву виробництва – то факти свідчать про наступне. Незважаючи на колосальний психологічний удар, викликаний нищівним бомбардуванням Гамбурга, Касселя, Дрездена, та інших міст, в цілому не спостерігалося падіння морального духу німців чи різкого наростання антирежимних настроїв. Замах проти А.Гітлера, скоєний 20 липня 1944 року, був результатом діяльності вузького кола змовників серед військової еліти, а не народного гніву. Навіть у 1945 році, перед приходом окупаційних військ, не спостерігалося жодних ознак підготовки всенародного повстання проти націонал-соціалістичної диктатури, якого можна було б очікувати. Щоправда, особистий авторитет головнокомандуючого Люфтваффе райхсмаршала Г. Ґьорінга суттєво зменшився, однак льотчики винищувальної авіації, що захищали німецькі міста, залишалися всенародними героями. Щодо підриву і паралізації німецької військової промисловості, то темпи зростання промислового виробництва в Німеччині не знизились внаслідок бомбардувальних рейдів. Найбільший бомбовий тоннаж за весь період Другої Світової війни було скинуто на територію Німеччини у 1944 році, однак саме на 1944 рік припадає максимальна продуктивність німецького військово-промислового комплексу. У 1944 році було випущено 17300 танків (у 1943 році – 11900), 33000 літаків (у 1943 році – 18800), 41000 гармат(у 1943 році – 27000). Крім цього, серійно випускалися безпрецедентно високотехнологічні для того часу зразки озброєнь – реактивні літаки, балістичні і крилаті ракети. Безперечно, якби не бомбардування союзників, темпи випуску військової продукції в Німеччині могли б бути ще вищими – хоча, з іншого боку, саме бомбові удари спонукали оптимізувати виробничі цикли.
Хай там як, у Другій Світовій війні Німеччина зазнала поразки, і певну роль, доволі значну, у цьому відіграли стратегічні бомбардування. Ціна цієї перемоги союзників, особливо у світлі майбутньої конфронтації Заходу і СРСР, виявилась зависокою. Невдовзі після закінчення війни апологет повітряного тероризму А.Гарріс втратив свого покровителя у особі В.Черчілля, який програв парламентські вибори, позбувся посади і потрапив під гостру критику колег, пізніше емігрувавши до Південної Африки. Незважаючи на те, що саме пілоти Бомбардувального командування Королівських ВПС Великобританії зазнали найбільш дошкульних відносних втрат серед родів збройних сил, жодне ім’я льотчика-бомбардира не потрапило до книги у Вестмінстерському абатстві, де записано імена усіх англійців, які загинули, обороняючи батьківщину.
Юрій Михальчишин
Немає коментарів:
Дописати коментар