В кінці березня 2014 року голова департаменту інформаційної політики МЗС України п. Євген Перебийніс заявив: «Україна має намір відзначити 70 – річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні не менш урочисто ніж Росія»
Якщо врахувати хворобливу запопадливість перед Росією (постійно
стояти навшпиньках), а також те, що багато ще українців дивляться на
свою історію московськими очима, то таке може бути. Але спробуємо
подивитись на цей трагічний період історії власними очима.
2 вересня 1939 року розпочалася ІІ світова війна, яка закінчилася в
вересні 1945 року для більшості країн світу, але не для України.
Останній бій прийняв підрозділ УПА під командуванням сотенного
Володимира Кудрі(«Роман») 8 липня 1955 року в с. Сушки Коростенського
району Житомирської області. Та повернемось до початку.
Два тоталітарних режими Гітлера і Сталіна, які відкрито заявляли про прагнення до світового панування, на початку діяли спільно і розпочали, відповідно домовленостей між собою («Пакт Молотова – Ріббентропа»), загарбувати чужі території. Проте вже дуже скоро виявилося, що ці території ніяк не вдовольняють апетити обох загарбників, і вони розпочали війну між собою.
Два тоталітарних режими Гітлера і Сталіна, які відкрито заявляли про прагнення до світового панування, на початку діяли спільно і розпочали, відповідно домовленостей між собою («Пакт Молотова – Ріббентропа»), загарбувати чужі території. Проте вже дуже скоро виявилося, що ці території ніяк не вдовольняють апетити обох загарбників, і вони розпочали війну між собою.
Історики стверджують, що першим мав напасти Сталін десь у липні 1941
року, але другий не став чекати липня і 22 червня напав першим. Було
призупинено спільні військові паради гітлерівських і радянських військ,
призупинено запозичення німцями досвіду у комуністів по організації і
будівництву великих концтаборів, відсунуто договір про ненапад…На
світанку 22 червня ще на повній швидкості радянські ешелони перетинали
кордон, доставляючи пшеницю дружній гітлерівській Німеччині, а остання
вже бомбила міста дружнього СРСР.
Вся територія України стала ареною кривавої бойні двох фашистських
режимів – коричневого і червоного. Український народ був втягнутий в це
кровопролиття обома сторонами. Режим Гітлера розглядав Україну і
українців як таких, хто має сплатити (повернути втрати) Німеччині за
війну, режим Сталіна розглядав українців лише як гарматне м’ясо і не
залишав їм найменшого шансу на життя і розвиток, окрім фізичного
винищення і асиміляції.
Вирішувати, який з диктаторів має залишитися, щоб панувати над світом, мали кров’ю простого народу. Облудні пропагандистські машини комуністів і гітлерівців запрацювали на повну потужність. Гебельсівська пропаганда виправдовувала кривавий розбій великою місією німців – встановити новий світовий порядок, сталінська пропаганда підбадьорювала народ проливати кров практично за теж саме – «водрузить красное знамя над всей планетой». Період ІІ світової війни від 22 червня 1941 року по 9 травня 1945 року радянська пропаганда назве «Великой Отечественной войной» і «священной войной».
Анатолій Кузнєцов у своїй книзі «Бабий Яр» сказав: «Священная» война
СССР против Гитлера была всего - навсего душераздирающей борьбой за
право сидеть не в чужеземном, а в собственном лагере, питая надежды
расширить его на весь мир».
Геноцид в період війни.
Оцю «священную» війну Росія сповна
використала для фізичного винищення українців. Фізичне знищення наших
співвітчизників «великим братнім народом» для нас не новина. Це нищення
продовжується майже безперервно з далекого 1654 року, коли Б.
Хмельницький уклав військовий союз із Московським царством. Це окрема
тема для осмислення нашої історії і відносин з північно - східним
сусідом. Обмежимося лише узагальненням, зробленим І. Драчом на початку
90-х років минулого століття у своїй статті «Чи покається Росія?»:
«Перший урок, який уже став невід’ємною складовою національної
свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і
поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до
решти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від
найрафінованішого інтелігента і до останнього пияка – надто в багатьох
росіян вкладено справді одержимість українофобією. Вона становить один
із головних елементів «русской идеи», вона нині піниться несамовито,
справді зоологічною ненавистю до українства в російському парламенті,
вона закарбована на стінах міст Криму: «Хороший хахол – мертвый хахол».
На жаль, цей перший урок дуже багато українців так і не засвоїли впродовж двох десятків років нашої незалежності. Не задумувався пересічний українець і безпечно не готувався до відсічі, читаючи ці слова І. Драча, і так само байдуже пропускав слова американського сенатора Чарльза Дж. Керстена, сказані ним у 1962 році: «Московські методи нищення української нації такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна».
Цей феномен зоологічної ненависті, про який говорять сторонні люди і який наш народ терпить впродовж кількох століть, почався ще в далекому 1240 році, коли полчища Батия захопили Україну (тоді «Київська Русь»). Знищивши нашу державу, вони захлинулись українською кров’ю і змушені були зупинитись. Потім татаро-монголи осіли в Москві. Ні полчища Батия, ні їх московські нащадки, будучи далекими від нас по генетиці, ніколи не щадили української крові. Більш того, в них вкорінилася звірина ненависть до нашого народу, який зупинив їх. За часів їхніх безконечних завойовницьких воєн, «прорубувань вікон в Європу», будівництва в болотах столиці – гинули десятки і сотні тисяч українців.
Коли в ХХ столітті наш «старший брат» натяг на себе одежу комуніста-інтернаціоналіста, він вже вбивав українців мільйонами: до десяти мільйонів виморені голодом, понад 10млн. вбито у «Вєлікой Отєчєственной».
Але повернемось до «Вєлікой Отєчєственной» і проілюструємо нищення кількома прикладами. Так на Корсунь-Шевченківському побоїщі «геніальний полководець» (Жуков) отримав перемогу такою ціною: за 24 дні боїв загинуло 770 тисяч людей, в переважній більшості українців, мобілізованих польовими воєнкоматами. Вони здолали опір 73 тисяч німецьких солдатів, з яких 18,2 тисячі було взято в полон, близько 26 тисяч вийшли з оточення, решту було вбито.
(Із книги «Корсунь-Шевченківська операція» під редакцією Р. Малиновського).
Письменник А.А. Дімаров, учасник бойових дій, так описує той час: Вік рядового на війні короткий – 1-2 бої… Війна це страшна річ, а для українського народу ще й тому, що це було друге винищення його чоловічого населення. Голодовка 32-33 років винищила в основному селян…
Під час наступу німців була вказівка Сталіна, Берії й Жукова нищити чоловіче населення українців від 16 до 60 років. І що робили? Беззбройних на ворога кидали. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? – З половинками цеглинок. То другий геноцид проти українців був».
Командуючи Західним фронтом і обороною Москви, Жуков посилає в бій 179 тисяч українців, яких під конвоєм вивезли з України разом з відступаючим військом. Це були вчителі, студенти, інженери, письменники. Виснажених переходами, не підготовлених і не озброєних (одна гвинтівка і комплект патронів на 5 чоловік, одна граната на трьох чоловік) їх кинули проти відбірних німецьких дивізій, які вистріляли цих фактично беззбройних українців. Там загинула наша національна наукова еліта, серед них Юрій Кондратюк (О.І. Шаргей) – автор програми польоту на місяць, яку реалізували американські астронавти.
Про відношення радянського командування до людей російський письменник Віктор Астафьев сказав так: «А отношение к народу у нас … Ну какое отношение у мясника к скотине! Просто за людей не считали, не привыкли считать. Сгоняли как скот, гнали как скот, и держали как скот».
Одним із прийомів вбивства українців було звинувачення їх в колабораціонізмі, хоча в історії немає випадків, щоб якась частина окупованого народу не служила окупантам. Не була винятком і ІІ світова війна. Представники всіх народів СРСР співробітничали з німцями, в тому числі і росіяни. До того ж по чисельності росіяни, які служили німцям, не йдуть ні в яке порівняння з іншими. В одних лише військах «СС» (війська Генріха Гімлера) російське представництво була найбільшим. Неупереджені дослідники називають цифру – щонайменше 120 тисяч вояків. Якщо на стороні німців воювала дивізія «СС- Галичина», зформована з українців, то російських було десятки повнокровних армійських дивізій. Найчисельнішими були так звані «хі-ві» (німецьке скорочення, що означає «добровольці вермахту»). Таких було 800 тисяч. Якщо сюди додати чисельні козацькі корпуси, авіаційний полк і цілу армію генерала Власова, то чисельність росіян, які воювали на боці німців сягає 2 млн. але «керівний народу» (за визначенням тов. Сталіна) не карав себе і не називав себе «прєдатєлєм». Більше того, в Москві тим росіянам, які воювали з німцями, навіть поставили пам’ятник у 1994 році із таким надписом: «Воинам общевойскового союза, русского корпуса, козачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество».
Польові воєнкомати мобілізували близько 1 млн. українців (чоловіків) на звільнених від німців територіях України у 1944 році. Ці люди, переважно селяни, по заявах радянського командування повинні були власною кров’ю «смыть позор пребывания на оккупированной территории». Головним виконавцем плану Москви по нищенню українського населення був Жуков. Він не тільки прикривав свою бездарність полководця (німецькі військові називали його «м’ясником») мільйонами людських жертв, він ще постійно і послідовно був одержимий звіриною ненавистю саме до українців. Ось що розповідає доктор історичних наук, професор Віктор Король: «Коли під час засідання Військової Ради штабу фронту вирішувалось питання в що одягти і чим озброїти людей, та хоча б навчити заряджати гвинтівку, Жуков заявив: «Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Однак К. Рокосовський запропонував все ж відправити в Москву кур’єра, щоб попросити у Ставки зброю і форму. І тут Жуков не витримав і заявив: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нах… обмундировывать и одевать этих хахлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
Німецькі ветерани війни залишили такі письмові спогади: «Навіть нам було шкода підлітків, коли бачили, що їх стадом женуть без зброї, рука не піднімалась. А ті, хто сидів у кулеметів і змушений був стріляти, старалися попасти по ногам. Другі божеволіли».
Чи не такого кулеметника попав і один із моїх дідів – Михайло. В першому бою він був поранений у ногу і відповзав з передової в тил. – «Михалку, ти щасливий», - сказав йому один із сусідів по селу, бо в атаку вони так і йшли «кутками» (вулицями). А «щасливий», тому, що поранених не розстрілювали «загрядотряды», які стояли позаду.
В «Щоденнику» О.Довженка за 28.11.1943 є такий запис: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», – розповідав мені Віктор».
Про кривавий визвольний слід у тому «Щоденнику» з біллю написано: «Вони (солдати – К. М.) завалили Німеччину своїм трупом і залили її кров’ю» (запис 3.09.1945); «Розорені, по власних трупах пройшли ми від Сталінграда до Берліна.
На жаль, цей перший урок дуже багато українців так і не засвоїли впродовж двох десятків років нашої незалежності. Не задумувався пересічний українець і безпечно не готувався до відсічі, читаючи ці слова І. Драча, і так само байдуже пропускав слова американського сенатора Чарльза Дж. Керстена, сказані ним у 1962 році: «Московські методи нищення української нації такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна».
Цей феномен зоологічної ненависті, про який говорять сторонні люди і який наш народ терпить впродовж кількох століть, почався ще в далекому 1240 році, коли полчища Батия захопили Україну (тоді «Київська Русь»). Знищивши нашу державу, вони захлинулись українською кров’ю і змушені були зупинитись. Потім татаро-монголи осіли в Москві. Ні полчища Батия, ні їх московські нащадки, будучи далекими від нас по генетиці, ніколи не щадили української крові. Більш того, в них вкорінилася звірина ненависть до нашого народу, який зупинив їх. За часів їхніх безконечних завойовницьких воєн, «прорубувань вікон в Європу», будівництва в болотах столиці – гинули десятки і сотні тисяч українців.
Коли в ХХ столітті наш «старший брат» натяг на себе одежу комуніста-інтернаціоналіста, він вже вбивав українців мільйонами: до десяти мільйонів виморені голодом, понад 10млн. вбито у «Вєлікой Отєчєственной».
Але повернемось до «Вєлікой Отєчєственной» і проілюструємо нищення кількома прикладами. Так на Корсунь-Шевченківському побоїщі «геніальний полководець» (Жуков) отримав перемогу такою ціною: за 24 дні боїв загинуло 770 тисяч людей, в переважній більшості українців, мобілізованих польовими воєнкоматами. Вони здолали опір 73 тисяч німецьких солдатів, з яких 18,2 тисячі було взято в полон, близько 26 тисяч вийшли з оточення, решту було вбито.
(Із книги «Корсунь-Шевченківська операція» під редакцією Р. Малиновського).
Письменник А.А. Дімаров, учасник бойових дій, так описує той час: Вік рядового на війні короткий – 1-2 бої… Війна це страшна річ, а для українського народу ще й тому, що це було друге винищення його чоловічого населення. Голодовка 32-33 років винищила в основному селян…
Під час наступу німців була вказівка Сталіна, Берії й Жукова нищити чоловіче населення українців від 16 до 60 років. І що робили? Беззбройних на ворога кидали. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? – З половинками цеглинок. То другий геноцид проти українців був».
Командуючи Західним фронтом і обороною Москви, Жуков посилає в бій 179 тисяч українців, яких під конвоєм вивезли з України разом з відступаючим військом. Це були вчителі, студенти, інженери, письменники. Виснажених переходами, не підготовлених і не озброєних (одна гвинтівка і комплект патронів на 5 чоловік, одна граната на трьох чоловік) їх кинули проти відбірних німецьких дивізій, які вистріляли цих фактично беззбройних українців. Там загинула наша національна наукова еліта, серед них Юрій Кондратюк (О.І. Шаргей) – автор програми польоту на місяць, яку реалізували американські астронавти.
Про відношення радянського командування до людей російський письменник Віктор Астафьев сказав так: «А отношение к народу у нас … Ну какое отношение у мясника к скотине! Просто за людей не считали, не привыкли считать. Сгоняли как скот, гнали как скот, и держали как скот».
Одним із прийомів вбивства українців було звинувачення їх в колабораціонізмі, хоча в історії немає випадків, щоб якась частина окупованого народу не служила окупантам. Не була винятком і ІІ світова війна. Представники всіх народів СРСР співробітничали з німцями, в тому числі і росіяни. До того ж по чисельності росіяни, які служили німцям, не йдуть ні в яке порівняння з іншими. В одних лише військах «СС» (війська Генріха Гімлера) російське представництво була найбільшим. Неупереджені дослідники називають цифру – щонайменше 120 тисяч вояків. Якщо на стороні німців воювала дивізія «СС- Галичина», зформована з українців, то російських було десятки повнокровних армійських дивізій. Найчисельнішими були так звані «хі-ві» (німецьке скорочення, що означає «добровольці вермахту»). Таких було 800 тисяч. Якщо сюди додати чисельні козацькі корпуси, авіаційний полк і цілу армію генерала Власова, то чисельність росіян, які воювали на боці німців сягає 2 млн. але «керівний народу» (за визначенням тов. Сталіна) не карав себе і не називав себе «прєдатєлєм». Більше того, в Москві тим росіянам, які воювали з німцями, навіть поставили пам’ятник у 1994 році із таким надписом: «Воинам общевойскового союза, русского корпуса, козачьего стана, казакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество».
Польові воєнкомати мобілізували близько 1 млн. українців (чоловіків) на звільнених від німців територіях України у 1944 році. Ці люди, переважно селяни, по заявах радянського командування повинні були власною кров’ю «смыть позор пребывания на оккупированной территории». Головним виконавцем плану Москви по нищенню українського населення був Жуков. Він не тільки прикривав свою бездарність полководця (німецькі військові називали його «м’ясником») мільйонами людських жертв, він ще постійно і послідовно був одержимий звіриною ненавистю саме до українців. Ось що розповідає доктор історичних наук, професор Віктор Король: «Коли під час засідання Військової Ради штабу фронту вирішувалось питання в що одягти і чим озброїти людей, та хоча б навчити заряджати гвинтівку, Жуков заявив: «Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Однак К. Рокосовський запропонував все ж відправити в Москву кур’єра, щоб попросити у Ставки зброю і форму. І тут Жуков не витримав і заявив: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нах… обмундировывать и одевать этих хахлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
Німецькі ветерани війни залишили такі письмові спогади: «Навіть нам було шкода підлітків, коли бачили, що їх стадом женуть без зброї, рука не піднімалась. А ті, хто сидів у кулеметів і змушений був стріляти, старалися попасти по ногам. Другі божеволіли».
Чи не такого кулеметника попав і один із моїх дідів – Михайло. В першому бою він був поранений у ногу і відповзав з передової в тил. – «Михалку, ти щасливий», - сказав йому один із сусідів по селу, бо в атаку вони так і йшли «кутками» (вулицями). А «щасливий», тому, що поранених не розстрілювали «загрядотряды», які стояли позаду.
В «Щоденнику» О.Довженка за 28.11.1943 є такий запис: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», – розповідав мені Віктор».
Про кривавий визвольний слід у тому «Щоденнику» з біллю написано: «Вони (солдати – К. М.) завалили Німеччину своїм трупом і залили її кров’ю» (запис 3.09.1945); «Розорені, по власних трупах пройшли ми від Сталінграда до Берліна.
І, нарешті, 9 травня 1945 року – Перемога.
24 травня 1945року московські правителі влаштували в Георгієвському
залі кремля великий прийом з нагоди перемоги у війні. Там Сталін
виголосив тост (текст скорочено – К.М.):
Я, школяр менших класів, знав, що 9 травня – день Перемоги, але його ніхто не святкував. Тоді мені було дивно і не зрозуміло, що всі кінофільми про війну(«Падение Берлина», «Секретная миссия», «Александр Матросов»), а в селі ніхто не згадує ні тих фронтовиків, які загинули, ні тих, хто повернувся живим. Повернулись один із десяти, а то і менше. У них забрали паспорти і вони були позбавлені права покинути колгосп.
На останніх лягла вся когоспна робота (практично задарма). І, не дай Боже, щоб котрийсь із фронтовиків проговорився, що німецькі селяни жили краще, ніж наші колгоспники. 10 років тюрми йому було гарантовано.
Після війни почалося масове заселення наших міст росіянами. Їм надавали позачергово квартири (асвабадітелі ж) і призначали на керівні посади (адже ж вони «руководящий народ» за словами товариша Сталіна).
Їх неодмінно інструктували відповідні ідеологічні органи і вони щоденно і повсюди витравлювали українське слово і найменший вияв національної свідомості. Поводились вони не як «освободітелі» (як вони себе називали), а як завойовники. Будучи напідпитку, вони, усвідомлюючи свою керівну роль, добродушно вигукували: «Хахлы! Мы вас научим мышей ловить!».
Коли ми, вже будучи студентами, зверталися до них українською мовою, і вони не могли второпати (а це вже були 60-ті роки), неодмінно слідував окрик: «Ты что, не можешь сказать по-человечески?».
«Асвабадітєлі» надто накинулись на українське слово. Якщо у навчальному закладі хоча б один учень чи студент на першій лекції заявляв «А я на украинском не понимаю» - викладач переходив читати предмет російською. У 1960 році на І курсі сільськогосподарської академії я вже не чув від викладачів жодного українського слова. В середині 60-х років викладач кафедри філософії Уманського педінституту заявив: «Еще одна пятилетка и с украинским языком будет покончено». На кінець 80-х років у Хмельницькому до школи ходило 37 тис. дітей, з них 27 тис. навчалися в російських школах. Це тоді коли українців у місті було 82%, росіян – 13%. Останні дуже поспішали заштовхати в нас в «новую историческую общность – советский народ», відібравши в нас історію і рідну мову.
З кожним роком відсоток росіян в Україні невпино зростав, відсоток українців – зменшувався. З України в Сибір, на Далекий Схід, Камчатку і Сахалін постійно йшли «оргнабори» на «стройкі п’ятілєткі», сюди, як «братская помощь», наїзжали росіяни.
В загальнонаціональному масштабі почалося широкомасштабне викачування з України національних багатств. Впродовж кількох десятків років «братской помощи» були викачані родовича високоякісної нафти на Полтавщині, викачаний газ із Прикарпаття, вибрані запаси коксового вугілля з Донбасу. М'ясо тварин вивозилося підчисту, на продаж в магазинах Хмельницького залишалися лише ратиці і голови.
Чорна тінь війни торкнулась кожної української хати. Більшість родин не знали ні дати загибелі близьких, ні місця поховання. В багатьох селах поминки почали справляти саме на 9 травня. І тут спохватилися комуністи. Вони почали приходити на кладовище і перехоплювати ініціативу. «І що ж говорив там наш парторг?» - питати ті, хто не був 9 травня на кладовищі. – «А те саме, що і батюшка, тільки не христився».
На загальнодержавному рівні почали гучно святкувати «День Победы».
Партія почала потужно використовувати людську пам'ять про війну для зміцнення своєї влади. Але керівництво КПРС прив’язувало перемогу не так до всіх комуністів, як до себе особисто і свого курсу. Отож я знаю, принаймні, чотири «Победы» : від 45 по 53-й рік Гітлера переміг Сталін, з 53 по 64 роки перемогу кував в основному «члєн Воєнсовєта Н.С. Хрущов», а вже за часів Брежнєва переконували, що перемогли завдяки «Малой земле», де він перебував. Протягом короткого періоду (десь на початку 60-х, коли Жуков із групою генералів готові були захопити владу) нас переконували, що здолав німців «отєц Победы» Жуков.
Російські «визволителі» мали ще одне завдання в Україні – назавжди посіяти ворожнечу між українцями всередині України. Це також не новітній винахід. Свого часу все робилося, аби показати, що найстрашніший ворог для малоросів – це «мазепынец». На початку ХХ ст. найлютіший ворог українських трудящих був «петлюровець», після війни - «бандерівець».
У каральних дивізіях НКВД, які знищували підрозділи УПА (одна частина армії УПА перетнула кордон і пішла на Захід, друга частина залишилась в Україні, щоб не дозволити комуністам збиткуватися над народом при здійсненні колективізації і, найголовніше, запобігти запланованій депортації українців до Сибіру), служило багато українців зі східних і центральних областей України. Російській пропаганді разом із переодягненими у форму воїнів УПА енкаведистам вдалося залякати значну частину людей зі східної України бандерівцями. І цей переляк успішно використовується Кримлем і сьогодні. Він проявляється у підтримці сепаратизму значною частиною мешканців Донбасу, бо не то «прийдуть бандерівці і почнуть вирізати мирне населення». (Після війни 41-45рр. в районах де діяли підрозділи УПА, переодягнені енкаведисти заходили ввечері в клуб, хапали завклуба і на очах у решти людей з вигуками «Слава Україні» перерізали цього нещасного поперечною пилкою на дві частини.)
В перші роки Незалежності постало питання про примирення бувших воїнів УПА і радянських солдат, які воювали на боці Росії. Не було тоді із примиренням ніяких проблем. Так 14 жовтня 1994 р. ми відзначали свято Покрови, річницю створення УПА і день Українського Козацтва. До приміщення Руху ми запросили групу ветеранів ІІ Світової війни, які воювали на боці Росії і групу ветеранів – учасників збройної боротьби під проводом ОУН-УПА. Бандерівці прийшли у вишитих сорочках, колишні радянські солдати прийшли у військовій формі і з орденами. Говорили, що ділити нема що – Україна одна для всіх, ворогувати теж немає за що. Під кінець була невеличка гостина. Колишні радянські солдати співали «Катюшу», бандерівці «Волинь моя зоряна» і «Лента за лентою…». Йшли роки. Справжніх фронтовиків ставало все менше і менше, натомість чисельно почали переважати ті, хто мав «особые заслуги», ті, які не ходили в атаку, а стріляли в спину нашим батькам і дідам. Вони вільно і завзято із екранів телевізорів оббріхували учасників боротьби за Україну під проводом ОУН-УПА. І справжні солдати затихли. І коли (десь у 2005р.). Президент В. Ющенко звернувся до них із проханням примиритися із воїнами УПА – ветерани промовчали. Вони то добре знали: якщо не послухати В.Ющенка, то він їм дорікне, і то буде й все. А ось як послухати, а вернуться до влади комуністи і Росія, вони втратять все: і ордени, і пенсію, і пільги. Навіть їх онукам прийдеться відповідати за те, що їх діди «пошли на сговор с украинскими буржуазними националистами – пособниками фашистов».
“-Я хотел бы поднять тост за здоровье нашего советского народа и прежде всего русского народа...В школі на дітей лавиною посипалась інформація про росіян, як наших визволителів і про українців, як про зрадників. Кожного четверга (виховна година) вчителька із східної області України розповідала нам, чого німці дійшли аж до Москви і Сталінграда: «Бо коли вони вступили на територію України, то українці зрадили і оголили фронт. А вже коли німці вступили на територію Росії, то там росіяни дали їм відсіч, а згодом визволили і нас». Ми росли вдячні росіянам, покірні і пригнічені.
-Я пью, прежде всего,за здоровье русского народа потому,что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза.
Я поднимаю тост за здоровье русского народа потому, что он заслужил в этой войне общее признание, как руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны.
Я поднимаю тост за здоровье русского народа не только потому, что он — руководящий народ, но и потому, что у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение.
Я, школяр менших класів, знав, що 9 травня – день Перемоги, але його ніхто не святкував. Тоді мені було дивно і не зрозуміло, що всі кінофільми про війну(«Падение Берлина», «Секретная миссия», «Александр Матросов»), а в селі ніхто не згадує ні тих фронтовиків, які загинули, ні тих, хто повернувся живим. Повернулись один із десяти, а то і менше. У них забрали паспорти і вони були позбавлені права покинути колгосп.
На останніх лягла вся когоспна робота (практично задарма). І, не дай Боже, щоб котрийсь із фронтовиків проговорився, що німецькі селяни жили краще, ніж наші колгоспники. 10 років тюрми йому було гарантовано.
Після війни почалося масове заселення наших міст росіянами. Їм надавали позачергово квартири (асвабадітелі ж) і призначали на керівні посади (адже ж вони «руководящий народ» за словами товариша Сталіна).
Їх неодмінно інструктували відповідні ідеологічні органи і вони щоденно і повсюди витравлювали українське слово і найменший вияв національної свідомості. Поводились вони не як «освободітелі» (як вони себе називали), а як завойовники. Будучи напідпитку, вони, усвідомлюючи свою керівну роль, добродушно вигукували: «Хахлы! Мы вас научим мышей ловить!».
Коли ми, вже будучи студентами, зверталися до них українською мовою, і вони не могли второпати (а це вже були 60-ті роки), неодмінно слідував окрик: «Ты что, не можешь сказать по-человечески?».
«Асвабадітєлі» надто накинулись на українське слово. Якщо у навчальному закладі хоча б один учень чи студент на першій лекції заявляв «А я на украинском не понимаю» - викладач переходив читати предмет російською. У 1960 році на І курсі сільськогосподарської академії я вже не чув від викладачів жодного українського слова. В середині 60-х років викладач кафедри філософії Уманського педінституту заявив: «Еще одна пятилетка и с украинским языком будет покончено». На кінець 80-х років у Хмельницькому до школи ходило 37 тис. дітей, з них 27 тис. навчалися в російських школах. Це тоді коли українців у місті було 82%, росіян – 13%. Останні дуже поспішали заштовхати в нас в «новую историческую общность – советский народ», відібравши в нас історію і рідну мову.
З кожним роком відсоток росіян в Україні невпино зростав, відсоток українців – зменшувався. З України в Сибір, на Далекий Схід, Камчатку і Сахалін постійно йшли «оргнабори» на «стройкі п’ятілєткі», сюди, як «братская помощь», наїзжали росіяни.
В загальнонаціональному масштабі почалося широкомасштабне викачування з України національних багатств. Впродовж кількох десятків років «братской помощи» були викачані родовича високоякісної нафти на Полтавщині, викачаний газ із Прикарпаття, вибрані запаси коксового вугілля з Донбасу. М'ясо тварин вивозилося підчисту, на продаж в магазинах Хмельницького залишалися лише ратиці і голови.
Чорна тінь війни торкнулась кожної української хати. Більшість родин не знали ні дати загибелі близьких, ні місця поховання. В багатьох селах поминки почали справляти саме на 9 травня. І тут спохватилися комуністи. Вони почали приходити на кладовище і перехоплювати ініціативу. «І що ж говорив там наш парторг?» - питати ті, хто не був 9 травня на кладовищі. – «А те саме, що і батюшка, тільки не христився».
На загальнодержавному рівні почали гучно святкувати «День Победы».
Партія почала потужно використовувати людську пам'ять про війну для зміцнення своєї влади. Але керівництво КПРС прив’язувало перемогу не так до всіх комуністів, як до себе особисто і свого курсу. Отож я знаю, принаймні, чотири «Победы» : від 45 по 53-й рік Гітлера переміг Сталін, з 53 по 64 роки перемогу кував в основному «члєн Воєнсовєта Н.С. Хрущов», а вже за часів Брежнєва переконували, що перемогли завдяки «Малой земле», де він перебував. Протягом короткого періоду (десь на початку 60-х, коли Жуков із групою генералів готові були захопити владу) нас переконували, що здолав німців «отєц Победы» Жуков.
Російські «визволителі» мали ще одне завдання в Україні – назавжди посіяти ворожнечу між українцями всередині України. Це також не новітній винахід. Свого часу все робилося, аби показати, що найстрашніший ворог для малоросів – це «мазепынец». На початку ХХ ст. найлютіший ворог українських трудящих був «петлюровець», після війни - «бандерівець».
У каральних дивізіях НКВД, які знищували підрозділи УПА (одна частина армії УПА перетнула кордон і пішла на Захід, друга частина залишилась в Україні, щоб не дозволити комуністам збиткуватися над народом при здійсненні колективізації і, найголовніше, запобігти запланованій депортації українців до Сибіру), служило багато українців зі східних і центральних областей України. Російській пропаганді разом із переодягненими у форму воїнів УПА енкаведистам вдалося залякати значну частину людей зі східної України бандерівцями. І цей переляк успішно використовується Кримлем і сьогодні. Він проявляється у підтримці сепаратизму значною частиною мешканців Донбасу, бо не то «прийдуть бандерівці і почнуть вирізати мирне населення». (Після війни 41-45рр. в районах де діяли підрозділи УПА, переодягнені енкаведисти заходили ввечері в клуб, хапали завклуба і на очах у решти людей з вигуками «Слава Україні» перерізали цього нещасного поперечною пилкою на дві частини.)
В перші роки Незалежності постало питання про примирення бувших воїнів УПА і радянських солдат, які воювали на боці Росії. Не було тоді із примиренням ніяких проблем. Так 14 жовтня 1994 р. ми відзначали свято Покрови, річницю створення УПА і день Українського Козацтва. До приміщення Руху ми запросили групу ветеранів ІІ Світової війни, які воювали на боці Росії і групу ветеранів – учасників збройної боротьби під проводом ОУН-УПА. Бандерівці прийшли у вишитих сорочках, колишні радянські солдати прийшли у військовій формі і з орденами. Говорили, що ділити нема що – Україна одна для всіх, ворогувати теж немає за що. Під кінець була невеличка гостина. Колишні радянські солдати співали «Катюшу», бандерівці «Волинь моя зоряна» і «Лента за лентою…». Йшли роки. Справжніх фронтовиків ставало все менше і менше, натомість чисельно почали переважати ті, хто мав «особые заслуги», ті, які не ходили в атаку, а стріляли в спину нашим батькам і дідам. Вони вільно і завзято із екранів телевізорів оббріхували учасників боротьби за Україну під проводом ОУН-УПА. І справжні солдати затихли. І коли (десь у 2005р.). Президент В. Ющенко звернувся до них із проханням примиритися із воїнами УПА – ветерани промовчали. Вони то добре знали: якщо не послухати В.Ющенка, то він їм дорікне, і то буде й все. А ось як послухати, а вернуться до влади комуністи і Росія, вони втратять все: і ордени, і пенсію, і пільги. Навіть їх онукам прийдеться відповідати за те, що їх діди «пошли на сговор с украинскими буржуазними националистами – пособниками фашистов».
Сучасна Росія і сучасні росіяни.
І так ми в «мирі і дружбі» дожили до кінця ХХ століття, а 24 серпня
1991 року українці скористалися з історичної можливості і відновили свою
державність. В Росії були приголомшені результатом референдуму. Всі
відповідні служби були впевнені, що після такого постійного
крововипускання, українська нація вже не підніметься, а преречено і
покірно буде плентатись за Москвою.
Пригадую розмову із російським демократом в Мордовському концтаборі в 1975 році. Це був Петро Сорокін із Саратова. Із російською прямотою він повідав мені свої плани:
- «Кончится срок, поеду работать на Украину»
- «Чому саме в Україну» - поцікавився я.
- «Там хахлы, их … можна».
Ось це бажання (реальне і забезпечене на державному рівні) сидіти на шиї українця і визискувати його – це бажання мільйонів росіян – нащадків татаро-монголів. Після 24 серпня 1991р. українці у своїй державі пропонують росіянам рівність, не питаючи, як вони потрапили в Україну і що робили. А рівність їх якраз і не влаштовує.
Після 1991р. в Росії був розроблений план повернення України назад в імперію. Це малось досягнутись за рахунок економічного виснаження і інспірування внутрішньої дестабілізації. Вже інші росіяни, з якими приходилось мати мову і 92-93 роках, також, з російською прямотою, говорили нам: «Вы еще на коленях приползете под кремлевскую стену просится назад». Не приповзали… І у «братьев» ввірвався терпець - вони поповзли на нас танками і ракетними установками.
Що ж залишилось від трьох з половиною століть «братерської дружби»? Той факт, що росіяни (суміш угро-фінських племен із татаро- монголами) взяли для вжитку староболгарську мову, яка має багато спільного з українською мовою, не зблизив цих етносів, не зробив їх родичами. Так і залишилась зоологічна ненависть росіян до сусіднього етносу (українців), який далекий по крові, культурі, ментальності. Пригадуються іронічні слова про російське «братство» Тараса Шевченка із листа до М. Максимовича від 22 листопада 1858 року: «Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів».
Сьогодні приблизно 80% росіян схвалюють загарбницьку війну Росії проти України. Від «дружби» залишилось хіба що оце: «хороший хахол – мертвий хахол». І лише коли українці почали давати збройну відсіч на сході України, почали з’являтися слова про “братоубийство» та «убийство единоверцев».
Кочовики, завойовники, нащадки Золотої орди так і не прижилися за багато століть серед європейських народів. Загарбання і сьогодні є їх основна сутність. І її вони відкрито демонструють: Держдума прийняла закон про захист росіян і російськомовних за межами Росії (це узаконена агресія), а дружина Путіна заявила на одній із конференцій – «Границы России – это границы русского языка».
Росіяни не спромоглися наших дідів і батьків рахувати спільниками у війні з Німеччиною. І це правда, що у «русских нет друзей, у них холуи или враги». Успадкувавши від Золотої Орди тактику «живого щита», вони гнали сотні тисяч українців на німецьку оборону, а перемогу приписували собі. Десятки наших співвітчизників в розпалі бою закривали собою амбразури німецьких дзотів, але вони не оголошувались героями, бо були українцями. Розповідають, що назначені Кремлем «герої», які першими проб’ються до даху рейстагу і вивісять там прапор Перемоги (росіянин Єгоров і грузин Кантарія») попросту цілий день пиячили у сховищі, поки український лейтенант Берест із своїми бійцями вів бій і таки проклав «героям» шлях до куполу рейстагу.
Сьогодні помпезного святкування «Вєлікой Победи» будуть добиватися ті, хто після війни був залишений у Хмельницькому, отримав без черги житло, зайняв керівну посаду, і в його обов’язки входило «бдить, присекать, направлять, недопущать, предостерегать предотвращать и присматривать за предателями халами». Вони то розуміють добре, що коли період ІІ світової війни від 22 червня1941 до 9 травня 1945 р отримає справжню історичну оцінку, остаточно зникне їхня роль наглядачів і зверхників.
Пригадую розмову із російським демократом в Мордовському концтаборі в 1975 році. Це був Петро Сорокін із Саратова. Із російською прямотою він повідав мені свої плани:
- «Кончится срок, поеду работать на Украину»
- «Чому саме в Україну» - поцікавився я.
- «Там хахлы, их … можна».
Ось це бажання (реальне і забезпечене на державному рівні) сидіти на шиї українця і визискувати його – це бажання мільйонів росіян – нащадків татаро-монголів. Після 24 серпня 1991р. українці у своїй державі пропонують росіянам рівність, не питаючи, як вони потрапили в Україну і що робили. А рівність їх якраз і не влаштовує.
Після 1991р. в Росії був розроблений план повернення України назад в імперію. Це малось досягнутись за рахунок економічного виснаження і інспірування внутрішньої дестабілізації. Вже інші росіяни, з якими приходилось мати мову і 92-93 роках, також, з російською прямотою, говорили нам: «Вы еще на коленях приползете под кремлевскую стену просится назад». Не приповзали… І у «братьев» ввірвався терпець - вони поповзли на нас танками і ракетними установками.
Що ж залишилось від трьох з половиною століть «братерської дружби»? Той факт, що росіяни (суміш угро-фінських племен із татаро- монголами) взяли для вжитку староболгарську мову, яка має багато спільного з українською мовою, не зблизив цих етносів, не зробив їх родичами. Так і залишилась зоологічна ненависть росіян до сусіднього етносу (українців), який далекий по крові, культурі, ментальності. Пригадуються іронічні слова про російське «братство» Тараса Шевченка із листа до М. Максимовича від 22 листопада 1858 року: «Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів».
Сьогодні приблизно 80% росіян схвалюють загарбницьку війну Росії проти України. Від «дружби» залишилось хіба що оце: «хороший хахол – мертвий хахол». І лише коли українці почали давати збройну відсіч на сході України, почали з’являтися слова про “братоубийство» та «убийство единоверцев».
Кочовики, завойовники, нащадки Золотої орди так і не прижилися за багато століть серед європейських народів. Загарбання і сьогодні є їх основна сутність. І її вони відкрито демонструють: Держдума прийняла закон про захист росіян і російськомовних за межами Росії (це узаконена агресія), а дружина Путіна заявила на одній із конференцій – «Границы России – это границы русского языка».
Росіяни не спромоглися наших дідів і батьків рахувати спільниками у війні з Німеччиною. І це правда, що у «русских нет друзей, у них холуи или враги». Успадкувавши від Золотої Орди тактику «живого щита», вони гнали сотні тисяч українців на німецьку оборону, а перемогу приписували собі. Десятки наших співвітчизників в розпалі бою закривали собою амбразури німецьких дзотів, але вони не оголошувались героями, бо були українцями. Розповідають, що назначені Кремлем «герої», які першими проб’ються до даху рейстагу і вивісять там прапор Перемоги (росіянин Єгоров і грузин Кантарія») попросту цілий день пиячили у сховищі, поки український лейтенант Берест із своїми бійцями вів бій і таки проклав «героям» шлях до куполу рейстагу.
Сьогодні помпезного святкування «Вєлікой Победи» будуть добиватися ті, хто після війни був залишений у Хмельницькому, отримав без черги житло, зайняв керівну посаду, і в його обов’язки входило «бдить, присекать, направлять, недопущать, предостерегать предотвращать и присматривать за предателями халами». Вони то розуміють добре, що коли період ІІ світової війни від 22 червня1941 до 9 травня 1945 р отримає справжню історичну оцінку, остаточно зникне їхня роль наглядачів і зверхників.
Короткі висновки.
Як би ми могли відзначити цю подію?
Ще і сьогодні постійно по телевізійних програмах демонструють фільми про «доблесть русского оружия» і «освободительную миссию русских». Тож у свідомості більшості українців багато білих плям у розумінні ІІ світової війни і участі у ній українців. На ці трагічні події мала б бути «У своїй хаті – своя й правда» (Т. Шевченко). Якийсь день можна було б обрати як День Скорботи, День Пам’яті і Молитви за душі загиблих.
9 травня – це справді знаковий день в нашій історії. Це пролита кров мільйонів українців «не за Україну, а за її ката» (Т. Шевченко). Знову звернемося до Довженківського «Щоденника», де за 6 листопада 1945 року записано: «Казав мені Ю. Г., якого я стрів на вулиці біля Кінокомітету, що за даними, якими вже відає уряд, Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І це ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю».
День Жалоби – так, День національної трагедії – безперечно. Але щоб «свято»? То що, святкувати повернення терору, кріпацтва і продовження геноциду шляхом арештів, вивозу у Сибір чи запроторення до тюрем, за піднятий колосок? Як же ж тоді із здоровою психікою?
Анго-американська дослідниця російської тоталітарної системи Енн Епломб визначила: «Сталін винищив українців більше, ніж Гітлер євреїв».
Американський правник Рафаель Лемків, який, власне, і ввів поняття «геноцид», написав працю «Радянський геноцид в Україні», де стверджує, що геноцидом було все, що відбувалося в Україні з 1918 по 50 роки ХХ століття.
Доречними були б повсюдні наукові конференції, семінари, читання про долю, внесок і місце українського народу у ІІ світовій війні, яка для українців почалася 1 вересня 1939 року і закінчилася влітку 1955 року, коли відбувся останній бій підрозділу УПА з військом СРСР.
В якийсь день ми, українці, помолимось за всіх загиблих і запитаємо один одного: До яких пір ми будемо гарматним м’ясом у війнах агресорів та матеріалом в їх нелюдських експериментах? Ми велика нація, ми зробили великий внесок у світову цивілізацію, ми покращили світ. Однак до нині наша велич фіксується лише у великих втратах. І обраховуються вони не тисячами, а мільйонами: мільйони у І світовій війні і в роки встановлення більшовицької влади, мільйони в роки колективізації і голодомору, мільйони у ІІ світовій війні.
Цьому має бути покладений край. І одним кроком до цього буде осмислення 9 травня.
Ще і сьогодні постійно по телевізійних програмах демонструють фільми про «доблесть русского оружия» і «освободительную миссию русских». Тож у свідомості більшості українців багато білих плям у розумінні ІІ світової війни і участі у ній українців. На ці трагічні події мала б бути «У своїй хаті – своя й правда» (Т. Шевченко). Якийсь день можна було б обрати як День Скорботи, День Пам’яті і Молитви за душі загиблих.
9 травня – це справді знаковий день в нашій історії. Це пролита кров мільйонів українців «не за Україну, а за її ката» (Т. Шевченко). Знову звернемося до Довженківського «Щоденника», де за 6 листопада 1945 року записано: «Казав мені Ю. Г., якого я стрів на вулиці біля Кінокомітету, що за даними, якими вже відає уряд, Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І це ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю».
День Жалоби – так, День національної трагедії – безперечно. Але щоб «свято»? То що, святкувати повернення терору, кріпацтва і продовження геноциду шляхом арештів, вивозу у Сибір чи запроторення до тюрем, за піднятий колосок? Як же ж тоді із здоровою психікою?
Анго-американська дослідниця російської тоталітарної системи Енн Епломб визначила: «Сталін винищив українців більше, ніж Гітлер євреїв».
Американський правник Рафаель Лемків, який, власне, і ввів поняття «геноцид», написав працю «Радянський геноцид в Україні», де стверджує, що геноцидом було все, що відбувалося в Україні з 1918 по 50 роки ХХ століття.
Доречними були б повсюдні наукові конференції, семінари, читання про долю, внесок і місце українського народу у ІІ світовій війні, яка для українців почалася 1 вересня 1939 року і закінчилася влітку 1955 року, коли відбувся останній бій підрозділу УПА з військом СРСР.
В якийсь день ми, українці, помолимось за всіх загиблих і запитаємо один одного: До яких пір ми будемо гарматним м’ясом у війнах агресорів та матеріалом в їх нелюдських експериментах? Ми велика нація, ми зробили великий внесок у світову цивілізацію, ми покращили світ. Однак до нині наша велич фіксується лише у великих втратах. І обраховуються вони не тисячами, а мільйонами: мільйони у І світовій війні і в роки встановлення більшовицької влади, мільйони в роки колективізації і голодомору, мільйони у ІІ світовій війні.
Цьому має бути покладений край. І одним кроком до цього буде осмислення 9 травня.
Кузьма МАТВІЮК
Сергій Дацюк: Відмова світу у моральному праві Росії на перемогу у Другій світовій війні
Немає коментарів:
Дописати коментар