Голокост і чотири мільйони варіантів

Яким історія пам'ятатиме Голокост - як історичний жах чи як історичну містифікацію? Це залежить від того, чи управляє історією світовий сіонізм.

Упродовж десятиліть більшість людей сприймала Голокост як правду. Існували деякі скептики. Пошукові системи Інтернету, такі як Google або Yahoo надавали тисячі статей, що підтверджували або сумнівались у ньому. Але це все закінчилося. Як і засоби масової інформації, на даний час пошукові системи  повністю належать або контролюється сіоністами. (Де вони отримують фінансування?) Пошуковими системами прокотилися цунамі, очищаючи все крім сіоністських сайтів, які повсюдно стверджують, що 6 мільйонів жидів були вбиті в "нацистських таборах смерті" в період з 1940 по 1945 рік, і що всі хто в цьому сумнівається - є антисемітами. Чому сіонізм вважає за  необхідне зачищати   пошукові системи? Чи є Голокост уразливий? Якою є справжня історія?

Сьогодні сіоністи стверджують, що у 1940 році жило 17 мільйонів жидів, у 1945 році 11 мільйонів, втрачено - 6.000.000. Ви бачите це скрізь - у школах, кіно, телебаченні, радіо, газетах, історії, літературі і тисячах пам'ятників та меморіалів у всьому сіоністському світі. І ось тепер в Інтернеті. Зверніть увагу, це число залишається незмінним упродовж більш як півстоліття.

Слід розуміти, що слово "жиди", яке використовується в цій статті, в першу чергу стосується раси хазар з Азії, котрих Бенджамін Франклін назвав "азіатами". Сьогодні в Європі та Америці, хазари становлять більшість "жидів" (див. Бенджамін Фрідман). І більшість жидів є сіоністами.

Сучасний сіонізм - це високо організований політичний рух, а не релігія. Він орієнтований на "сходження" до світового панування і дуже добре фінансується. Голокост є його серцем і душею. Він виник в 1800-х роках за підтримки Ротшильда і зажадав власної країни в Палестині. У 1916 році Англія обіцяла це в підготовленій Ротшильдом і Брандесом Декларації Бальфура заради отримання підтримки від США в Першій світовій війні, але відмовилася. Знадобилася спільна симпатія до Голокосту після Другої світової війни, щоб спонукати країни передати частину Палестини сіоністам в 1948 році. Втім існує небезпека, що прапор Ізраїлю висітиме на флагштоку Голокосту. Голокост також підготувала Індустрія Голокосту, в якій сотні мільярдів збираються для "жертв", їх нащадків і для Ізраїлю, і так до нескінченності. І, нарешті, Голокост, можливо, є найбільшою політичною дубиною в історії. І світовий сіонізм не зупиниться щоб придушити всі дослідження або питання з приводу Голокосту. Через те що в ньому існують якісь хиби?

Вікіпедія в інтернеті відома як енциклопедія, що співчуває Голокосту. Проте, при порівнянні її статті "Голокост" із статтею  "Табір смерті" виникають серйозні проблеми. Ми всі чули про Освенцім, Бухенвальд, Дахау, Треблінку та ін. - назви, які викликають тремтіння від страху і жаху, навіть сьогодні, завдяки постійному повторюванню і закріпленню у сіоністських ЗМІ. Але є й багато інших таборів: Берген-Бельзен, Белжець, Хелмно, Jasenovak, Майданек, Собібор, Sachenhausen, Зангерхаузен, Флоссенбург, Гріні, Клоога, Ландсберг-ам-Лех, Flöha, Оранієнбург, Гамбург-Нойенгамме, Маутхаузен, Нацвейлер, Равенсбрюк, Малий Тростенець і Терезін. Значна частина інформації заснована на оцінках сіоністів, в документах і свідченнях з незначною кількістю переконливих доказів.

Нове богохульство

Колись люди не хулили Бога в Америці. Існували серйозні соціальні заборони проти цього. Деякі громади навіть прийняли закони проти богохульства. Отже, богозневага й досі є великим гріхом в Америці, і незабаром може стати злочином знову. Але, на жаль, в Америці з'явився новий бог, відтак, і нове богохульство.

Дозвольте мені вчинити нове богохульство, поки це ще законно. Те що ми знаємо як "Голокост", в основному є пропагандою воєнного часу. Пропагандою, котра на відміну від більшості пропаганди воєнного часу, не була тихенько забутою. Замість цього вона тривала: кожен рік, починаючи з 1945 року, розросталася і ставала більш фантастичною, більш ненависною і більш небезпечною щоб піддавати її сумніву.

Правда в тому, що десь між 700 000 і 1500000 людей загинули в німецьких таборах праці в 1944 і 1945 роках. Багато з них були жидами. Багато хто не були. Більшість із них померли впродовж останніх шести місяців війни від хвороб і голоду, спричинених американськими бомбардуваннями Німеччини що зруйнували її інфраструктуру. Траплялись деякі звірства, але вкрай нечасто. Небагато людей знають, що Міжнародний Червоний Хрест мав відділення в Освенцімі з 1942 року і до кінця війни. Це відділення ніколи не повідомляло і не реєструвало будь-яких злодіянь (кілька років тому міжнародне жидівство змусило Червоний Хрест вибачитися перед жидівством - і він таки вибачився за те що не побачив того, чого ніколи не відбувалося).

Сіоністи підробляли документи Нюрнберзького трибуналу, що спростовували існування газових камер

Брехня щодо 6 млн. загиблих жидів почалася давно. Втім, її легко виявити при читанні збірника документів Нюрнберзького процесу, опублікованого за часів "хрущовської відлиги" в 1957-1961 рр.. Пропагандисти голокосту впливають на значну частину засобів масової інформації і користуються необізнаністю мас, які не знають, що під час підготовки до процесу було розглянуто понад 100 тисяч захоплених німецьких документів. З них лише близько 10 тисяч були схвалені для подальшого детального вивчення як такі що мають доказову цінність. Більше 1800 фотографій було відібрані і підготовлені для використання як докази. Але при виданні збірника до нього увійшли документи, які не мають ніякого відношення до Нюрнберзького процесу, до того ж частина з них була зухвало сфабрикована.

Небагатьом відомо, що ті документи, які використали в якості обвинувальних на процесі, крім реєстраційного номера мали номер звинувачення. Наприклад, "Документ НІ-15256, номер звинувачення 2207". "З щотижневого звіту" Фарбен-Освенцім "№ 94, з 8 по 21 березня 1943 р.: в даний час число ув'язнених становить 3517 чол. Намічено закінчення будівництва бараків для розміщення до 1 червня 1943 5 000 ув'язнених. Табір буде розширений і згодом вмістить 6 тис. ув'язнених "(т. 3, с. 720). Наступний Документ НІ-11143, номер звинувачення 150 (т. 3, с. 724) повідомляє, що у вересні 1943 р. на будівництві працювало 20 тис. ув'язнених.

Ревізіонізм голокосту

Сьогодні всякий знає, що існують групи людей, які радикально ставлять під сумнів пануюче уявлення про долю жидів у Третьому Рейху. Цих людей називають "ревізіоністами", або, точніше сказати, "ревізіоністами голокосту". ЗМІ лають їх убивчими висловами, називають "оббріхувачами Освенціму" і, не довго думаючи, пхають в один горщик з "правими радикалами". Якщо пересічного громадянина запитати: що, власне кажучи, стверджують ревізіоністи та на що вони спираються у своїх доводах, то він нічого не зможе відповісти. І це є природнім, оскільки ЗМІ, що знаходяться під суворим і тотальним контролем, заборонено повідомляти будь-що про аргументи ревізіоністів.

Через це багато людей мають хибне уявлення про ревізіонізм і вважають, що ревізіоністи нехитро заперечують страждання жидів під час Другої світової війни. Насправді, ніхто не сперечається з тим, що значне число жидів під час панування націонал-соціалістів (НС) інтернували в концентраційні табори (КТ), що чимала їхня кількість померла там від епідемій і виснаження. Ніхто не бере під сумнів факти розстрілу окремих жидів, насамперед на Cхідному фронті.

Ревізіонізм голокосту - це напрямок в історичній науці, прихильники якого науково спростовують і заперечують історії про нібито масове знищення євреїв нацистами в роки Другої світової війни. 

Суть ревізії Голокосту полягає у з'ясуванні та уточнення історичних фактів. Дослідницька діяльність ревізіоністів голокосту спрямована на приведення історії Другої світової війни у відповідність з реальними фактами. У світлі нових або недооцінених фактів ревізіоністи піддають критичному вивченню і перегляду офіційну історію т. зв. «голокосту». На основі строго наукових досліджень ревізіонізм прийшов до висновку, що офіційна версія Другої світової війни є всього лише продовженням військової пропаганди і важливою складовою частиною сіоністської ідеології, що виправдовує створення держави Ізраїль і єврейську політику по всьому світу (особливо, на території Палестини).

Українці в "Аушвіці". Радянські, бандерівці і втеча Євгена Бендери

...Коли автомобіль зупинився біля складу, Бендера відрапортував перевдягненим під есесівців товаришам. Треба зазначити, що весь цей спектакль розігрувався на очах у справжнього охоронця. Відтак українець міг побігти до складу і перевдягнутися у форму СС...

Сьогодні - Міжнародний день визволення в'язнів фашистських таборів. З цієї нагоди ІП передруковує чудовий текст про найвідомішу - і не дуже знану у нас - втечу з "Аушвіцу" чотирьох переодягнених в'язнів на чолі з українцем.

--------------

Про долю українських в'язнів у нацистських концентраційних таборах практично не відомо нічого. Досі було видано лише кілька публікацій на цю тему. Україномовні тексти зі згаданої проблематики здебільшого мають характер спогадів колишніх в'язнів.

Ані в Польщі, ані в Україні не вийшло жодне комплексне дослідження, яке б аналізувало історію українців, що потрапили в концтабори.

Важко навіть встановити точну кількість українців, які перебували в концентраційному таборі Аушвіц. Це обумовлено дуже складною історичною ситуацією та геополітичним розташуванням українських земель як до, так і під час Другої світової війни.

В'язні-українці, яких було відправлено в Аушвіц, це переважно:

1) червоноармійці, що потрапили в табір як радянські військовополонені;

2) діячі, пов'язані з ОУН, яких відправлено до табору після оголошення бандерівцями 1941р. у Львові "Акта 30 червня";

3) відправлені в Аушвіц за спротив вивезенню на примусову працю до Третього Рейху або втікачі від цих робіт;

4) цивільне населення, відправлене до Аушвіцу "збірним транспортом" (разом перевозилися, наприклад, і поляки, і українці).

Шлях Фюрера

Майбутній фюрер народився 20 квітня 1889 року. З 1933 року цей день став національним святом нацистської Німеччини.

Батько Адольфа, Алоїс Гітлер, спершу був чоботарем (дивний жарт історії, якщо пригадати, що батько майбутнього головного ворога Гітлера — Сталіна також був чоботарем), а потім митним чиновником, який до 1876 року мав прізвище Шикльгрубер. Мати — Клара, в дівоцтві — Пелцль, походила з селянської родини. Сім’я часто переїжджала з місця на місце і нарешті осіла в Леондінзі, передмісті Лін­ца.

Гітлер народився від третього шлюбу батька. Усі численні родичі Гітлера старшого покоління були, вочевидь, неграмотні. Священики записували прізвища цих осіб у церковно-парафіяльних книгах на слух, тому виник очевидний різнобій: когось звали Гютлер, когось Гітлер.

У старших класах загальноосвітньої школи Гітлер вчився погано, тому навіть не закінчив училища і не отримав атестата зрілості. Його батько рано помер — 1903 року. Деякий час він навіть навчався музики, але і це навчання не довів до кінця. В юності з-поміж музичних і літературних творів йому подобалися опери Вагнера, германська міфологія і пригодницькі романи Карла Мая; улюбленим композитором вже дорослого Гітлера залишався Вагнер, а улюбленою кінострічкою — «Кінг-Конг».

Не дбаючи про заро­біток на життя, молодий Гітлер спав до обіду, відвідував театри, особливо оперу, годинами просиджував в кав’ярнях. Ма­ти балувала його, і молодий Адольф поводився мов денді — носив чорні шкіряні рукавички, капелюх, прогулювався з паличкою, зробленою з червоного дерева і навершям зі слонової кістки. Всі пропозиції нарешті підшукати собі якусь роботу він з презирством відкидав.

Щоденник Анни Франк: суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій

Щоденник Анни Франк» вперше був виданий в 1947 році в Нідерландах і моментально став бестселером. Він перекладений багатьма мовами світу, безліч разів перевидавався і продавався публіці як справжній - власноруч написаний єврейською дівчинкою з Амстердама. За мотивами щоденника ставилися спектаклі, мюзікли, балети, його екранізували в Голівуді і цей фільм мав колосальний успіх. Щоденник Анни Франк є офіційним міжнародним культурним надбанням - він включений до списку спадщини ЮНЕСКО "Пам'ять світу", також у 2009 році на порталі Onepoll.com він потрапив до ТОП-10 списку книжок, "які надихають читачів". В 2003 році щоденник видавався в Україні і тепер "надихає" українців.

Однак в жанрі мемуарів та щоденників відомо чимало літературних містифікацій, які видавалися за справжні спогади або життєписи різних відомих людей – достатньо згадати «мемуари Хесса», «щоденники Мюллера» або різні версії скандально відомих «Застільних бесід Гітлера». Але одне з найбільш сенсаційних викриттів пов'язане з книгою «Щоденник Анни Франк».

Передісторія. Чому родина Франк не виїхала з Нідерландів

У 1925 році батьки Анни, Отто Франк і Едіт Холландер одружилися і оселилися у Франкфурті, Німеччина. Анна народилася в 1929 році. Батько Анни був успішним бізнесменом, а мати Анни була дочкою промисловця. 

У 1934 році Отто із сім'єю перебралася в Амстердам, де він купив фірму Opekta, основною продукцією котрої був гелеутворюючий агент пектин, що є рослинним замінником желатину і використовується в домашньому господарстві при виготовленні желе та джемів, а також з метою дотримання кашруту.

У травні 1940 року, після того як німці окупували Амстердам, Отто залишився в цьому місті, в той час як його мати і брат переїхали до Швейцарії. Отто залишився в Амстердамі через те що його фірма робила вдалий бізнес з німецьким Вермахтом - з 1939 по 1944 рік Opekta продавала пектин для німецької армії. Пектин використовувався як харчовий консервант, протиінфекційний бальзам для ран, колоїдний кровозамінник та загусник, що значно збільшує строк зберігання донорської крові. Пектин також застосовувався як емульгатор для нафти та згущеного бензину для запалюючих бомб. Забезпечуючи Вермахт, Отто Франк перетворився в очах голландців на нацистського посіпаку.

6 липня 1942 Отто Франк перевіз свою сім'ю до «таємного сховища» (так називала його Анна Франк: «het achterhuis» - буквально: «задній дім», часто перекладається як «секретна прибудова», «сховище»). Це був триповерховий флігель із великим скляним таунхаусом, розташований перед великим п'ятдесятиквартирним будинком майже в центральній частині Амстердаму на каналі Прінсенграхт. Крім заможної сім'ї Франк в цьому комфортному і просторому сховищі також ховалися інші євреї (всього - вісім, а ще домашні тварини).

Дехто називає ці приміщення коморою, але ось так їх описує дівчинка:

"А за правими дверима розташовується задня частина будинку, яка і служить тепер нашим притулком. Ніхто б не подумав, що за простій сірими дверцятами стільки кімнат. Минаєш маленьку сходинку, і ось ти всередині. Праворуч від входу круті сходи нагору, ліворуч маленький коридорчик і кімната подружжя Франк. Кімнатка поруч - спальня і кабінет двох молодих панянок Франк.

Праворуч від сходів кімнатка з умивальником і окремим туалетом, з другим виходом в нашу з Марго спальню. А якщо піднімешся сходами, то здивуєшся ще більше, побачивши великий і світлий зал. Це колишня лабораторія, тому там є плита, раковина і робочий столик. Тепер вона буде служити спальнею подружжя ван Даан, і так само спільною вітальнею і їдальнею. Крихітна прохідна комірчина надійде в розпорядження Петера ван Даана. Крім того, є горище і мансарда, як і в передній частині будинку. Ось я й закінчила опис нашого чудового притулку!"

Укриття було частиною офісних приміщень фірми Opekta, і поки Отто Франк переховувався, він продовжував вести свій бізнес з цієї будівлі, спускаючись вниз по сходах до себе в кабінет у нічний час і у вихідні. Анна та інші також спускалися в офіс Отто і слухали радіопередачі з Англії.

У 1944 році німецька влада окупованої Голландії дізналася про шахрайства Отто Франка при виконанні великих і дуже вигідних контрактів із Вермахтом. Німецька поліція вчинила наліт на його квартиру на горищі, і вісім євреїв в серпні відправили до транзитного табору Вестерборк, адже Німеччина в той момент вкрай потребувала робочої сили. 

Пізніше Анна Франк потрапила в табір Аушвіц-Біркенау, потім її разом з іншими в'язнями евакуювали до табору Берген-Бельзен, де вона у віці 14 років померла від тифу вже після звільнення табору англійцями (епідемія тифу спалахнула в таборі через нестачу інсектициду «Циклон Б»). Її батько, Отто, захворів в Аушвіці, але був вилікуваний у табірному шпиталі. Ближче до кінця війни німці евакуювали його в Маутґаузен, де його й звільнили.

Наприкінці війни Отто Франк повернувся в свій амстердамський будинок і розповідав, що нібито знайшов щоденник своєї доньки захованим під кроквами даху будинку-сховища. Насправді щоденник знаходився в однієї з підлеглих Отто Франка, яка обслуговувала його сім'ю: постачала продовольство, одяг і книги з 1942 року до самого арешту Франків у 1944 році, а потім зберігала їх речі. На той час щоденник Анни Франк містив лише близько 150 фраз 13-річної дівчинки (The New York Times, 02.10.1955).

Записи починаються 12 червня 1942 р. і ведуться до 5 грудня 1942 р., пізніше вони були доповнені особистими листами Анни. Вона також написала декілька автономних історій, фантазій і анекдотів про життя в сховищі. Потім Отто розповідав, що в 1944 році Анна почула по радіо як міністр освіти Нідерландів у вигнанні Герріт Болкштейн закликав вести щоденники, щоб опублікувати їх після війни - саме це, за словами батька Анни, стало причиною того, що в 1944 р. вона переписала свої записи вдруге.

Мережа сіоністського терору

Інститут перегляду історії (Institute for Historical Review)

Підготував Марк Вебер (Mark Weber)

Вступ

Ці нотатки документують втаємничені і злочинні дії єврейських сіоністських терористичних груп і, особливо, Ліги захисту євреїв. Специфічний акцент тут робиться на терорі — у тому числі убивствах — проти «злочинців думки», тих, хто бере під сумнів загальноприйняту історію голокосту, відносно якої шість мільйонів євреїв було методично винищено в Європі протягом Другої світової війни. Сіоністські терористи відкрито прокламують ідеологію єврейської вищості і визнають їхню готовність використовувати насильство проти тих, хто не погоджується з ними. З добре документованим фанатизмом і злочинами вони становлять серйозну небезпеку для нашого суспільства, і усіх, хто цінує волю. 

Меїр Кахане і Ліга захисту євреїв

Найбільш завзятою неурядовою сіоністською терористичною організацією є Ліга захисту євреїв. Її активісти причетні до широкого кола злочинів, і американське Федеральне бюро розслідувань неодноразово викривало її як злочинну терористичну групу.

Лігу захисту євреїв було засновано 1968 року рабином Меїром Кахане. Девід (Мартін, Меїр) Кахане народився 1932 року в Брукліні, Нью-Йорку, він був першим сином ортодоксального рабина, який був активістом сіоністського «ревізіоністського» руху Володимира Жаботинського. Жаботинський й інші лідери його структур були частими гістьми в домі Кахане, коли ще Меїр був хлопчиком. У юнацькі роки Кахане став активним членом Бейтару, Руху прихильників єврейської вищості, що його Жаботинський заснував у 1925 р. Перший арешт Кахане був у 1947 р., коли йому було тільки п´ятнадцять років, за керування атакою молодіжної групи Бейтар під час візиту британського міністра закордонних справ Ернеста Бевіна [1].

Двоє із найпалкіших прихильників Жаботинського відомі як лідери сіоністських терористичних груп і пізніше, як і прем´єр-міністри Ізраїлю: Менахім Бегін, який очолював «Іргун» (Irgun group), і Іцхак Шамір, який входив до керівництва «Зграї Штерна» (Lehi group). Шамір, наприклад, відігравав вирішальну роль в убивстві Lehi у листопаді 1944 р. британського близькосхідного посланника лорда Мойна, а у вересні 1948 р. в убивстві шведського посередника від Організації Об´єднаних Націй графа Фолке Бернадотта [2].

Незручна правда. Руйнуємо міф про Голокост

Верховний суд Іспанії визнав, що заперечення Голокосту не є злочином. Фактично, він скасував на території своєї країни дію закону, що неабияк попсував кров багатьом історикам. Тільки в 2007-2008 роках за заперечення Голокоста в країнах Євросоюзу були засуджені не менше 10 осіб.

Судовий процес в Іспанії тягнувся з 2007 року, але іспанці таки дотиснули його. Нарешті хоч хтось із європейців згадав про Декларацію прав людини і про те, що «жодна людина або група осіб не мають права ображатися на те, як інші висловлюють свою точку зору».

З початку 80-х років минулого століття європейські країни почали активно приймати закони та інші правові акти, що передбачають різні покарання за заперечення факту Голокоста. І багато хто став жертвою цих законів. Тільки в 2007-2008 роках за заперечення Голокосту в країнах Євросоюзу були засуджені не менше 10 осіб. Схожа ситуація - в США і Канаді. Підозрілу єдність «цивілізованих країн» на грунті переслідування інакомислячих дуже важко пояснити людям, які не вірять в теорію змови та вважають, що всі події відбуваються в світі самі собою.

Навіщо взагалі було приймати закон, що дозволяє саджати за грати тих, хто сумнівається в Голокості?

Тому що «офіційна» точка зору, яку нам нав’язують, не витримує жодної критики. Кожен, хто включить мозок і спробує пошукати інформацію самостійно, прийде до простого і шокуючого висновку: ніякого Голокосту не було! Але перш, ніж розбити вщент наймасштабнішу і дорогу фальсифікацію XX століття, відповім «пейсатим бойовикам» і співчуваючим, які після публікації статті напевно будуть поливати мене брудом і таврувати «антисемітом».

Все, що я тут пишу, я маю право писати згідно зі ст. 21, 23, 24, 34 Конституції України.

Я - не антисеміт. До семітських етносів, наприклад, до арабів, берберів, малих племен і єврейських народів (так-так, саме у множині) ставлюся позитивно. А ось сіонізм, який зародився в єврейському суспільстві задовго до утворення цивілізованої Європи, зневажаю, як і будь-яку іншу форму фашизму. І я не самотній у своїх переконаннях. Настільки не самотній, що ще в 1975 році Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію 3379, в якій засудила сіонізм як форму расизму і расової дискримінації.

Правду про Бабин Яр мусять знати всі

У неділю 2 червня 1996 року відділ УК Ради в Кергонксоні (Нью-Йорк) та відділ УККА зорганізували доповідь про найновіші історичні дослідження відносно братських могил у Бабиному Яру в Києві. Про це докладно інформував «Вечірній Київ» (20 жовтня 1995 року та 16-19 березня 1996 року). Доповідь відбулася в залі церкви святої Трійці, виповненій членами кергонксонської громади, а також гістьми з осередку «Союзівка» Українського Народного Союзу. Доповідав голова Спілки прихильників України в США д-р Мирослав Драган.

 Доповідач розповів про історичні розшуки, що тривали протягом шести років в Україні і в США. У Національному архіві у Вашингтоні віднайдено численні аерофотознімки окупованого німцями Києва. Вони дозволяють твердити, що за час війни в Бабиному Яру не було жодної свіжої братської могили, себто у ярах та ярчаках Реп'яхівського та Бабиного ярів, поруч з жидівським кладовищем, не поховано жодного іудея. Натомість ці знімки, зроблені ще в травні 1939 року, дають змогу виявити могили жертв ЧК-НКВД з 1922-34 років у Бабиному Яру, далеко від жидівського кладовища. Поки Київ став столицею України, тут до 1934 року хоронено розстріляних у підвалах ЧК-НКВД в будинку царського Інституту благородних дівиць в середмісті Києва. Після 1934 року НКВД почав ховати жертви за Дніпром, у Биківні.

 Далі доповідач звернув увагу на те, що справу розстрілу гітлерівцями 100.000 жертв у Бабиному Яру знехтували судді на Нюрнберзькому суді, тому що прокурори зосередилися на жертвах Славути (150.000), Одеси (200.000), Криму (200.000), Харкова (250.000) і аж 600.000 (!) у Львові. Справу Бабиного Яру КГБ порушив допіру 1964 року в зв'язку з антинімецькою нагінкою на Аденауера та терором проти українських націоналістів-дисидентів. На Заході ідею жидівських страждань у Бабиному Яру підхоплено тільки на початку 1970-х років. У 23-томовій Еnсуclореdіа judаіса з 1972 року у статті про Бабин Яр 80% тексту — це вірш Євтушенка, а число жертв подано ледве коло 34 тисяч. Аж у 1991 році, з нагоди 50-ліття події у Бабиному Яру, число жертв збільшено до фантастичних масштабів. У цю пору дорадник Горбачова, «українець» з Києва, Віталій Коротич проголосив у Канаді, що Бабин Яр був найбільшою масакрою за історію людства і що там замордовано 300.000 осіб, переважно жидів. Згідно з Коротичем, розстріли провадила українська поліція та Буковинський курінь під командою Василя Кейбіди та Петра Войновського і під наглядом німецьких спецвідділів та гестапо (П.Войновський помер у Кергонксоні навесні 1996 року).