МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ: МІФ ПРО НЮРНБЕРЗЬКЕ ПРАВОСУДДЯ

Глава з книги РОЖЕ ҐАРОДІ 

"ЗАСАДНИЧІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ"

«Цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй».

Джерело: Роберт Джексон, генеральний прокурор США (засідання 26 липня 1946).

8 серпня 1945 року американські, англійські, французькі і радянські керівники зібралися в Лондоні, щоб організувати «переслідування та покарання головних військових злочинців європейських держав Вісі, створивши «Міжнародний військовий трибунал» (стаття 1а).

Ці злочини визначалися в главі II, стаття 6:

1) «Злочини проти миру», інкриміновані тим, хто відповідальний за розв'язання війни.

2) «Військові злочини» - порушення законів і звичаїв війни.

3) «Злочини проти людяності», тобто головним чином, проти цивільного населення.

Впровадження такої юрисдикції вже викликає ряд зауважень.

1. Це не був міжнародний трибунал, тому що в ньому були представлені тільки переможці, отже, розглядалися лише злочини, вчинені переможеними. Як справедливо визнав генеральний прокурор США Роберт Джексон, що головував на засіданні 26 липня 1946 року: «Союзники технічно усе ще перебувають у стані війни з Німеччиною... І як військовий трибунал цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй».

2. Таким чином, йшлося про надзвичайний трибунал, створення якого являло собою останній акт війни і за своїй суттю виключало всяку відповідальність переможців, насамперед, за розв'язання війни. Свідомо виключалося всяке звернення до першопричини. У Нюрнберзі не ставилося питання про те, чи не сприяв Версальський договір з усіма його наслідками, такими як збільшення числа банкрутств і безробіття, приходу Гітлера до влади схвалене більшістю німецького народу? Наприклад, нав'язавши переможеній Німеччини в 1918 році (право сильного вже тоді вважалося єдиним законом) виплату як репарацій 132 мільярдів золотих марок, коли все національне багатство Німеччини оцінювалося в 260 мільярдів золотих марок? Німецька економіка була зруйнована, а німецький народ доведений до розпачу банкрутствами, знецінюванням грошей і, насамперед, безробіттям, що дозволило Гітлерові прийти до влади, давши йому в руки самі вагомі аргументи та  головне гасло: анулювання Версальського договору з усім його шлейфом убогості й приниження.

Кращий доказ - паралельність росту безробіття та  успіхів НСДАП на різних виборах:

1. З 1924 по 1930 рік:

Дати	Число отриманих голосів	%	Число місць	Число безробітних
4.05.1924 7.12.1924 20.05.1928	1918000 908000 810000	6,6 3 2,6	32 14 12	320711 281645 269443

2. З 1930 по 1933 рік:

Дати	Число отриманих голосів	%	Число місць	Число безробітних
14.04.1930 31.07.1932 6.11.1932 5.03.1933	6407000 13779000 11737000 17265800	18,3 37,3 33,1 43,7	107 230 196 288	1061570 5392258 5355428 5598855

Потім, коли Гітлер із своїми політичними союзниками отримав абсолютну більшість у Рейхстазі, допомога в переозброєнні надавалася йому в доларах, фунтах стерлінгів і франках. Не тільки центральна пропагандистська каса партії Гітлера підживлювалася німецьким банком Шрейдера, але й переозброєння значною мірою фінансувалася великими американськими, англійськими та французькими трестами.

Так, американський хімічний консорціум Дюпон де Немур і англійський трест Імпіріал Кеміклс Індастрі субсидіювали фірму ІГ Фарбен, з якою вони ділили світовий ринок пороху, а нью-йоркський банк Діллона субсидіював німецький сталевий трест Ферайнігте Штальверке. Морган і Рокфеллер субсидіювали інших. Таким чином, фунти стерлінгів і долари брали участь у змові, що привела Гітлера до влади.

У Франції сенатор Поль Лаффон зробив запит міністрові національної економіки щодо кількості залізної руди, експортованої до Німеччини починаючи з 1934 року, і одержав наступну відповідь:

«Кількість залізної руди (№ 204 Митного тарифу), експортованої до Німеччини в 1934, 1935, 1936 і 1937 роках показано в наведеній нижче таблиці:

Рік	Кількість (у метричних центнерах)
1934 1935 1936 1937	17060916  58616111  77931756  71329234

Джерело: Журнал «Офісьель де ля Репюблік Франсез»,26 березня 1938 року.

Але ні керівників концернів Дюпона де Немура, Діллона, Моргана, Рокфеллера, ні Франсуа де Ванделя не допитували в Нюрнберзі за «змову проти миру»[1].

***

Часто посилаються на прокльони Гітлера та головних нацистських вождів на адресу комуністів і жидів.

Наприклад, у главі XV другого тому «Майн кампф» Гітлер звертається до минулого - до газової війни, початої англійцями під час першої світової війни. Ця глава називається «Право на законну оборону».

«Якби на початку або в ході війни хоч раз 12-15 тисяч цих жидів, розбещувачів народів, піддали впливу отрутних газів, від яких сотні тисяч наших кращих німецьких трудівників різного походження і різних професій постраждали на фронті, жертва мільйонів людей не була б даремною. Навпаки, якби ми вчасно позбулися цих дванадцяти тисяч шахраїв, може бути, удалося б урятувати мільйон життів добрих і хоробрих німців, перед якими відкрилися б широкі перспективи».

У промові перед Рейхстагом 30 січня 1939 року він знову сказав:  «Якщо міжнародні жидівські фінансові кола в Європі та поза нею знову ввергнуть народи у світову війну, результатом буде не більшовизація земної кулі, що вінчатиме перемогу юдаїзму, а знищення жидівської раси в Європі... Епоха, коли нежидівські народи були беззахисні перед жидівською пропагандою, пройшла. Націонал-соціалістична Німеччина і фашистська Італія мають тепер установи, які дозволяють щораз, коли це необхідно, пояснити миру увесь підспідок питання, який багато хто інстинктивно усвідомлює, але не може науково пояснити.

Жиди можуть продовжувати свою кампанію цькування в деяких державах під прикриттям своєї монополії на пресу, кіно, радіопропаганду, театри, літературу - я пропущу це повз вуха. Однак, якщо цьому народу вдасться ще раз увергнути мільйони людей у зовсім безглуздий для них, але вигідний для жидів конфлікт, то позначиться ефективність роз'яснювальної роботи, що дозволила за кілька років в одній Німеччині повністю перемогти жидівство».

 Джерело: Міжнародний військовий трибунал, том XXXI, с. 65.

30 січня 1941 року Гітлер сказав про всіх європейських жидів, що вони «перестануть грати свою роль у випадку загальної війни». Пізніше, у промові 30 січня 1942 року він заявив, що війна приведе до «знищення жидівства в Європі».

Політичний заповіт Гітлера, опублікований Нюрнберзьким Міжнародним військовим трибуналом, рясніє подібними пасажами. У ньому буквально говориться наступне:

«Втім в мене немає ніяких сумнівів, що якщо ці міжнародні змовники з світу грошей і фінансів будуть поводитись з народами Європи як з пакетами акцій, за рахунками заплатить той народ, який насправді відповідальний за цей смертоносний конфлікт - жиди!

Нехай ніхто не сумнівається в тому, яка доля спіткає тих, через кого мільйони дітей арійських народів Європи повинні будуть померти від голоду, мільйони дорослих загинути, а сотні тисяч жінок і дітей згорять при бомбуваннях міст. Навіть якщо це буде зроблено більш гуманними засобами, винні зобов'язані будуть заплатити за свою провину».

Гітлер говорив про ліквідацію «впливу», Гіммлер більш прямо - про знищення людей, наприклад, у промові перед офіцерами військово-морських сил у Веймарі 16 грудня 1943 року:

«Коли я де-небудь бував змушений віддавати в селі наказ про похід проти партизанів і жидівських комісарів, я систематично віддавав наказ убивати також дружин і дітей цих партизанів і комісарів».

Пізніше в промові перед генералами 5 травня 1944 року в Зонтхофені він додав: «У цьому конфлікті з Азією ми повинні забути про правила гри і звичаї минулих європейських воєн, хоча вони нам цінні і більше відповідають нашому менталітету».

На жаль, ця дикість не була надбанням тільки одного табору. 4 вересня 1940 року Гітлер заявив в «Спортпаласті»:

«Якщо англійська авіація скине три або чотири тисячі кілограм бомб, то ми скинемо сто, сто п'ятдесят, двісті, триста, чотириста тисяч кілограм і більше за одну ніч».

Це було божевільним перебільшенням можливостей стратегічних бомбардувальників Люфтваффе, але показує, якого ступеня сягнула ненависть до інших народів в обох таборах.

У відповідь на це Кліфтон Фадіман, видавець щотижневого журналу «Нью-Йоркер» і ключова фігура «Райтерс Уор Борд», напівофіційного літературного агентства, вимагав в 1942 році від письменників «збуджувати пекучу ненависть до всіх німців, а не тільки до нацистських керівників». Коли це викликало заперечення, Фадіман продовжив: «Єдиний спосіб переконати німців це вбивати їх. Але й тоді, я думаю, вони не зрозуміють».

У квітні 1942 року вихваляючи книгу Де Саля «Підготувати завтра», він розвинув свою расистську концепцію: «Нинішня нацистська агресія не справа купки бандитів, а кінцеве вираження найглибших інстинктів німецького народу. Гітлер - це втілення сил, могутніших, чим він сам. Єресі, що він проповідує, 2000 років. Що це за єресь? Ні більше, ні менше, як бунт проти західної цивілізації, що почався з Армінія... Масштаби цієї війни постають тоді з найбільшою ясністю».

Він схвалював пропозицію Хемінгуея: «Єдиним остаточним рішенням буде стерилізація нацистів у хірургічному значенні слова».

Він висміював Дороті Томсон, що закликала розрізняти нацистів і інших німців.

І його думка не була єдиною. Після промови Гітлера в «Спортпаласті» лондонська «Дейлі Геральд» опублікувала статтю священика Уїппа, у якій говорилося: «Гаслом повинне бути їхнє винищення. Для цієї мети наша наука повинна зосередитися на відкритті нових, ще більш жахливих вибухових речовин. Проповідник Євангелія не повинен піддаватися подібним почуттям, але я відверто заявляю, що якби я міг, я стер би Німеччину з карти світу. Це диявольська раса, що була прокльоном Європи протягом століть».

На щастя, пролунали голоси протесту проти подібних перегинів в Англії, де народ, настільки ж високо культурний, як і німецький, не міг дозволити змішувати себе із кровожерливими керівниками та  проповідниками ненависті і смерті.

Із січня 1934 року сіоністський лідер Володимир Жаботинський проголошував у жидівській газеті «Наша мова»:

«Наші жидівські інтереси вимагають остаточного знищення Німеччини. Німецький народ у цілому являє для нас небезпеку».

Черчілль зі свого боку довірчо сказав Полю Рейно 16 травня 1940 року: 

«Ми вморимо Німеччину голодом. Ми зруйнуємо її міста. Ми спалимо її врожай і її ліси».

Джерело: Поль Бодуем. «Дев'ять місяців в уряді». - «Табль Гаїв», 1948, с.57.

В 1942 році британський міністр лорд Вансіттарт, справжній апостол ненависті, виправдував жахи англійських бомбувань:

«Єдині гарні німці - мертві німці; нехай же бомби падають дощем!»

У липні 1944 року Уінстон Черчілль надіслав своєму начальникові генерального штабу генералові Гастінгсу Ісмею меморандум на чотирьох сторінках, у якому запропонував наступний проект:

«Я хотів би, щоб Ви самим серйозним чином помізкували над питанням про задушливі гази...

Безглуздо брати до уваги в цій справі мораль, у той час як увесь світ застосовував їх (задушливі гази) під час минулої війни, і ніяких протестів з боку моралістів або церкви не було. З іншого боку, у цю епоху бомбування відкритих міст вважалося забороненим; сьогодні увесь світ практикує його як саме собою зрозуміле явище. Мова йде просто про моду, порівнянну з еволюцією довжини спідниць у жінок... Я хотів би, щоб ви холоднокровно вивчили питання, у що обійдеться застосування задушливих газів... Не треба зв'язувати собі руки дурними принципами...

Ми могли б наповнити газами міста Руру та інші міста Німеччини, так що більшості їхнього населення була потрібна б постійна медична допомога... Може пройти кілька тижнів або навіть місяців, перш ніж я зажадаю від Вас наповнити Німеччину задушливими газами. Якщо ми це зробимо, то будемо діяти навпростець. Чекаючи цього я хотів би, щоб це питання було холоднокровно вивчене розумними людьми, а не групою сумовитих псалмоспівачів в уніформі, яких зустрічаєш там і сям».

Джерело: «Амерікен херітедж», серпень-вересень 1985.

Ні Черчілль, ні Сталін, ні Трумен не сиділи на лаві військових злочинців. Також не були притягнуті до відповідальності автори самих мерзенних закликів до злочинів. Назвемо лише два самих кричущих приклади. Заклик до «геноциду», цього разу в справжньому сенсі слова, був проголошений в 1942 році в книзі американського жида Теодора Кауфмана «Німеччина повинна загинути», головною тезою якої були: «Німці (будь то антинацисти, комуністи або навіть філосеміти[2]) не заслуговують на життя. Отже, після війни потрібно мобілізувати 20000 лікарів, щоб вони стерилізували по 25 німців або німкень на день, так щоб через три місяці не залишиться жодного німця, здатного до продовження роду, і через 60 років німецька раса повністю зникне».

Це було вдалою знахідкою для розпалювання антисемітизму. Гітлер наказав читати уривки із цієї книги на всіх радіостанціях.

Або так само «Заклик до Червоної армії», опублікований радянським письменником Іллею Еренбургом у жовтні 1944 року: «Вбивайте, вбивайте! Серед німців немає невинних, ні серед живих, ні серед тих, хто ще не народився. Виконуйте наказ товариша Сталіна - знищити фашистського звіра в його власній барлозі. Ґвалтуйте гордих німецьких жінок, нехай вони будуть вашою законною здобиччю. Вбивайте, доблесні солдати Червоної армії, і нехай ваш натиск буде незборимий» (цитується за книгою адмірала Деніца «Десять років і двадцять днів», с.343-344).

І цих авторів теж не було серед обвинувачуваних у Нюрнберзі, так само як і глав держав, які їм протегували.

Не було й відповідальних за бомбування англійцями та  американцями Дрездена, результатом якого були 200.000 жертв серед цивільного населення, притім без усякого інтересу з військової точки зору - радянська авіація не зачіпала ці цілі. Не було й Трумена, винного в атомному апокаліпсисі в Хіросімі і Нагасакі, результатом якого були 300.000 жертв серед цивільного населення, і теж без усякої військової необхідності, тому що питання про капітуляцію Японії було уже вирішене імператором.

Не було ані Берії, ані Сталіна, які переклали на німців убивство декількох тисяч польських офіцерів у Катині.

***

Процедурні методи виявляють ті ж принципи (чи, радше, ту ж відсутність принципів), що й вибір обвинувачуваних лише серед переможених.

Статус цього трибуналу визначався таким чином:

- Стаття 19. Трибунал не буде зв'язаний технічними правилами, що стосуються надання доказів. Він прийме та  буде застосовувати, наскільки можливо, прискорену, а не формалістичну процедуру та  прийме усякий спосіб, який вважатиметься таким що має цінність для доказу.

- Стаття 21. Трибунал не буде вимагати надання доказів фактів, що відомі громадськості, а визнає їх доведеними. Він також вважає повноцінними доказами документи і офіційні звіти урядів союзних країн.

Таким був юридичний монстр, рішення якого повинні бути канонізовані та  вважатися критеріями недоторканної історичної істини відповідно до закону Гайсо-Фабіуса від 2 травня 1990 року.

Цей текст включений до закону про свободу преси 1981 року, стаття 24 біс, що говорить: «Після статті 24 закону від 29 липня 1981 року про свободу преси, включається стаття 24 біс у наступній редакції:

- Стаття 24 біс. Той, хто буде заперечувати існування злочинів проти людяності, зафіксованих французьким або міжнародним судом, буде покараний тюремним ув'язненням від одного місяця до одного року та  штрафом від 2000 до 300000 франків або тільки однією із цих двох кар».

Така процедура Нюрнберзького трибуналу викликала заперечення навіть в американських юристів найвищого рангу: у членів Верховного Суду.

Почнемо із судді Джексона, який був його головою. Англійський історик Девід Ірвінг, який  визнав, що раніше неправильно його оцінював, свідчить:

«Шановні юристи в усьому світі соромилися нюрнберзької процедури. Безсумнівно, суддя Роберт Джексон, американський голова з боку обвинувачення, відчував такі ж почуття. Це випливає з його особистого щоденника, який я читав.

Я мав привілей отримати доступ до «Спогадів» судді Джексона в Бібліотеці Конгресу. Незабаром після того, як президент Трумен доручив Робертові Джексону керувати американськими суддями на процесі в Нюрнберзі (у травні 1945 року), стало відомо про американські плани атомних бомбардувань. Це погано в'язалося із дорученим Джексону завданням: переслідувати від імені одних націй інші за такі ж дії. Джексон усвідомлював, що США мають намір зробити ще більший злочин» (33.9392 і 9394).

Посилаючись на книгу Альфкуса Томаса Мейсона про Харлана Фіске Стоуна «Стовп закону» (Харлан Фіск Стоун був головним суддею Верховного Суду США), адвокат Крісті цитував сторінку 715 цієї книги: лист Стоуна директорові журналу «Форчун», у якому не тільки дезавуюється подібна процедура, але говориться навіть, що мова йде про «лінчування на вищому рівні» (5.995-996), с.716.

Суддя Веннерстрем, член Верховного суду США, голова одного із трибуналів (23.5915/5916), був настільки обурений цією процедурою, що відмовився від призначення і повернувся до Америки, де він висловив свої заперечення через газету «Чикаго трибюн»: 60% осіб, що керували процесом, були жидами, перекладачі також.

«Що стосується головних обвинувачуваних - Хесса, Штрейхера, Поля (Höss, Streicher, Pohl), то їх катували» (23.5919).

Оскільки за статутом Нюрнберзького суду як докази приймалися будь-які заяви союзників, радянський звіт про Катинь, що обвинувачував німців в убивстві 11000 польських офіцерів, був прийнятий переможцями як справжній і беззаперечний доказ 8 серпня 1945 року.

Джерело: документ СРСР 54 у томі 39 Міжнародного військового трибуналу (с.290.32).

Радянський генеральний прокурор Руденко міг би сказати, що відповідно до статті 21 Статуту Нюрнберзького трибуналу цей звіт «не може бути оскаржений» (XV, с.300).

...13 квітня 1990 року міжнародна преса повідомила, що злочин у Катині зробили Берія і радянська влада. Професор Навілль із Женевського Університету зробив ексгумацію трупів і виявив у їхніх кишенях документи 1940 року, які довели, що страта відбулась саме тоді, коли німецьких військ у Смоленську ще не було.

***

Щоб дотримуватися нашої теми «Засадничі міфи держави Ізраїль», ми більш уважно дослідимо одну з тих антиістин, які й зараз, через півстоліття, спричиняють найбільше спустошень у сучасному світі, а не тільки на Близькому Сході: «міф про 6 мільйонів знищених жидів» став догмою, яка виправдує і освячує (для чого й уживається саме слово «Голокост») будь-які дії держави Ізраїль у Палестині, на всьому Близькому Сході, в США, а з їхньою допомогою - у всій світовій політиці, ставлячи Ізраїль вище за всі міжнародні закони.

Нюрнберзький трибунал додав офіційного характеру цій цифрі, що не перестає з тих пір бути основою для маніпуляцій громадською думкою в пресі, у літературі та  кіно, навіть у шкільних підручниках.

Але ця цифра спирається лише на два свідчення - Хеттля і  Вісліцені. Ось що заявив Хеттль:

«У квітні 1944 року - сказав суддям у Нюрнберзі обер-штурмбанфюрер д-р Вільгельм Хеттль, помічник начальника бюро секції IV центральної служби безпеки Рейха, - оберштурмбанфюрер СС Адольф Ейхман, якого я знав з 1938 року, розмовляв із мною в моїй квартирі в Будапешті... Він знав, що союзники вважають його військовим злочинцем, тому що у нього на совісті тисячі жидівських життів. Я запитав у нього, скільки, і він відповів мені, що, хоча це число є великою таємницею, він мені його скаже, тому що за відомостями, якими він володіє, можна зробити наступний висновок: у різних таборах знищення були вбиті близько 4 мільйонів жидів, і ще два мільйони знайшли смерть у інший спосіб».

Джерело: Нюрнберзький процес, том IV, с.654.

А от що сказав другий: «Він [Ейхман] казав, що буде стрибати та  сміятися в могилі, адже думка про те, що в нього на совісті п'ять мільйонів чоловік, буде для нього джерелом незвичайного задоволення» (там же).

Щодо обох цих свідчень сам пан  Поляков (найактивніший прихильник теорії Голокосту – ред.) говорить:

«Можуть заперечити, що цифру, підкріплену настільки недосконалим чином, варто вважати підозрілою».

Джерело: «Журнал історії другої світової війни», жовтень 1956.

Нью-йоркська жидівська газета «Дер Ауфбау» від 30 червня 1965 року відзначає, що до цієї дати 3.375.000 чоловік висунули вимоги відшкодування шкоди, завданої за часів панування Гітлера.

Додамо, що головне найповніше і найточніше «свідчення» належить Хеттлю, агентові Інтеллідженс Сервіс.

Джерело: англійський журнал «Уікенд» від 25 січня 1961 року. На його обкладинці - портрет Хеттля з підписом: «Історія шпигуна, дивніша за вигадку: шефом цього друга нацистських ватажків була людина із британських секретних служб».

Підсумовуючи заперечення великих юристів з Верховного суду США і багатьох інших проти юридичних аномалій «Нюрнберзького трибуналу», ми дамо лише кілька прикладів порушення постійних правил процедури будь-якого справжнього процесу.

1) Установлення та  перевірка дійсності текстів.

2) Аналіз цінності свідчень і умов, за яких вони були отримані.

3) Наукове дослідження знаряддя злочину з метою встановити спосіб і результати його дії.

А) Тексти

Основні тексти, визначальні з погляду на те, яким могло бути остаточне вирішення, - це, насамперед, накази про знищення, приписувані вищим керівникам Гітлерові, Герінгові, Гейдріху, Гіммлеру, та  директиви щодо їх виконання.

Почнемо з директиви Гітлера про «знищення».

Незважаючи на всі зусилля теоретиків «геноциду» і «Голокосту», не вдалося знайти жодних їх слідів. Пані Ольга Втомсер-Міго писала в 1968 році:

«Мало того, що не існує розпорядження, яке чітко наказує знищення газом в Освенцімі, немає й наказу про його припинення в листопаді 1944 року». Вона уточнює: «Ні на Нюрнберзькому процесі, ні на місцевих процесах, ні на процесі Хесса в Кракові, Ейхмана в Ізраїлі, ні на процесі комендантів концтаборів, ні з листопада 1963 до серпня 1965 на процесі у Франкфурті (другий процес з Освенціму) не появився знаменитий наказ від 22 листопада 1944 року, підписаний Гіммлером, про припинення знищення жидів газом - наказ покласти край «остаточному вирішенню».

Джерело: Ольга Втомсер-Міго. «Система нацистських концтаборів», P.U.F. 1968, 544 і с.13.

Д-р Кубови з тель-авівського Центру документації визнав в 1960 році: «Немає жодного документа, підписаного Гітлером, Гіммлером або Гейдріхом, у якому говорилося б про знищення жидів... Слова «знищення» немає в листі Герінга Гейдріху, щодо остаточного вирішення жидівського питання».

Джерело: Люсі Давидович. Війна проти жидів. 1975, с. 121.

Після колоквіуму, проведеного в Сорбонні в лютому 1982 року з метою спростування критичних робіт «ревізіоністів», Раймон Арон і Франсуа Фюре змушені були заявити в ході подальшої прес-конференції: «Незважаючи на дуже ретельні пошуки не вдалося знайти наказ Гітлера про винищування жидів».

У 1981 році У.Лакер визнав: «Досі не знайдений письмовий наказ Гітлера про знищення європейської жидівської громади і  цілком ймовірно, такий наказ ніколи не був відданий».

Джерело: Уолтер Лакер. Жахлива таємниця. Франкфурт-на-Майні, Берлін, Відень, 1981, с. 190.

Незважаючи на все це, найшлися інші історики, які з ініціативи Відаль-Наке та  Леона Полякова підписали наступну Декларацію:

«Не треба ставити запитання, як було можливе технічно таке масове знищення. Воно було можливе технічно, тому що воно мало місце. Така обов'язкова вихідна точка будь-якого історичного дослідження на цю тему. Потрібно просто закликати до однієї істини: немає й не може бути дебатів про існування газових камер».

- Не треба ставити запитання...

- Обов'язкова вихідна точка...

- Не може бути дебатів...

Три заборони, три табу, три остаточні межі для досліджень.

Цей текст являє собою дійсно «історичну» віху в історії історичної науки: «факт», який потрібно встановити, ставиться вище всяких досліджень і всякої критики - як абсолютна та  недоторканна істина, що виключає за допомогою трьох категоричних заборон будь-які дослідження та будь-яку критику того, що єдиний раз, наступного дня після перемоги, було оголошено переможцями.

Однак історія, якщо вона хоче, щоб її поважали як науку, повинна перебувати в стані безперервного пошуку і ставити під сумнів навіть те, що, здавалося б, установлено остаточно, як постулат Евкліда або закони Ньютона.

Ось показовий приклад.

«Освенцімський міжнародний комітет мав намір у листопаді 1990 року замінити меморіальну дошку в Освенцімі, на якій була зазначена цифра «4 мільйони померлих» іншою із згадкою «більше мільйона померлих». Д-р Моріс Гольдштейн, голова комітету, чинив цьому опір».

Джерело: брюссельська газета «Ле Суар», 19-20 жовтня 1991 р., с. 16.

У дійсності д-р Гольдштейн жодним чином не заперечував необхідність зміни старої дошки, втім він жадав, щоб на новій дошці не було цифр, адже знав, що, ймовірно, незабаром неминучий новий перегляд нинішньої цифри у бік зниження.

На дошці у вході до концтабору Біркенау до 1994 року був напис: «Тут з 1940 по 1945 рік чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей замучені і вбиті гітлерівськими вбивцями».

Завдяки сприянню Міжнародного комітету при державному музеї в Освенцімі, який складається з 26 членів всіх національностей і очолюється істориком Владиславом Бартошевським, текст був змінений у напрямку, менш відлученому від істини:

«Нехай це місце, де нацисти вбили півтора мільйона чоловіків, жінок і дітей, здебільшого жидів з різних країн Європи, завжди буде для людства криком відчаю і застереження».

Джерело: стаття Люка Розенцвейга, «Ле Монд», 27 січня 1995.

Цей приклад показує, що історія заради запобігання інтелектуального тероризму проповідників ненависті, вимагає безперервної «ревізії». Або вона «ревізіоністка», або - замаскована пропаганда.

Повернемося ж до історії у власному розумінні слова критичної, «ревізіоністської» - тобто заснованої на аналізі текстів, перевірці свідчень і експертизі знарядь злочину.

Ось що говорилося про жидів у пункті 4 програми НСДАП:  «Німецьке громадянство можуть мати лише ті, хто є громадянами в повному розумінні слова. Громадянами ж у повному розумінні слова є особи німецької крові без будь-якої дискримінації за релігійною ознакою. Таким чином, жоден жид не може бути повноцінним громадянином».

«Штаатсбюргер» позначало просто громадянина, а «Фольксгеноссе» - повноцінного громадянина як члена однорідної спільноти.

Дивимося далі в пункті 5: «Той, хто не має німецького громадянства, може жити в Німеччині лише в якості гостя, і на нього поширюється чинне законодавство щодо  перебування іноземців».

Далі в пункті 7 забороняється перебування в Рейху за деяких умовах тим, хто не має німецького громадянства; пункт 8 вимагає припинення всякої нової імміграції не-німців і негайної висилки не-німців, котрі прибули в Німеччину після 2 серпня 1914 року.

Останній пункт був явно спрямований проти східних жидів, які у великих кількостях іммігрували до Німеччини під час і після Першої світової війни. Пункт 23 також стосувався цієї проблеми: він вимагав, щоб жиди не мали права працювати в пресі, а пункт 24 говорив, що партія бореться проти «жидівського матеріалістичного духу».

Накази Гітлера щодо знищення жидів

У першому виданні своєї книги «Знищення європейських жидів» в 1961 році Рауль Хілберг писав, що Гітлер віддав два накази про знищення, один навесні 1941 року, напередодні вторгнення до Росії, інший кілька місяців по тому.

Але в 1985 році «у другому, виправленому виданні всі посилання на накази або рішення Гітлера, щодо «остаточного вирішення» систематично прибрані».

Джерело: «Хілберг у новому виданні». Щорічник Симона Візенталя, т.3; 1986, с.294.

У виданні 1961 року на сторінці 171 говорилося: «Із чого почався етап, що означав смерть? По суті, із двох рішень Гітлера. Один наказ був відданий навесні 1941 року».

Як були сформульовані ці накази?

Хілберг: «За словами генерала Йодля, який складав цитований мною документ, формулювання була наступним: Адольф Гітлер сказав, що він хотів би, щоб жиди - більшовицькі комісари були ліквідовані. Це перший пункт... Такий був зміст наказу, відданого генералом Йодлем» (4-82).

Хілберг: «Наказ був усним».

Отже: Хілберг сказав, що генерал Йодль сказав, що Гітлер сказав!..

Із часу своїх перших антисемітських діатріб, а також в «Майн Кампф» Гітлер не раз заявляв про своє бажання вигнати жидів з Німеччини. Ми будемо брати тільки німецькі тексти, у яких уживається зворот «остаточне вирішення», щоб дати йому точне визначення.

24 червня 1940 року після перемоги над Францією Гейдріх згадує в листі до міністра закордонних справ Ріббентропа про «остаточне територіальне вирішення».

Джерело: Герапьд Флеммінг. Гітлер і остаточне вирішення. Вісбаден-Мюнхен, 1982, с.56.

Мова йшла про створення поза Європою жидівської «резервації» і Ріббентроп запропонував тоді «Мадагаскарський проект».

У липні 1940 року уповноважений з жидівських справ Франц Радемахер резюмував цю директиву в такий спосіб: «Всіх жидів - геть з Європи!»

Джерело: Жозеф Білліг. Остаточне вирішення жидівського питання, Париж, 1977, с.58.

Це територіальне остаточне вирішення відповідало новій ситуації: Німеччина панувала тепер у Європі і недостатньо було вигнати жидів з однієї Німеччини.

Відповідальний за цей проект «остаточного вирішення» шляхом депортації всіх жидів з Європи на Мадагаскар Радемахер відзначав, що на його здійснення знадобиться чотири роки, а в розділі «Фінансування» вказував «Реалізація запропонованого остаточного вирішення потребує значних коштів».

Джерело: NG2586.

Лист Герінга Гейдріху від 31 липня 1941

Гейдріх запитував в Герінга: «В 1939 році ви наказали мені вжити заходів щодо жидівського питання. Чи повинен я тепер поширити завдання, що ви мені тоді доручили, на нові території, завойовані нами в Росії?»

І тут також ані слова про вбивство жидів. Йдеться лише про їх географічне переміщення з урахуванням нових умов (33.93739374).

Таким чином, «остаточне вирішення» зводилося лише до очищення Європи від жидів шляхом їхньої висилки до тих пір, поки війна (у якій передбачалося перемогти) не дозволить зібрати їх усіх в одному гетто поза Європою (першим варіантом був Мадагаскарський проект).

Гіпотеза про закодовану та  таємну мову безпідставна, тому що інші злочини засвідчені чіткими документами: евтаназія, накази вбивати британських командос, лінчувати американських льотчиків, винищити чоловіче населення Сталінграда після його окупації. «Щодо всіх цих злочинів існують документи. Лише в одному випадку немає нічого, ні оригіналів, ні копій» (33.9375-9376).

Від себе додамо, що немає також директив або наказів, необхідних для виконання більш загальних директив.

«У січні 1942 року Рейнхард Гейдріх, шеф гестапо, поінформував берлінських керівників, що фюрер вирішив евакуювати всіх жидів на східні території, замінивши цим раніше намічену депортацію за море» (34-9544).

У записці, що циркулювала в березні 1942 року в бюро Гейдріха, чиновників інформували про те, що європейські жиди повинні бути сконцентровані на Сході «чекаючи того часу, коли після війни їх можна буде вислати на більше віддалену територію, начебто Мадагаскару, щоб створити там для них національний осередок» (34-9545-9546).

Поляков відзначає: «До того, як він був відставлений, Мадагаскарський план іноді фігурував у німецьких керівників під назвою «остаточне вирішення жидівського питання».

Джерело: Поляков. Ієрусалимський процес, Париж, 1963, с. 152.

Щоб за будь-яку ціну зберегти тезу про фізичне знищення, застосовується виверт: «Остаточне вирішення жидівського питання було однією з умовних фраз, що позначали гітлерівський план знищення європейських жидів».

Джерело: Герапьд Рейтлінгер. Остаточне вирішення, с. 19.

Але немає жодного обґрунтування цієї гіпотези про кодовану мову, і це дозволяє говорити про будь-який документ що завгодно. От два приклади. Перший - лист Герінга від 31 липня 1941 року (тобто через місяць після процитованого вище листа Гейдріха значення слів раптом змінилося!).

Цим листом Герінг доповнює свої директиви Гейдріху: «У порядку доповнення до завдання, що було поставлене перед вами наказом від 24 січня 1939 року забезпечити з урахуванням обставин найбільш вигідне вирішення жидівського питання шляхом еміграції та  евакуації, я доручаю Вам даним листом зробити всі необхідні приготування до загального вирішення жидівського питання в зоні німецького впливу в Європі... Я доручаю вам швидко представити загальний проект із переліком організаційних мір та конкретних і матеріальних передумов для реалізації того остаточного вирішення жидівського питання, на яке ми сподіваємося».

Джерело: Хілберг (цит. тв.) 2-е видання, с.401 (NG2586-E.P.S.710).

Показово, що цитуючи цей документ (на сторінці 108 своєї книги) Рейтлінгер  відтинає початок, який стосується еміграції та  евакуації, тоді як цей лист пропонував нове розширення заходів щодо евакуації, прийнятих «з урахуванням обставин» у той час (у січні 1939 року), коли Гітлер ще не володів ні Польщею, ні Францією, тоді як у липні 1941 року він володів всією Європою.

Однак значення тексту Герінга цілком зрозуміле з першого абзацу: політика еміграції або евакуації жидів, що практикувалася дотепер у Німеччині, повинна відтепер, з урахуванням нових завоювань, поширюватися на всі зони Європи, що перебувають під німецьким пануванням. «Загальне вирішення» враховувало нову ситуацію. Воно могло стати «остаточним вирішенням» тільки після закінчення війни, коли, у випадку повної перемоги в Європі, включаючи Росію, остаточна евакуація в Африку або ще куди-небудь дозволила б досягти постійної мети Гітлера - «очистити Європу від жидів».

Отже, директива Герінга Гейдріху, якщо її не інтерпретувати відповідно до упередженої схеми, усього лише застосовувала до Європи те, що доти могло застосовуватися тільки в Німеччині. Мета, безсумнівно, нелюдська та  злочинна, але вона ні на мить не припускала ідеї «знищення», що у Нюрнберзі їй приписував прокурор Роберт Кемпнер, заявляючи: «Цими рядками Гейдріх і його співробітники отримали офіційне доручення на легальне вбивство (жидів)».

Герінг заявив протест проти англійського перекладу німецьких слів «загальне вирішення» як «остаточне вирішення». Прокурор Джексон змушений був визнати фальсифікацію та  відновити істинний вислів.

Джерело: Міжнародний військовий трибунал, IX. 575.

24 червня 1940 року Гейдріх проінформував Ріббентропа про своє бажання здійснити як можна швидше «остаточне вирішення». Він писав:

«Глобальна проблема, поставлена нинішньою присутністю 3¹/₄ мільйонів жидів на територіях, що перебувають сьогодні під німецьким суверенітетом, не може бути вирішена шляхом еміграції: відтепер стає необхідним територіальне остаточне вирішення».

Джерело: Виправдувальний документ № 464 процесу Ейхмана в Єрусалимі.

У той же час Гіммлер послав Гітлерові доповідну записку, що закінчувалася так: «Я сподіваюся побачити жидівське питання остаточно врегульованим завдяки еміграції всіх жидів до Африки або до колонії».

Джерело: «Фиртельяресхефте», 1957,197.

Гітлер приєднався до цієї думки - адже 10 лютого 1942 начальник 3-го відділу  німецького міністерства закордонних справ Радемахер писав в офіційному листі:

«Тим часом війна проти Радянського Союзу дозволила нам мати у своєму розпорядженні нові території для остаточного вирішення. Внаслідок цього фюрер вирішив переселити жидів не на Мадагаскар, а на Схід. Таким чином, немає більше необхідності вбачати Мадагаскар для остаточного вирішення».

Джерело: Документ NG3933 процесу Вільгельмштрассе, цитується Рейтлінгером у його книзі «Остаточне вирішення», с.79, де він знову надає інтерпретацію в сенсі «фікція» або «прикриття» без будь-якого обґрунтування.

Оригінальним висловом було «загальне вирішення жидівського питання», тобто таке, після якого до цього питання не потрібно буде більше вертатися. Але Герінг, що вжив його вперше в першому абзаці листа від 31 липня 1941 року, даючи Гейдріху вказівку підготувати це рішення (P.S.710 т.XXVI, с.265), повторив його й в останньому абзаці. Саме цей вираз головним чином і вживався, але в тім же самому сенсі, а не в сенсі ліквідації проблеми шляхом ліквідації тих, через кого ця проблема виникає. Після того, як сам Герінг у Нюрнберзі 20 березня 1946 року зловив за руку тенденційних перекладачів, суддя Джексон змушений був з ним погодитися (том ІХ, с.552). Але преса не промовила ні слова про цей інцидент, що руйнував всю теорію.

* * *

Другий приклад такої довільної зміни змісту слів для виправдання тези - конференція на   Великому Ванзеє, що відбулася в Берліні 20 січня 1942 року.

На початку цієї конференції Гейдріх повідомив, що він тільки що призначений «на посаду відповідального за підготовку остаточного вирішення жидівського питання в Європі... Відтепер він буде відповідати за всю сукупність мер, необхідних для остаточного вирішення жидівського питання без урахування географічних кордонів» (підкреслено мною - Роже Ґароді).

Гейдріх далі підбив підсумки антижидівської політики, що проводилася до тієї пори:

а) Витиснення жидів з життєво важливих для німецького народу сфер.

б) Витиснення жидів з життєвого простору німецького народу.

Зважаючи на блискавичне просування німецької армії на Східному фронті (у СРСР) Гейдріх продовжив з врахуванням цієї нової ситуації: «З попереднього дозволу фюрера еміграція поступається місцем іншому можливому рішенню: евакуації жидів на Схід» (підкреслено мною - Роже Ґароді).

 «Не можна розглядати ці акції інакше як паліативи, але вже накопичений у цій галузі практичний досвід має важливе значення для майбутнього остаточного вирішення жидівського питання» (Джерело: N.G.2586G).

Це остаточне вирішення могло бути здійснене лише після війни та  пошуки його завжди велися в одному напрямку: вигнання всіх жидів з Європи. Гітлер ясно сказав послові в Парижі Абецу, що має намір «евакуювати всіх жидів з Європи після війни».

Джерело: «Документи з  німецької зовнішньої політики» 1918-45, Серія Д, том X, с.484.

З тексту Ванзейської конференції (20 січня 1942):

«У ході остаточного вирішення жиди будуть відправлені на Схід для використання їхньої праці. Жінки будуть відділені від чоловіків. Жиди, здатні працювати, будуть відправлені великими колонами в райони, де здійснюються великомасштабні роботи, на будівництво доріг і внаслідок цього, безсумнівно, велике число загине в результаті природного відбору.

Ті, що зрештою залишаться, безсумнівно, будуть являти собою найдужчий елемент та заслуговатимуть відповідного поводження, тому що вони є результатом природного відбору і їхнє звільнення повинне розглядатися як поява зародку нового жидівського руху (як показує історичний досвід)» (133133).

Ірвінг: «Я читав звіти про процес Вільгельмштрассе, другого після Нюрнберзького. Потім була ще дюжина інших. Жоден з них не знайшов доказів, що у Ванзеє обговорювалася ліквідація жидів» (33.9372-9373).

Ванзейський протокол - це звіт про конференцію, що відбулася 20 січня 1942 року, у якій взяли участь державні секретарі, адміністративно зацікавлені у вирішенні жидівського питання, і начальники служб, яким було доручене виконання. Йдеться про текст, у якому немає жодного слова ні про газові камери, ні про винищування, а тільки про депортацію жидів на Схід Європи.

Цей звіт має, крім того, всі характерні риси апокрифу, якщо розглянути фотокопію, опубліковану в книзі Роберта Кемпнера «Ейхман та спільники». (Ойропа Фер-Лаг,1961, с.132 і наступні): ні печатки, ні дати, ні підпису, шрифт звичайної друкарської машинки для друку на папері зменшеного формату і т.д.

У будь-якому випадку, у ньому нічого немає про газові камери.

У французькому перекладі, наприклад, слова «витиснення жидів з життєвого простору німецького народу» перекладені як «усунення жидів» з коментарем, що слово «усунення» означає «знищення»; тоді як насправді мова йде про «витиснення жидів». Той же фокус був пророблений в англійському та  російському перекладах.

Однак, для того, щоб виразити свою рішучість витиснути жидів звідтіля, що вони називали своїм життєвим простором, німці більш охоче використовували інші олова, що мають той же зміст, такі як «Аусшаль-Тунг» (виключення, усунення) або частіше «Аусроттунг» (викорінювання). Останнє слово перекладають як «винищування», але по-німецькому «винищування» - «ферніхтунг». Приклад: у своїй промові в Познані перед обергруппенфюрерами (генералами СС) 4 жовтня 1943 року Гіммлер сказав: «Тепер я маю на думці евакуацію жидів, викорінювання жидівського народу... Жидівський народ буде викоренений... і т.д.» Уточнюючи свою думку в наступній фразі, він ужив слово «аусшальтунг» (P.S.1919.T.XXIX, с.145). Інакше кажучи: «Я думаю тепер про евакуацію жидів, про викорінювання жидівського народу й т.д.» Але в «Досьє Ейхмана» Білліг перекладає: «Під евакуацією жидів я маю на думці винищування жидівського народу» (с.55) і «евакуація жидів, тобто, винищування» (с.47).

Інший приклад. У запису від 16 грудня 1941 року про свою бесіду з Гітлером (P.S.1517 T.XXVII, c.270) Розенберг використовує вираз «Аусроттунг дес Юдентумс». На засіданні 17 квітня 1946 року американський адвокат Додд переклав «винищування жидів» (том XI, с.562). Розенберг протестував, але дарма. Втім, в промовах нацистів часто зустрічалося зворот «Аусроттунг дес Крістентумс», який щоразу перекладають як «викорінювання християнства з німецької культури» (див. «Журнал з історії Другої світової війни», 1 жовтня 1956, с.62). І тільки коли мова йде про юдаїзм (юдентум) або жидівський народ (дас юдіше фольк), слово «Аусроттунг» перекладається як «знищення» і до того ж стосовно людей – в той час як насправді йдеться про сутності.

Ванзейська конференція 20 січня 1942 року, де, як стверджують уже більше тридцяти років, нібито було ухвалене рішення про «знищення» європейських жидів, починаючи з 1984 року зникла з опусів навіть самих завзятих ворогів «ревізіоністів». У цьому пункті навіть їм довелося «ревізувати» свою історію: на Конгресі в Штутгарті в травні 1984 року ця «інтерпретація» була виведена із уживання.

Джерело: Еберхард Яккель і Юргем Ровер. «Вбивство жидів під час другої світової війни» DVA, 1985, с. 67.

В 1992 році Ієгуда Бауер назвав у газеті «Канадиєн Джуїш  Ньюс» від 30 січня цю інтерпретацію Ванзейської конференції «глупою».

Врешті-решт, фармацевт Клод Прессак, який був зовсім недавно рупором ортодоксальних істориків-антиревізіоністів підтвердив цей новий перегляд ортодоксії. Він пише на с.35 своєї книги «Крематорії Освенціму» (вид. CNRS, 1993):

«20 січня в Берліні відбулася Ванзейська конференція. Хоча передбачалася акція «витиснення» жидів на Схід із згадуванням про «природний» відбір в процесі праці, ніхто тоді не говорив про промислову ліквідацію. У наступні дні та  тижні не було ані дзвінка, ані телеграми, ані листа в будівельне управління Освенціма з приводу установок, призначених для цієї мети». Навіть у своїй підсумковій хронології він указує поруч із датою 20 січня 1942 року: «Ванзейська конференція щодо витиснення жидів на Схід» (с.114). Таким чином, замість «знищення» мова вже йде про «витиснення».

Також примітно, що у всій цій книзі, що має на меті «довести» тезу про знищення, не згадується більше документ, який після Ванзейських протоколів вважається самим важливим: лист Герінга Гейдріху від 31 липня 1941 року, у якому, як стверджували, «остаточне вирішення» означало «знищення», а не депортацію за межі Європи.

Під час процесу Цюнделя в Торонто в 1988 році також виникла суперечка щодо ролі «айнзатцкоманд» - свого роду добровольчих загонів, котрим гітлерівське верховне командування доручало знищення партизанів, які після блискавичного німецького наступу на Москву в 1941 році діяли в тилу німецьких військ, знищували склади та лінії зв'язку, щоб відрізати німецьку армію від її тилових баз. Цей опір був настільки ефективним, що Гітлер віддав айнзатцкомандам наказ безжалісно знищувати партизанських командирів і політичних комісарів. Серед цих комісарів було багато жидів. Вони відігравали важливу роль і сміливо йшли назустріч смерті.

На процесі в Торонто багато говорилося про участь цих жидів в опорі гітлеризму. Адвокат Цюнделя Крісті попросив історика Хілберга уточнити зміст нацистських наказів на цей предмет.

Крісті: Наказ, відданий айнзатцкомандам, зобов’язував: «Знищувати жидів - більшовицьких комісарів». А Ви перекладаєте: «Знищувати жидівський народ і жидівських комісарів». Так або не так?

Хілберг: Саме так.

Крісті: Таким чином, як Ви самі визнаєте, йшлося не про знищення  жидів, а жидобільшовицьких політичних комісарів.

Хілберг: Гіммлер одержав наказ «вирішити проблему» (4-839).

Крісті: Мова йшла про проблему жидобільшовицьких комісарів. Це не означало: жидівську проблему. Адже йшла війна між комунізмом і нацизмом, чи не так?

Хілберг: Так, і політичні комісари, душа системи, підлягали розстрілу.

Крісті: Це не означало вбивства всіх жидів, які там перебували. Адже Гітлер вважав, що більшовизм - жидівського походження, і всі комісари - жиди?

Хілберг: Це була пропаганда. Але такий був намір із самого початку, з 22 червня 1941 року.

Крісті: Таким чином, для Вас мова йде про предмет віри?

Хілберг: Ні, це не предмет віри, це - впевненість.

Крісті: Чи можете Ви мені показати другий наказ Гітлера?

Хілберг: Я сказав, що була вирішальна директива Гітлера, викладена Герінгом у листі Гейдріху 31 липня 1941... Цей текст готував Ванзейську конференцію.

Крісті: Це був наказ або лист Гітлера?

Хілберг: Ні.

Крісті: Ви написали у Вашій книзі: «Гітлер віддав другий наказ». Чи так ні?

Хілберг: Саме так.

Крісті (вертається до значення слова «переселення» на Схід): «Чи означало це наказ знищити всіх жидів?» (4-855).

Хілберг: «Переселення» було синонімом депортації жидів до таборів смерті.

Крісті: Хіба не було плану депортації жидів на Мадагаскар?

***

Англійський історик Девід  Ірвінг представив на процесі в Торонто почерпнуту із джерел інформацію щодо «остаточного вирішення»:

«Остаточне вирішення жидівського питання полягало в депортації жидів на різні території. Одним з варіантів був Мадагаскар, насамперед, після поразки Франції, але міць британського, а потім і американського флотів унеможливила реалізацію цього проекту.

Єдиний документ, який я маю, це запис телефонної розмови статс-секретаря Ламмерса з фюрером навесні 1942 року. Фюрер відповів Ламмерсу, що остаточне вирішення можливо тільки після закінчення війни.

Генріх Гіммлер писав гауляйтерам, що Гітлер дав йому наказ поетапно очистити Європу від жидів - із Заходу до Сходу. Це явно був наказ про депортацію (33.9351-9352).

Але не існувало аніякого наказу про знищення жидів. Такого наказу немає в жодному архіві у світі, включаючи жидівські архіви, які співпрацювали зі мною. Я повинен також підкреслити, що в британських архівах, де ми розшифрували німецькі коди частин СС, що діяли на східному фронті, навіть за допомогою англійських машин для розшифровки кодів нам не вдалося розшифрувати жоден код, яким Гітлер віддавав би наказ знищувати жидів» (33-9376).

Це могли зробити тільки історики, котрі нібито вміють читати між рядків і при перекладі дають волю своєму обуренню.

***

Адвокат Крісті процитував сторінку 651 книги Хілберга, де написане: «У листопаді 1944 року Гіммлер вирішив, що з різних політичних причин жидівське питання можна вважати вирішеним і 25 листопада віддав наказ про демонтаж всіх установок для вбивства людей».

Джерело: свідчення Курта Бехера, 8 березня 1946. P.S.3762.

Хілберг визнав, що не було такого наказу Гіммлера. (4.861-864). «Бехер у своєму свідченні, ймовірно, відтворював його по пам'яті, так що немає потреби відновлювати в точності слова, ужиті Гіммлером» (4.867).

Знову: Хілберг сказав, що Бехер сказав, що Гіммлер сказав...

У результаті довгих історичних досліджень, проведених ученими різного походження під тиском критики ревізіоністів, директор Інституту сучасної історії Національного центру наукових досліджень пан Франсуа Бедаріда підбив підсумок цих робіт в «Оцінці числа жертв Освенціму»: «Колективна пам'ять тримається за цифру 4 мільйони - ту, котра на підставі радянського звіту фігурувала дотепер в Освенцімі на пам'ятнику жертвам нацизму, однак у Єрусалимі музей Яд ва-Шем зі свого боку зазначав, що ця цифра набагато перевищує реальну».

Після війни за роботу узялися вчені. У результаті їх терплячих і ретельних досліджень з'ясувалося, що цифра 4 мільйони не має будь-якої серйозної основи й не може бути збережена.

Трибунал, що спирався на свідчення Ейхмана, залишився при думці, що політика знищення привела до смерті 6 мільйонів жидів, з яких 4 мільйони загинули в таборах. Якщо опиратися на останні роботи та  на саму надійну статистику, наведену в книзі Рауля Хілберга «Знищення європейських жидів» (Файяр, 1988), ми одержимо цифру загиблих в Освенцімі порядку одного мільйона. Сьогодні всі фахівці сходяться на загальному числі жертв від 950-000 до 1,2 мільйони».

Джерело: «Ле Монд», 23 липня 1990 року.

У дійсності в німецькому виданні своєї книги Ж.Прессак ще раз знизив цифру до 600000 і її перегляд, очевидно, не завершений.

Проте й після того, як офіційне число жертв в Освенцімі-Біркенау знижено із чотирьох до одного мільйона, продовжують повторювати ту ж саму загальну цифру: 6 мільйонів знищених жидів. Дивна арифметика: 6-3=6.

Про те, що «остаточне вирішення» жидівського питання відносилося лише до післявоєнного періоду, свідчить і «Коричнева папка», яка датується літом 1941 року. Її розділ, що має назву «Директиви щодо вирішення жидівського питання», уточнює: «Всі заходи, що стосуються жидівського питання на окупованих східних територіях, можуть бути застосовані лише після війни, коли жидівське питання в Європі знайде своє загальне вирішення».

Джерело: P.S.702. Генрі Моннерей. «Переслідування жидів у східних країнах за даними Нюрнберзького процесу». C.D.J.C.1949.

Все це жодним чином не пом'якшує злочини Гітлера. Насправді йдеться про заклик звернутися до очевидних фактів, від яких не можуть відвернутися навіть самі затяті прихильники тези про «знищення»: Гітлер протягом двох останніх років війни, після Сталінграда, був доведений до розпачу - союзники своїми бомбуваннями зруйнували його центри воєнної промисловості, дезорганізували транспорт. Він був змушений мобілізувати нові ресурси, втративши свої заводи, і не був одержимий фатальною для його військових зусиль ідеєю знищити військовополонених, що перебували в його розпорядженні, і жидів, замість того, щоб змусити їх працювати, нехай у нелюдських умовах, на своїх підприємствах. Навіть Поляков у своєму «Катехізисі ненависті» (с.3) підкреслює це абсурдне протиріччя: «Було б більш рентабельно використовувати їх на найважчих роботах, тримати їх у резерві». Пані Ханна Арендт також показує безглуздість подібної операції: «Нацисти робили щось прямо-таки марне, якщо не шкідливе для самих себе, коли в розпал війни, незважаючи на брак будматеріалів і прокату споруджували величезні та  дорогі фабрики знищення і організовували транспортування мільйонів людей... Існує безсумнівне протиріччя між таким образом дій і вимогами війни, що надає всьому цьому започаткуванню божевільний та химерний характер».

Джерело: Ханна Арендт. Тоталітарна система. Париж, 1972, с. 182.

Але найбільш дивним є те, що такі витончені автори, як Поляков і Ханна Арендт, настільки затемнили свої мозки своїми апріорними установками, що не поставили під сумнів свої сюрреалістичні гіпотези та не звернулися до документів і фактів.

В Освенцімі-Біркенау  знаходилися потужні підприємства фірми Фарбен-Індустрі (хімічні), Сіменс (транспорт), Портланд (будматеріали). У Моновиці (один з таборів-супутників Освенціма) працювали 10000 ув'язнених, 100000 цивільних робітників і 1000 англійських військовополонених.

Джерело: Німецькі злочини в Польщі. Варшава, 1946, т.1, с.37.

З 1942 по 1944 рік з 39 таборів-супутників Освенціма 31 використовував ув'язнених як робочу сила, 19 з них у більшості жидів, 25 січня 1942 року Гіммлер послав наступну директиву генеральному інспекторові концтаборів: «Приготуйтеся прийняти 100000 жидів... У найближчі тижні концтаборам будуть доручені важливі економічні завдання».

Джерело; No.020 і далі.

У травні 1944 року Гітлер наказав використовувати 200000 жидів у якості робітників відповідно до будівельної програми Ягера та  у рамках організації Тодта.

18 листопада 1943 року по СС був відданий наказ про видачу премій ув'язненим-жидам, що відзначилися працею.

Джерело: Центр Музею Освенціму, 6-1962, с.78.

Таким чином, мова йде не про щось «божевільне або химерне», а навпаки, про невмолимий реалізм. Але насамперед це надає додаткові аргументи щоб поставити під сумнів тези прихильників «теорії знищення».

Б) Показання свідків

На Освенцімському процесі, що відбувався у Франкфурті з 20 грудня 1963 року по 20 серпня 1965 року у величезному театрі, як і належить політичній операції, перетвореній на великий спектакль, юридична мізансцена не змогла обійтися без того, що в обґрунтуванні свого вироку суд змушений був визнати, наскільки незначні матеріали він мав у своєму розпорядженні для цієї мети:

«Суду бракувало майже всіх джерел інформації, які зазвичай використовуються в кримінальному процесі для правдивого відтворення фактів у тому вигляді, у якому вони реально відбувалися в момент вбивства. Бракувало трупів жертв, звітів про розтин, висновків експертів про причину смерті; бракувало відбитків, що залишені винними, знарядь злочину і т.д... перевірка свідчень була можливою лише в поодиноких випадках».

Джерело: стор. 109 обґрунтування вироку.

Знаряддям злочину, відповідно до обвинувачення, були «газові камери». Але  від них судді не знайшли аніяких слідів!

Їм, безсумнівно, було удосталь «загальновідомого факту» – майже так за часів полювання на відьом ніхто не насмілювався ставити під сумнів їх «злягання з дияволом», не ризикуючи самому піти на вогнище.

Один з юристів, відряджених американцями до Дахау, що перетворився на американський табір і центр «суду над військовими злочинцями», Стівен Пінтер писав:

«Я жив у Дахау протягом 17 місяців після війни як військовий суддя США – і я можу засвідчити, що в Дахау не було газових камер. Те, що показують відвідувачам і невірно називають газовою камерою, насправді - пічка крематорію. Ніяких газових камер не було й в інших концтаборах у Німеччині. Говорять, була газова камера в Освенцімі, але Освенцім перебував у російській зоні, і росіяни не дозволили нам його відвідати... Використовувався також старий пропагандистський міф, відповідно до якого були вбиті мільйони жидів. Я можу стверджувати, провівши 6 років після війни в Німеччині та в Австрії, що було вбито багато жидів, але, певна річ, менше мільйона, і вважаю, що я є найбільш кваліфікованим фахівцем, щоб судити про це».

Джерело: лист Пінтера в католицькому щотижневику «Аур Санді Візітері», 14 червня 1959 року.

За відсутності  письмових доказів і бездоганних документів, Нюрнберзький трибунал змушений був, як всі наступні романісти та  постановники фільмів, ґрунтуватися на «свідченнях».

Уцілілі, що буди викликані як свідки і засвідчили існування «газових камер», робили це не на підставі того, що самі бачили: вони лише «чули, що про це говорили».

Типовий приклад - доктор Бенедикт Каутський, що успадкував від свого батька керівництво австрійською соціал-демократичною партією.

Заявивши, що в Освенцімі ніхто не виживав більше трьох місяців (хоча сам він перебував там три роки), він у своїй книзі «Диявол і проклятий», опублікованої у Швейцарії в 1946 році, написав стосовно «газових камер»:

«Я сам їх не бачив, але про їх існування мені казали багато людей, яким можна вірити».

Чимало з свідчень вважаються основними, зокрема, свідчення Рудольфа Хесса, Заукеля та  Нізлі («лікаря з Освенціма»).

Головним свідком для «доказу» тези переможців, що вирядилися у тоги суддів, був колишній комендант Освенціма Рудольф Хесс.

Показання, які він дав після арешту та  у Нюрнберзі, цілком відповідали тому, що трибунал від нього очікував.

Ось заява, зроблена під присягою та  підписана Рудольфом Хессом 5 квітня 1946 року:

«Я був комендантом Освенціма до 1 грудня 1943 року і за моєю оцінкою мінімум 2500000 жертв були знищені в газових камерах та крематоріях і ще мінімум півмільйона загинули від голоду та хвороб, таким чином загальне число - близько 3 мільйонів. «Остаточне вирішення» жидівського питання означало знищення всіх європейських жидів. Я одержав наказ підготувати знищення в Освенцімі в червні 1941 року. На той час у Генерал-губернаторстві вже існували ще три табори знищення: Бельжець, Треблінка, Вользек».

Не можна уявити собі більш повного підтвердження тих тез, які засоби масової інформації вульгаризують уже півстоліття.

Однак у цьому тексті вже містяться три явних протиріччя з істиною:

1) Цифру 3 мільйони загиблих в Освенцімі, необхідну для виправдання загального числа жидівських жертв (6 мільйонів), офіційну цифру, оголошену на початку Нюрнберзького процесу й таку що не перестає залишатися лейтмотивом офіційної історії і засобів масової інформації і опісля, варто було б зменшити мінімум на 2/3, доказом чого служить нова меморіальна дошка в Освенцімі-Біркенау, на якій цифра 4 мільйони замінена іншою: близько одного мільйона.

2) Табори в Бельжеці і Треблінці не існували в 1941 році, вони були відкриті лише в 1942 році.

3) Що стосується табору у Вользеку, то його ніколи не було на жодній карті.

Як можна було занести до протоколу без попередньої перевірки це «основне свідчення»?

Сам Хесс пояснив: перші заяви були зроблені під контролем польської влади, яка його заарештувала.

У книзі «Комендант Освенціма: автобіографія Рудольфа Хесса», на с. 174 говориться:

«Під час мого першого допиту визнання були з мене вибиті. Не знаю, що в цьому протоколі, хоча я його підписав» (5.956)[3].

Хесс сам описав у своїх краківських рукописах обставини першого допиту, якому його піддала британська військова поліція.

«Я був арештований 11 березня 1946 року в 23 години... «Філд Секьюрити Поліс» піддала мене хворобливій обробці. мене доставили в Хайде, у ту саму казарму, звідки я був звільнений англійцями вісім місяців тому назад. Тут відбувся мій перший допит, у ході якого були використані кулачні аргументи. Я не знаю змісту протоколу, хоча я його підписав. Стільки алкоголю та  ударів батогом - це було занадто навіть для мене. Кілька днів по тому мене доставили в Майден на Везері, головний слідчий центр британської зони. Там із мною поводилися ще гірше з подачі прокурора та  коменданта».

Джерело:  документ No. 1210.

Лише в 1983 році було підтверджено, що Рудольфа Хесса піддали тортурам, щоб одержати від нього «докази», що він знищив до 1943 року в Освенцімі «два з половиною мільйони жидів».

Руперт Батлер написав книгу «Легіони смерті». Він навів у ній свідчення Бернарда Кларка, що заарештував Рудольфа Хесса, домігшись від його дружини під погрозою смерті її самої і її дітей адреси ферми, де ховався Хесс і де він був арештований 11 березня 1946 року. Батлер розповідає, що йому знадобилися три дні тортур, щоб одержати «зв'язну заяву» (яку ми тільки що процитували, підписану 14 березня 1946 року о 2 годині ранку).

Після арешту його били настільки, що «зрештою військовий медик був змушений втрутитися, сказавши капітанові: «Накажіть припинити, інакше Ви отримаєте труп».

Слід зазначити, що Батлер, як і його співрозмовник Кларк, здається цілком задоволені застосовуванням катувань.

Американська слідча комісія в складі суддів Ван Родена та  Сімпсона, відряджена до Німеччини в 1948 році з метою розслідувати порушення, зроблені американським військовим трибуналом у Дахау, який судив 1500 німецьких полонених і засудив 420 з них до смертної кари, установила, що обвинувачувані піддавалися фізичним і психічним катуванням всіх видів, для того щоб змусити їх зробити потрібні «визнання». В 137 з 139 досліджених випадках німецькі полонені одержували в ході допитів удари ногою по яйцях, які залишали незагойні рани.

Джерело: інтерв'ю судді Едуарда Ван Родена журналу «Прогресів» у лютому 1949 року.

Освенцімський процес

Доля головного обвинувачуваного, останнього коменданта Освенціму Рихарда Бера, який вмер перед початком процесу, заслуговує на особливу увагу. Він був арештований у грудні 1960 року на околицях Гамбургу, де він жив і працював лісником. У червні 1963 року він помер у в'язниці за таємничих обставин.

Відповідно до багатьох джерел і звітів французької преси, Бер під час попереднього загратування завзято відмовлявся підтвердити існування газових камер у секторі, який колись перебував під його доглядом.

Джерело: Герман Лангбайн. Освенцімський процес. Франкфурт, 1965.

Звіт про розтин Судово-медичного інституту при Франкфуртском університеті засвідчує: «Не можна виключити отруєння отрутою, що не має запаху і не спричиняє роз'їдаючої дії».

Нюрнберзький адвокат Еберхард Енгельгардт цитує цей уривок із звіту про розкриття в листі, спрямованому до Франкфуртської прокуратури 12 листопада 1973 року, і стверджує, що Бера отруїли під час слідства.

Другий приклад: звіт офіцера СС Герштейна, який настільки явно відхиляється від істини, що Нюрнберзький військовий трибунал відмовився прийняти його як доказ 30 січня 1946 року, але він був використаний на процесі Ейхмана в Єрусалимі в 1961 році.

Відповідно до цього «свідка», число жертв (60000 у день у трьох таборах: Бельжеці, Треблінці і  Собіборі) досягало 25 мільйонів.

Джерело: P.S.1553.

Крім того, він бачив 700 або 800 чоловік, втиснутих стоячи до кімнати площею 28 квадратних метрів (більше 28 чоловік на квадратний метр!).

Професор Рок написав дисертацію, що доводила неймовірність «звіту Герштейна» і заслужила високу оцінку. Ален Деко в «Матен де Парі» від 13 грудня 1986 року писав, що «всі дослідники повинні відтепер враховувати цю роботу», додаючи, що професор Рок  «у цей час є людиною, найкраще інформованою про справу Герштейна».

Після цього в хід пішли адміністративні заходи. Рок підготував свою дисертацію в Парижі під керівництвом професора Ружо, а захист був перенесений у Нант, під керівництво професора Рив'єра. Потім під приводом, що він не сплатив свій запис на літературний факультет у Нанті, Анрі Рок був позбавлений докторського ступеня.

Третій приклад, що стосується самих знаменитих «свідків»: доктор Міклош Нізлі, що написав «Лікар з Освенціму» (опублікований Жаном Полем Сартром в 1953 році в «Ле Тан Модерн»), депортований угорський лікар.

Приклад: газові камери, повідомляє нам Міклош Нізлі, мали довжину 200 м. У Нюрнберзьких документах говориться, що вони мали площі або 210 м2, або 400 м2, або 580 м2. Це дає відповідно ширину 1м 05 см, 2 метри або 2м 90 см. Цього занадто мало, щоб 3000 чоловік входили та вільно переміщалися усередині при наявності колон у центрі і ослонів з кожної сторони.

Примітно, що «Енциклопедія юдаїка» (1971) і «Енциклопедія Голокосту» (1990) тепер навіть не згадують цей опус, оскільки, безсумнівно, вважають його дискредитованим після критики якій піддав його Поль Рассіньє.

Його перше твердження: коли він прибув у табір (наприкінці травня 1944 року), винищування в газових камерах тривало вже 4 роки. Але Нюрнберзький документ N0 4.401 указує, що команди крематоріїв були утворені лише в серпні 1942 року, а документ 4.463 - що вони були готові лише 20 лютого 1943 року.

У серпні 1960 року Мюнхенський інститут сучасної історії зробив заяву для преси:

«Газові камери в Дахау ніколи не були добудовані та не вводилися в дію... Масове знищення жидів у газових камерах почалося в 1941-42 р. і тільки в деяких місцевостях окупованої Польщі, за допомогою технічних установок, призначених для цієї мети, але в жодному разі не на німецькій території».

Джерело: «Ді Цайт», 19 серпня 1960.

Інші приклади.

Заукель (один з головних обвинувачуваних). Засідання Нюрнберзького Трибуналу 30 травня 1946 року:

«Я підтверджую, що мій підпис фігурує в цьому документі. Я прошу в трибуналу дозволу пояснити, яким чином цей підпис був отриманий.

Цей документ був мені представлений у готовому вигляді. Я попросив дозволу прочитати його і вивчити, щоб вирішити, чи повинен я його підписувати. У цьому мені відмовили... Потім увійшов чи то польський, чи то російський поліцейський і запитав: «Де цей листок Заукеля? Ми заберемо Заукеля із собою, а його родина буде доставлена на радянську територію». Я батько п'ятьох дітей і, розмислюючи про свою родину, я підписав цей документ».

***

Зі свідчень обвинувачуваних особливо викривальними були показання генерала Олендорфа. Він керував з літа 1941 по літо 1942 року «айнзатцкомандами», яким було доручено знищувати політичних комісарів, котрі керували партизанським рухом на півдні Росії. На Нюрнберзькому процесі він заявив, що отримав усні накази, що додали до його функцій знищення жидів, включаючи жінок і дітей за допомогою спеціально пристосованих для цієї мети вантажівок.

Джерело: МВТ[4], том IV, с. 311-355, т. ХХІІ, с. 478-480, 491-494, 509-510, 538.

Свідчення генерала Олендорфа на його другому процесі (дев'ятий процес НВС) було зовсім іншим. Спочатку він відмовився від своїх заяв перед МВТ, що стосуються усного наказу про винищування жидів: він визнав, що вбивав жидів і циганів, але в рамках боротьби проти партизанів, а не відповідно до особливого плану знищення жидів і циган. Він зізнався також, що вбив 40000 чоловік, а не 90000, як він засвідчив перед МВТ.

Джерело: МВТ, том IV, с. 223-312.

Історикам критичного напрямку не протиставляють жодної зустрічної критики, не проводяться будь-які наукові дискусії: у найкращому разі їхні роботи замовчуються, у найгіршому випадку проти них застосовуються репресії.

Замовчуються, наприклад, роботи Поля Рассіньє, історика та  колишнього в'язня таборів Бухенвальд і Дора. Цей батько критичної історії гітлерівських злочинів опублікував книги: «Брехня  Одіссея», «Драма європейських жидів», «Справжній процес Ейхмана».

В Америці був оточений змовою мовчання та піддався багатьом переслідуванням інженер Лейхтер, фахівець із страт за допомогою газу в деяких американських в'язницях, який здійснив суто технічні експертизи «газових камер» в Освенцімі під час вищезгаданого процесу Ернста Цюнделя в Торонто.

Репресіям піддався професор Форіссон, вигнаний з кафедри професора Ліонського університету. Його судили, а потім була спроба його вбити, притому він був серйозно поранений - і все через те, що він поставив під сумнів існування «газових камер».

У березні 1978 року був убитий французький історик Франсуа Дюпра за те, що опублікував брошуру одного австралійця, що ставить під сумнів цифру 6 мільйонів убитих.

Анрі Рок не отримав докторський ступень за свою дисертацію з оцінкою «дуже добре», тому що піддав критичному аналізу «звіт Герштейна».

Видавець «Анналь д'істуар ревізіоніст» П’єр Гійом був змушений відмовитися від видання цього журналу, після того  як його розорили штрафами і побили вітрини його книгарні.

У Німеччині юрист Вільгельм Штегліх у своїй книзі «Міф про Освенцім» (1978) піддав  критичному дослідженню тексти, свідчення і знаряддя злочину в концтаборах і виявив безліч протиріч. За це в нього відібрали навіть звання доктора права, спираючись на гітлерівський закон від 7 червня 1939 року. (Кодекс Рейха, том 1, з 1326).

В Америці історик Артур Бутц спробував розібратися де істина, а де міфологія в книзі «Містифікація XX століття (1976). Продаж цієї книги заборонений у ряді країн, у тому числі в Німеччині і Канаді.

У Торонто (Канада) розпочали судовий процес проти Ернста Цюнделя за публікацію книги Ричарда Харвуда «Чи дійсно загинули 6 мільйонів?», хоча навіть офіційна відповідь на це питання теж негативна.

Ці замовчування, переслідування і репресії проти критичної історії гітлерівських злочинів спираються на вкрай брехливі і наклепницькі передумови: показувати, що неабиякі злочини Гітлера проти жидів, так само як і проти всіх його ворогів - німецьких і слов'янських комуністів, які перемогли його, викривати його жорстокість можна й не вдаючись до брехні. За словами супротивників критичної історії (яку вони називають «ревізіоністською») це означає «виправдувати Гітлера або щонайменше пом'якшувати його злочини»!

Показувати, що нацистські злочини не зводяться до великого погрому проти одних жидів, що 50 мільйонів людей загинули в боротьбі проти фашизму - це, виявляється, «расизм», який спонукує до дискримінації і расової ненависті!

Проти такого диригування ненавистю до критичних дослідників ми сьогодні й виступаємо, зібравши це досьє в надії, що воно послужить поштовхом до початку справжньої дискусії про об'єктивні реалії минулого, не нав'язуючи тому або іншому дослідникові ніякої політичної задньої думки, не прирікаючи його заздалегідь на репресії і замовчування. Немає майбутнього там, де нескінченно  підтримується ненависть, що підживлюється брехнею.

Критика історично перевірених свідчень і наукових досліджень дозволить дати громадській думці можливість поміркувати над учорашніми злочинами, щоб запобігти майбутнім. Це і моральний і науковий обов'язок.

Навіть сумлінні митці з великий талантом дотепер мають у своєму розпорядженні лише довільні та брехливі цифри.

Від цього не врятовані й справжні шедеври, такі як роман Робера Мерля «Смерть моє ремесло», що відтворює від першої особи біографію Хесса, коменданта Освенціма. Навіть називаючи голослівні цифри цього лжесвідка, Робер Мерль піднімається іноді до стилю, гідного Стендаля:

«Прокурор вигукнув:

- Ви вбили три з половиною мільйона чоловік!

Я попросив слова і сказав:

- Прошу вибачення, але я вбив усього два з половиною мільйони.

У залі зашуміли. Втім я лише виправив невірну цифру».

Джерело: Робер Мерль. «Смерть моє ремесло». Вид. Галлімар, 1952, с. 365-366.

У кінематографії блискучій і тонкий фільм Алена Рене «Ніч і туман» створює незабутній образ варварства та мучеництва, але все спотворюється і стає неприродним, коли в ньому бездоказово говориться про 8 мільйонів жидів, нібито вбитих в Освенцімі.

Втім, було і скоро буде ще більше книг  та кіно- і телефільмів, які перекручують суть злочинів Гітлера. Скільки разів відразу після звільнення, коли ціле покоління могло особисто свідчити і судити, прославлялися подвиги тих, хто найбільш ефективно боровся проти нацистів. Фільм «Битва за важку воду» про вирішальний подвиг Жоліо-Кюрі і його команди, що викрали в Норвегії запас важкої води, що дозволив би Гітлерові першим створити та застосувати атомну бомбу. Фільм «Битва на рейках» показав, як залізничники саботували німецькі перевезення, щоб паралізувати концентрацію їх військ. А скільки фільмів, таких як «Чи горить Париж?», показали, всупереч перебільшенням вагомості закордонних штабів, що повсталий народ Парижа сам звільнив своє місто, взяв у полон німецького губернатора Фон Хольтиця і примусив капітулювати.

І навпаки, скільки разів нам прокручували «Вихід», «Голокост», «Шоа» та інші кіноромани - щотижня сльозоточиві картинки наводнюють наші екрани, немов «жертовні» страждання деяких були безмежно благороднішими і непорівнянними із стражданнями всіх інших у їхній героїчній боротьбі.

Фільм «Шоа» Ланцмана протягом 9 годин нав'язує нам - через нескінченні образи кам'яних стін і поїздів із гнітючими шумовими ефектами - начебто свідчення на кшталт розповіді перукаря із Треблінки, що вмістив на площі 16 квадратних метрів 60 жінок і 16 перукарів.

У цього «Шоа-Бізнесу» є щедрі спонсори, насамперед, держава Ізраїль. Менахем Бегін виділив на фільм «Шоа» 850000 доларів як на «проект, що має національне значення».

Джерело: Жидівське телеграфне агентство, 20 червня 1986. «Джуїш  Джорнал»,  Нью-Йорк, 27 червня 1986.

Один з фільмів, що вніс найбільший вклад у маніпуляцію світовою громадською думкою -  телефільм «Голокост», який є злочином проти історичної істини. Його основна ідея: подія такого масштабу, як знищення 6 мільйонів жидів, не могла залишитися непоміченою усім німецьким народом. Отже, якщо німці не знали - це через те що вони не хотіли знати, і тому вони винні».

Джерело: «ЛІберасьон», 7 березня 1979.

А от отрутні плоди, які приносять ці «катехізиси ненависті»: «Всіх ворожі агентів потрібно вислати з країни. Вже два роки ми просимо дозволу зробити це. Те, що нам потрібно - просте і зрозуміле: дозвіл і достатня кількість кораблів. Обов’язок підтримувати ці кораблі на плаву, на жаль, покладений на паризький муніципалітет».

Джерело: Паризький офіційний муніципальний бюлетень, звіт про засідання 27 жовтня 1962 року, с. 637.

Це не було необміркованим зауваженням, що пан Москович підтвердив на затіяному ним самим процесі за позовом про наклеп: «Я дійсно шкодував, що вороги Франції не знищені… жалкую й дотепер!» («Ле Монд», 17 січня 1963).

Після першої серйозної і тверезої книги, написаної зараз же після звільнення з Бухенвальда «Концентраційний Всесвіт» (Вид. Мінюі, 1946), Давид Руссе показав нам у тонкій літературній формі в «Днях нашої смерті» більшість затасканих шаблонів, які являють собою матрицю літератури про концтабори.

В «Треблінці» Мартіна Грея були використані послуги великого французького письменника для опису табору, куди він жодного разу не ступав ногою. Від фальшивих архівів Міністерства в справах ветеранів, «відкритих» Сержем Кларсфельдом до брехливих апокаліптичних писань Елі Візеля (лауреата Нобелівської премії), який навіть бачив «своїми очима», «гігантські язики полум'я», що піднімалися з рову, куди «кидали маленьких дітей» (це полум'я не засік жоден з американських літаків, що постійно літали над табором). У ритмі крещендо жаху та  марення він додає:

 «Пізніше я почув від свідка, що кілька місяців потому земля не переставала трястися, і час від часу з неї виривалися гейзери крові» (цього разу йдеться про «свідка» Бабиного Яру).

Джерело: Елі Візель. Слова іноземця. Вид. дю Сей, 1982, с. 192, 86.

Апофеоз белетризованих бестселерів такого роду - «Щоденник Анни Франк». Цей чудесний і зворушливий роман підмінює собою реальність і знову міф маскується під історію.

Англійський історик Девід  Ірвінг, виступаючи на процесі Ернста Цюнделя в Торонто 25 і 26 квітня 1988 (33.9399-9400), сказав про «Щоденник Анни Франк»:

«Батько Анни Франк, з яким я листувався протягом декількох років, зрештою дав згоду на лабораторні дослідження рукопису «Щоденника», чого я вимагаю завжди, якщо документ спірний».

Цю експертизу провела лабораторія німецької кримінальної поліції у Вісбадені. Її висновок: частина «щоденника» Анни Франк написана кульковою писачкою (такі писачки з'явилися в продажі тільки в 1951 році, а Анна Франк померла в 1945).

Девід  Ірвінг продовжував: «Мій власний висновок щодо «Щоденника» Анни Франк такий, що значна його частина дійсно написана жидівською дівчинкою. Ці тексти потрапили до її батька, Отто Франка, після трагічної смерті молодої дівчини від тифу в одному з концтаборів. Її батько та інші невідомі мені особи внесли невідому кількість правок у цей «Щоденник», щоб надати йому комерційний вигляд – і це збагатило одночасно  і Фонд Анни Франк. Але як історичний документ, ця книга не має ніякої цінності, тому що текст був підроблений».

Цей « Шоа-Бізнес» використовує лише «свідчення», що згадують про різні способи вбивства жертв газом, але нам жодного разу не показали, як діє хоча б та єдина «газова камера» (Лейхтер довів фізичну та хімічну неможливість її роботи), жодної з тих незліченних вантажівок, що  нібито служили «газовими камерами на колесах» з використанням вихлопних газів моторів, ні тонн попелу від трупів, що мав залишитися після кремації.

«Немає жодної світлини газових камер, а трупи обернулися на дим. Залишилися лише свідки».

Джерело: Ле Нувель Обсервер», 26 квітня 1985 року.

Нескінченна дешевка Клода Ланцмана творилася в такий же спосіб. Сам автор визнав: «Довелося робити цей фільм з нічого, без архівних документів, усе вигадувати».

Джерело: «Ліберасьон», 25 квітня 1985 року.

В) Знаряддя злочину

Якщо подивитись із точки зору мети судового процесу, найважливішим було б заслуховування експертів з великої кількості питань - щоб можна було переконатися у достовірності численних свідчень і низки «документів». Дозволимо собі сформулювати деякі із цих питань:

- Скільки часу потрібно газу «Циклон Б», щоб він подіяв, і в чому проявляється його дія?

- Упродовж якого часу цей газ зберігає активність в закритому приміщенні (без вентиляції або з вентиляцією відразу ж після використання)?

- Чи можна було, як стверджують, входити в приміщення, просочені газом Циклон Б, усього через півгодини після використання цього газу?

- Чи можливе повне спалення трупів у печі крематорію за 20 хвилин?

- Чи могли печі крематоріїв працювати день і ніч без перерви?

- Чи можна спалювати людські трупи в ровах завглибшки в декілька метрів і якщо так - то за який час?

Жодних «доказів» дотепер не надали.

Назвемо лише два приклади:

- «газові камери на колесах» - спеціальні вантажівки;

- мило, зроблене з людського жиру (газетна качка, що була в ходу ще під час війни 1914-18 рр. «Вбивство газом» це теж, до речі, оновлений і запущений заново варіант оповідань про вбивство газом сербів болгарами в 1916 році).

Джерело: «Дейлі Телеграф», Лондон, 22 березня 1916, с. 7. «Дейли Телеграф», Лондон, 25 червня 1946, с. 5.

Історія про винищування в справжніх «газових камерах на колесах», тобто у вантажівках, у яких тисячі людей нібито вбиті спрямованими всередину вихлопними газами від двигунів, уперше була підкинута західній громадській думці газетою «Нью-Йорк Таймс» 16 липня 1943 року, с. 7. Раніше ця тема розвивалася тільки в радянській пресі.

І в цьому випадку знаряддя злочину (сотні або тисячі вантажівок, пристосованих для вбивства) зникли. Жодна із цих вантажівок не фігурувала на будь-якому процесі як речовий доказ.

Можна відзначити також, що якщо план «знищення» повинен був залишатися абсолютною «таємницею», як про це казав Хесс, здається дивним, що про нього знали тисячі шоферів вантажівок і члени похоронних команд, завдяки яким тисячі трупів чарівним чином зникли. Всі ці учасники ставали власниками «жахливої таємниці».

Візенталь запустив легенду про «мило із чоловічини» у статтях, опублікованих в 1945 році в газеті австрійської жидівської громади «Дер Нойе Вег». Так у статті з назвою «РІФ» він писав:

«Жахливі слова «відправити на мило» вперше довелося почути наприкінці 1942 року. Це було в Генерал-Губернаторстві (тобто в Польщі), а фабрика знаходилася в Галичині - в Бельжеці. Із квітня 1942 року по травень 1943 року 900000 жидів були використані як сировина для цієї фабрики».

Після переробки трупів на сировину, писав Визенталь, «жирові відходи використовувалися для виготовлення мила». І далі: «З 1942 року люди в Генерал-губернаторстві добре знали, що означає мило РІФ. Цивілізований світ не може собі уявити, яку радість це мило викликало у Генерал-губернаторстві в нацистів і їхніх дружин. У кожному шматку мила вони бачили жида, який чаклунським чином засунутий туди і не стане другим Фрейдом, Эрліхом або Ейнштейном».

Меморіал Яд ва-Шем цілком офіційно відповідає, що нацисти не робили мила з жидівських трупів. Під час війни Німеччина страждала від нестачі жирів і виробництво мила перейшло під контроль уряду. На шматках мила ставилися букви RIF - абревіатура німецьких слів «Reichsstelle für industrielle Fettversorgung» (чистий промисловий жир). Хтось прочитав букву І як J (Jüdisches) і відповідно розшифрував «чистий жидівський жир». Слух поширився швидко.

***

Існує три документи, які дозволяють, якщо їх серйозно та  привселюдно обговорити, покласти кінець полеміці про «газові камери»: це «Звіт Лейхтера» (5 квітня 1988), Краківська контр-експертиза від 24 вересня 1990 і Віденська експертиза.

Газ Циклон-Б на основі синильної кислоти, як стверджують, використовувався для вбивства безлічі ув'язнених. Звичайним його призначенням ще до першої світової війни була дезінфекція білизни і інструментів для запобігання поширенню епідемій, особливо тифу. Проте синильна кислота була вперше використана для страти засудженого до смерті в штаті Арізона в 1920 році, а потім і в інших американських штатах - у Каліфорнії, Колорадо, Меріленді, Міссісіпі, Міссурі, Неваді, Нью-Мексико і Північній Кароліні.

Джерело: звіт Лейхтера (№ 9.004).

Інженер Лейхтер був консультантом із цих питань у штатах Міссурі, Каліфорнія і Північна Кароліна. Сьогодні більшість штатів відмовилося від цього способу страти через високу ціну не тільки газу HCN, але й устаткування для його виробництва і застосування, що з урахуванням необхідних заходів безпеки робить цей спосіб страти найдорожчим.

Крім того, для вентиляції, необхідної після окурювання газом Циклон Б, потрібно мінімум 10 годин в залежності від розмірів приміщення (6.005).

Для герметичності приміщення повинне бути обшите епоксидом або нержавіючою сталлю, а двері повинні бути постачені шарнірами з азбесту, неопрену або тефлону (7.0001).

Відвідавши і провівши попередню експертизу передбачуваних «газових камер» в Освенцімі-Біркенау  та інших східних таборах, Лейхтер зробив наступні висновки (12.001 - із приводу бункерів 1 і 2 в Освенцімі):

«Огляд на місці цих будівель показав, що їхня конструкція була зовсім  непристосованою і небезпечною у випадку їх використання як камер для страти. Для цієї мети нічого не передбачено».

Крематорій 1 примикає до госпіталю СС в Освенцімі і його каналізація виходить до головної стічної канави табору, таким чином газ міг би проникнути в усі приміщення табору (12.002). Будівля в Майданеку не могла використовуватися для мети, що їй приписується, і не відповідає навіть мінімальним вимогам, які пред'являються до конструкції газових камер».

Лейхтер робить висновок, що не виконана жодна з вимог до газових камер для вбивства людей. Ті, хто там працював, ставили б під загрозу своє власне життя і життя оточуючих (32.9121). Не було ніяких засобів вентиляції і розподілу повітря, а також додавання речовин, необхідних для газу Циклон Б (33.145).

«Вивчивши всі документи і оглянувши всі місця в Освенцімі, Біркенау  та Майданеку, автор вважає, що докази незаперечні: у жодному із цих місць не було газових камер для страти».

Джерело: звіт складений у Мілдені, штат Массачусетс, 5 квітня 1988 року, Фред Лейхтер мол., головний інженер.

На процесі Цюнделя в Торонто адвокат Крісті показав, скільки «свідчень» суперечить реальним хімічним і технічним можливостям. От типовий приклад:

а) Рудольф Хесс у книзі «Комендант Освенціма» пише на с.198:

«Двері залишалися відкритими на півгодини після подачі газу і поновлення вентиляції. Робота із збирання трупів починалося негайно». «Вона виконувалася з байдужністю, як частина повсякденної роботи. Волочачи трупи, люди їли та курили».

- Вони навіть не були в масках? - запитав адвокат Крісті (5-1123).

Неможливо мати справу із трупами, які піддавалися впливу газу Циклон Б, через півгодини по тому і при цьому навіть їсти, пити та курити. Щоб усунути небезпеку, потрібні мінімум 10 годин вентиляції.

б) Адвокат Крісті пред'явив документ PS 1553 Нюрнберзького процесу, в якому Хілберг визнає, що така ж кількість газу Циклон Б була відправлена в Оранієнбург, як і в Освенцім, притім того ж дня.

Але Хілберг сказав, що Оранієнбург був «концтабором і адміністративним центром, де нікого, наскільки йому відомо, не вбивали газом».

Експертиза Лейхтера також показала, що сліди синильної кислоти газу Циклон Б набагато більше помітні в приміщеннях, які безсумнівно використовувалися для дезінфекції, чим у передбачуваних "газових камерах".

"Можна було очікувати виявлення більш високих доз синильної кислоти в зразках, взятих у перших газових камерах (через більшу кількість газу, що, відповідно до джерел, використовувався у цих місцях), в порівнянні з контрольними зразками. Насправді все сталося навпаки, внаслідок чого ми змушені зробити висновок, що ці приміщення не були газовими камерами, що призначалися для страт".

Джерело: звіт Лейхтера (цит. тв.) 14.006.

Цей висновок підтверджений контр-експертизою, проведеною Краківським інститутом судово-медичної експертизи з 20 лютого по 18 липня 1990 року, результати якої були повідомлені Музею листом від 24 вересня 1990 року. Тоді ж була прибрана меморіальна дошка із цифрою «4 мільйони».

Джерела: Документ Інституту, реєстраційний номер 720.90. Документ Музею, реєстраційний номер 1-8523/51/1860.89.

Туристам показують, зрозуміло, не діючу, більш-менш халтурну реконструкцію «газових камер» навіть там, де їх, як добре відомо, ніколи не було, як наприклад, у Дахау.

в) Лейхтер досліджував місця, які, відповідно до офіційних карт Біркенау, використовувалися нацистами в якості «ровів для кремації», щоб позбутися від трупів. Більшість літературних текстів про Голокост описує їх як рови глибиною близько 6 футів... Найцікавішим є те, що рівень ґрунтових вод у цих місцях має глибину один-півтора фути (30-50 см – прим. перекладача). Лейхтер підкреслив, що неможливо спалювати трупи під водою. І немає жодних підстав вважати, що ситуація змінилася з часів війни, тому що література про Голокост описує табори в Освенцімі і Біркенау  як побудовані на болоті (32.9100.9101). Однак на виставці представлені навіть фотографії ровів, що нібито використовувалися для кремації.

Що стосується крематоріїв у ровах на відкритому повітрі, то в документі 14.008 говориться: «Табір Біркенау  був побудований на болоті, у багатьох місцях вода перебувала приблизно в 60 см від поверхні. На думку автора даного звіту, у Біркенау  ніколи не було ровів для кремації».

Цінний для об'єктивного вивчення документ із числа неспростовних документів з комплексу Освенцім-Біркенау  й, зокрема, про цю горезвісну кремацію на відкритому повітрі, коли «дим затьмарював все небо», згідно з великою кількістю свідчень, - це серія аерофотознімків Освенціма та Біркенау, зроблених американською авіацією і опублікованих американцями Діно Бруджіоні та Робертом Пуарьє («Повторний візит на місця Голокосту. Ретроспективний аналіз комплексу таборів знищення в Освенцімі і Біркенау «, ЦРУ, лютий 1979. Вашингтон, 19 сторінок).

Незважаючи на ортодоксальні коментарі, аналітики з ЦРУ не виявили на цих знімках нічого, що відповідало б тому вогненному пеклу, полум'я якого, як нам мають нахабність вселяти, пожирало до 25000 трупів у день, у період із травня по серпень 1944 року, коли депортували угорських жидів. На аерофотознімках (26 червня і 25 серпня 1944 р.) немає ніяких слідів диму; ніякої концентрації натовпів людей, взагалі ніякої особливої діяльності.

«Освенцімський альбом» - збірник 189 фотографій, зроблених в тому ж таборі Біркенау  в той же період - опублікований із вступом Сержа Кларсфельда і коментарем Прессака показує 189 сторінок з життя концтабору після прибуття конвою депортованих з Угорщини. І тут знову абсолютно нічого, що підтверджувало б масові та систематичні знищення.

Повністю навпаки - безліч світлин, які дозволяють бачити всю місцевість у цілому, не тільки не містять нічого, що підтверджувало б версію про подібне знищення, але виключають варіант, що воно могло відбуватися в той же самий час у якомусь «таємному» місці табору. Коментар Прессака, складений шляхом екстраполяції,  дозволяє виявити механізм публікації.

Джерело: «Освенцімський альбом», Вид. Le Seuil, Париж, 1983, 221 стор.

Але найбільше оригінальних фотознімків зібрав і провів їх кваліфікований та строгий аналіз канадець Джон Болл - фахівець із інтерпретації аерофотознімків. Його висновки знаходяться у повному протиріччі з офіційною історією.

Джерело: Аерофотознімки - докази. Фірма Болл Ресурс Лтд. Серія 160, 7231. 120-а вулиця Дельта. B.C. Канада. 4C6PS. 1992. 116 сторінок.

Утім, вся сукупність технічних питань була піднята під час процесу Ернста Цюнделя в Канаді, коли обидві сторони мали можливість вільно та повністю висловитися. Звіт про цей процес є надзвичайно важливим джерелом для кожного чесного історика, тому що він дозволяє дізнатися про всі висловлені тези і побачити їхні протиріччя. Заяви обох сторін мають тим більшу цінність і тим більше значення, що кожна сторона висловлювалась з урахуванням негайної критики з іншої сторони.

Одна деталь, як мені представляється, має вирішальне значення: 5 і 6 квітня 1988 року директор крематорію в Калгарі (Канада) Іван Лагасе - крематорію, схожого за типом і  конструкцією із крематорієм у Біркенау  і побудованого в 1943 році - перерахував обов'язкові технічні вимоги до споруджень такого типу. Він говорив про необхідність перерв для охолодження між кремаціями та після введення одного тіла, без чого можливе ушкодження вогнетривкої обшиви печей.

Лагасе попросили висловити його думку щодо оцінки пропускної здатності 46 печей в 4 крематоріях у Біркенау, яку зробив Хілберг у своїй книзі «Знищення європейських жидів» ( 2-е видання, с. 978). За заявою Хілберга, «теоретична щоденна пропускна здатність 46 печей у Біркенау  становила більше 4400, але з урахуванням зупинок і затримок практична межа була меньшою».

Лагасе назвав це твердження «абсурдним» і «нереалістичним». Припускати, начебто 46 печей могли спалювати більше 4400 трупів у день смішно. Ґрунтуючись на своєму власному досвіді, Лагасе стверджує, що в Біркенау  можна було спалювати 184 тіла на день.

Джерело: 27. с 736 по 738.

Це вам не книга на кшалт «Крематоріїв Освенціма» Прессака з підзаголовком «Механізм масового вбивства» (1993), у якій «газовим камерам» присвячений всього лише один розділ на 20 сторінках (з 147) і навіть не цитується звіт Лейхтера, який Прессак «спростовував» в 1990 році (знов-таки за фінансової підтримки Фонду Кларсфельда). На це «спростування» ніхто більше не насмілюється посилатися, щоб врівноважити аналіз Лейхтера.

Також не було наукового і публічного обговорення фахівцями різного рівня компетентності звіту інженера Фреда Лейхтера, Краківської контр-експертизи 1990 року і Віденської експертизи, які підтвердили висновки Лейхтера. У цілому з проблеми «газових камер» виникають сумніви і навіть скептицизм.

Дотепер стосовно тих, хто заперечує офіційну історію, єдиними аргументами залишаються відмови від обговорення, замахи і репресії.

---

[1] США виробили за час війни близько 135-000 т. отруйних хімічних речовин, Німеччина - 70000, Англія - 40000 і Японія - 7500 т.

[2] Філосеміт (грец. від рhileo - люблю і семіт) – прихильник, прибічник жидів (прим. перекладача).

[3] Машинописний документ на 8 сторінках був підписаний Хессом в 2 години 30 хвилин ранку 14 березня 1946 року. Він не має істотних відмінностей від того, що Хесс лотом говорив і писав у Нюрнберзі і Кракові.

[4] МВТ - скор. Міжнародний військовий трибунал - суд над головними військовими злочинцями. НВС - Нюрнберзькі військові суди - загальне позначення наступних процесів менш важливих злочинців. Деякі з обвинувачуваних фігурували на декількох із цих процесів. Генерал Олендорф обвинувачувався на дев'ятому з них - див. т. 4 НВС