Що сталося у Бабиному Яру?

Факти проти міфу

Пам'ять про "різанину" жидів в Бабиному Яру є болючою для всіх політиків. Але існує безліч доказів того, що вона ніколи не траплялася. Повітряна розвідка та фотографії, зроблені до і під час Другої світової війни, показують масові поховання жертв радянської ЧК/НКВД, але відсутні масові поховання жидів.

Що робити, якщо у вересні 1941 року взагалі нічого не трапилося в пригороді Києва, називаному Бабиним Яром? Відповідно до офіційної версії, тоді, 250 тисяч київських жидів були вбиті і зариті німцями в яру Бабиного Яру. Дані аерофотозйомки, виявлені в Національному Архіві США, говорять про те, що це умисна брехня. У лютому 1996 року український суд викинув на смітник обвинувачення, пред'явлені українськими жидами проти Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, й Є. Мусієнко, видавця "Київських Вечірніх Новин", що поставили під великий сумнів офіційну версію Бабиного Яру. Після цього, "Київські Вечірні Новини", у номері за 19 березня 1996 року, опублікували повну історію фальшивого Бабиного Яру на чотирьох сторінках. Що як завжди вражає, так це масштаби фальсифікації і брехні, оскільки, у дійсності, ніякого масового убивства не було в містечку Бабин Яр за весь період німецької окупації. Яр Бабиного Яру не використовувався німцями для масового поховання жидів.

Десятиліттями, аерофотозйомка використовується в археології як незамінний метод дослідження. За допомогою точного, аерофотографічного обладнання виявляються руїни древніх міст і цвинтарів, що були позабуті сторіччями. Аерофотозйомкою були виявлені навіть залишки затоплених грецьких міст. Аерофотографії з Національного Архіву у Вашингтоні були успішно використані при розслідуванні масового убивства НКВД 15 тисяч польських офіцерів, у 1939-1940 роках, у містечку Катинь під Харковом. Аерофотозйомка передмість Києва, включаючи Биківню, Білгородку і Дарницю виявляє тільки більш ранні, початку 30-х років, масові поховання жертв українського Голодомору 1932-1933 року та інші теж більш ранні поховання ОГПУ-НКВД. Таким чином, резонно було б очікувати аерофотографічні докази незрівнянно набагато більшої братської могили на 250 тисяч чоловік у Бабиному Яру.

Національні Архіви у Вашингтоні містять більше одного мільйона ста тисяч аерофотографій. З яких більше 600 аерофотографій Києва і його передмість, включаючи Бабин Яр. Усі ці фотографії були зроблені під час більш ніж 20 повітряних обльотів даної території. Перші фотографії були зроблені о 12 годині 30 хвилин 17 травня 1939 року. Ці фотографії виявляють навіть такі деталі, як автомашини, і тіні від ліхтарних стовпів на вулицях Києва. Кожен кущ або маленьке деревце виразне видні на схилах і на дні яру Бабиного Яру. Останні аерофотозйомки Бабиного Яру були зроблені в червні 1944 року, це вже через дев'ять місяців після захоплення Києва більшовицькими військами. Послідовні серії аерофотографій показують, що рослинність і ґрунт Бабиного Яру і його околиць залишалися зовсім недоторканими за весь час дворічної німецької окупації. Якщо порівняти ранні і більш пізні фотографії, то можна легко ідентифікувати навіть ті ж самі дерева, що підросли за цей час. На послідовних знімках, зроблених з 1939 по 1944 рік, не виявлено жодних слідів не тільки людської, але навіть тваринної діяльності на досліджуваній площі яру Бабиного Яру і його околиць.

У листопаді 1943 року, група західних журналістів, включаючи кореспондента "Нью-Йорк Таймс" Вільяма Лоуренса, жида по національності, була запрошена в Київ. Це трапилося через два тижні після захоплення Києва радянськими військами. Їм повідомили ще на Заході, що німці тільки шість тижнів тому, при відступі, бульдозерами зарили в яру Бабиного Яру сімдесят тисяч трупів. Однак, західні журналісти не знайшли в Бабиному Яру жодного матеріального підтвердження цій заяві.

Повна відсутність фізичних доказів найбільшому масовому убивству Другої світової війни наводить на певні міркування. Більше того, не було знайдено жодного реального свідка, який би підтвердив офіційну версію НКВД, що спочатку пред'явив західним журналістам аж цілих трьох "свідків" 250 тисячного убивства з числа своїх співробітників. Хоча редактор "Нью-Йорк Таймс" тоді відкидав найбільш абсурдні вигадки типу душогубних автомобілів, мила з людей і абажурів зі шкіри, абсолютно суперечливі показання цих трьох співробітників НКВД стали основою розвитку всієї наступної історії про Бабин Яр.

Коли ви приймете до уваги, що всі радянські військовополонені, що побували в полону в німців, або розстрілювалися, або відправлялися на знищення в табори, то ви зрозумієте, що для НКВД було легко знайти будь-яких свідків для будь-яких показань.

НКВД стало розвивати показання своїх трьох "свідків". Відповідно до радянських газет того часу (як було цитовано в газетах США), 40 тисяч київських жидів послали звертання Сталіну, збільшуючи число жертв Бабиного Яру до ста тисяч чоловік ("Нью-Йорк Таймс", 4 грудня 1943).

Оскільки серед цих нібито сорока тисяч чоловік відшукалося лише одинадцять, котрі в майбутньому погодилися офіційно виступати свідками, то військові репортажі "Нью-Йорк Таймс" про Бабин Яр можна вважати вигадкою.

НКВД завжди мав репутацію установи, що може вибити будь-які показання з будь-якої людини. Наприклад, коли 1 липня 1941 року німецькі війська ввійшли в місто Львів і відразу знайшли 4 тисячі убитих і закатованих у в'язницях Львівського НКВД, чому є переконлива кінохроніка, і показало цю плівку усьому світові, то в серпні 1941 року ТАСС відразу заявило, що ця справа рук німецьких військ.

Свідки НКВД завжди стверджували, що це німці розстріляли польських офіцерів у Катині. Більше того, трупи польських офіцерів привозилися в Москву в Інститут Судової Медицини, що тоді розташовувався на Садовому Кільці поруч з метро "Маяковська", і там розстрілювали трупи з німецької зброї. Ці "показання свідків і матеріали" були спростовані самими ж представниками Москви тільки в 1990 році. Однак тоді, це ще було предметом гарячої суперечки, поки не були пред'явлені аерофотографії містечка Катині, що ще до появи німців у цих місцях показували виразні масові поховання великої кількості людей (польських офіцерів, вчителів, і т.д.). Ці фотодокументи були передані Горбачову восени 1989 року як незаперечний доказ.

НКВД підсунув трьох "бабинярських свідків" для того, щоб обкатати історію перед західними кореспондентами. Хронологія подій показує, що історія з Бабиним Яром була тоді зготована НКВД саме як противага Катинському злочинові НКВД, який тоді вже був широко відомий на Заході.

У результаті повного провалу "свідків Бабиного Яру", НКВД на 25 років поклало цю фальсифікацію в довгу шухляду і закрило доступ для західних журналістів, як до цих "свідків", так і до самих околиць Бабиного Яру, Катині і тому подібних місць.

Більше того, у самому 1944 році, НКВД чотири місяці, з 29 вересня 1943 року по 24 січня 1944 року, не допускав західних журналістів до містечка Катинь, поки всі докази не були покриті товстим шаром снігу. НКВД заспокоював запал західних експертів у холодних наметах, що вони для них надали в засніженому лісі.

Серед західних спостерігачів роботи експертів у Катині була 25-літня Кетлін Харріман. Це була дочка відомого агента ЦРУ, тоді посла США в Москві В. Аверела Харрімана, що разом зі своїм сумно відомим батьком відразу почали відстоювати версію НКВД.

З іншого боку вищевказаний кореспондент "Нью-Йорк Таймс" Лоуренс, як і раніше, у випадку з Бабиним Яром, піддав великому сумніву всю офіційну версію щодо Катині й в результаті, його звіт ніколи не був опублікований у "Нью-Йорк Таймс", що є офіційним рупором відомих кіл.

Більше того, НКВД ніколи не дозволяв незалежні інтерв'ю уявних "свідків" по Бабиному Яру у відсутності офіційного представника НКВД.

Радянські архівні документи показують, що вся пропаганда в потрібному руслі, навколо справи про Катинь і Бабин Яр, була роздута письменниками жидами Іллею Еренбургом і Васілієм Гроссманом, що також узяли зі стелі й офіційні цифри «жертв німецьких концтаборів»: Освенцим - 4 мільйони, Майданек - 1.5 мільйона, і Треблінка - 3.5 мільйона.

Навіть під час Нюрнберзького трибуналу, коли так необхідні були документальні свідчення «німецьких звірств», щоб засудити німецьке керівництво, НКВД не спромігся надати жодного речовинного доказу масових убивств, організованих німцями на всій контрольованій НКВД території. Замість цього, представник НКВД полковник Смирнов безуспішно намагався нав'язати сфабриковані "письмові показання" відносно Катині і Бабиного Яру, однак ці "свідчення" виглядали просто як відверті фальшивки, і ніяк не могли бути використані на процесі, незважаючи на всі старання обвинувачів.

Крім цього, Ілля Еренбург безуспішно намагався реанімувати історію з Бабиним Яром у 1947 році у своїй вже позабутій повісті "Буря". Однак тоді це йому не вдалося, і він передоручив цю справу Анатолієві Кузнєцову. Вся історія з Бабиним Яром ніяк не роздувалася, поки через 12 років, американський жид, що іммігрував з України, Джозеф Шехтман якимись способами не переконав молодого дисидента-поета Євгенія Євтушенко написати емоційну поему про Бабин Яр. Однак поетична фантазія не витримує речових доказів. Аерофотозйомка Києва і всієї місцевості Бабиного Яру змогла виявити тільки десять невеликих братських могил, що знаходяться не в Бабиному Яру, а в ста п'ятдесяти метрах від огорожі німецького трудового табору Сирець у Києві, і в які поховано не більш однієї тисячі чоловік, що вмерли, але не були вбиті у цьому трудовому таборі за два роки німецької окупації. (Для довідки: у звичайній міській лікарні СРСР на тисячу ліжок, за рік умирало більше тисячі чоловік, тобто показник гірший, ніж для німецького концентраційного табору).

Крім цього, на аерофотографіях видна ще одна братська могила, біля невеликого Лук’янівського православного цвинтаря. Це могила не більше ніж на дві тисячі чоловік, що може містити тіла розстріляних німцями більшовицьких партизан, а не цивільних осіб.

У зв'язку з цим необхідно нагадати, що відповідно до Гаазької конвенції 1905 року і Женевської конвенції 1920 року, цивільні особи, захоплені зі зброєю в руках і без знаків приналежності до армійських підрозділів, можуть бути розстріляні на місці без всяких наслідків. (Як це завжди широко практикувалося американськими військами, у тому числі і зараз в Іраку й Афганістані). Відповідно до цього положення міжнародного права, німці не несли відповідальності за розстріл диверсантів і партизанів, у тому числі і за широко розрекламований випадок з повішенням диверсантки Зої Космодем’янської, яка насправді підпалювала хати і стайні своїх же колгоспників, залишаючи їх безхатченками в сувору зиму. Внаслідок цього, випадок із Зоєю Космодем’янською взагалі не згадувався обвинувачами на Нюрнберзькому процесі.

Крім цього, існують й інші дані про те, що масове вбивство у Бабиному Яру ніколи не мало місця. Наприклад: Бабин Яр взагалі не згадується в заявах прес-центру червоних партизанів України, які знали про все, що відбувається на призначеній їм території. При цьому партизани регулярно сповіщали про всі розстріли німцями партизан.

Далі - більше, Бабин Яр узагалі не згадується в спогадах біженців з Києва на Захід аж до кінця 1970-х років, притому що більшість з них була жидами.

Також Бабин Яр не згадується й в «Українських Радянських Енциклопедіях», деякі з яких передруковувалися навіть західними університетами. Далі, і можливо найпримітніше, що протягом декількох десятиліть тема Бабиного Яру не привертала жодної уваги жидівської інтелігенції міста Києва - по одній причині: брехати можна тільки нащадкам, але не сучасникам.

Біженці із близько 440 жидівських громад з усього СРСР, опублікували в Ізраїлі книгу під назвою "Yіzkerbіkhers". У цій книзі вони жидівською мовою докладно розповідають про історію своїх громад у СРСР: про міста, містечка і навіть села. І в цій енциклопедичній книзі немає жодної згадки про Бабин Яр! У 1983 році в США вийшло розширене видання цієї книги на ідиш. Питання, яким чином більше 150 тисяч інтелігентних іммігрантів і жидів-сучасників з Києва нічого не можуть сказати про Бабин Яр?

Напередодні 50-ої припустимої річниці подій в Бабиному Яру, преса виплюнула з точністю до людини, кількість розстріляних там жидів – 33 тисячі 771 чоловік! Як? Не було нічого - і раптом така точність! При цьому суперечливо стверджується за скільки годин розстріляли таке число: за 48, 36 або 24 години. Ця цифра була взята нібито з німецьких захоплених, а насправді підроблених документів так званих "айнзатцгруп", однак повністю замовчується, що ці уявні «точні» звіти не мають жодного стосунку до Бабиного Яру – він там ніде не вказаний як місце розстрілів.

Преса забула згадати при цьому, що всі провідні історики, включаючи самого експерта з Голокосту жида професора Рауля Хільберга, вважають цифри приведені в цих "документах Айнзатц груп", висмоктаними з пальця. Справа в тім, що згідно німецькому закону, місцевості, що знаходяться на відстані 200 кілометрів від лінії фронту, перебували у віданні німецької армії і ніякі «етнічні чистки», які начебто виконувалися «спеціальними підрозділами СС», у цій зоні були неможливі. Київ же завжди знаходився в цій зоні і підкорявся тільки військовому командуванню німецької армії, що займалося тільки воєнними операціями проти радянської армії та червоних партизанів і не займалося операціями проти цивільного населення, тим більше, «етнічними чистками».

Аерофотографії міста Києва і його околиць переконливо доводять, що вся історія з Бабиним Яром була зготована НКВД у пропагандистських цілях. Цілком можливо, що німці вислали якесь число жителів з Києва. У всякому разі, могили зниклих жителів Києва треба шукати в іншому місці.

Фабрикація подібних історій про масові німецькі убивства не була тільки монополією НКВД. Так ми довідаємося, з повідомлення штабу 12 американської армії дислокованої в Європі, що було опубліковано серед інших 1 травня 1945 року в "New-York Herald Trіbune". У ньому повідомляється, що захоплений у полон німецький доктор Густав Шуббе сам зізнався в керівництві інститутом, у якому вироблялося масове знищення людей, і в якому було убито 110 тисяч чоловік, і теж, між іншим, у Києві! При цьому він зізнається, що особисто ввів смертельні ін'єкції 21-ій тисячі пацієнтів! Неясно, яким чином він міг керувати цим інститутом, оскільки, щоб увести ці 21 тисячу ін'єкцій, це вам не пістолет вийняти, це більше 10 років треба не спати ні їсти, а тільки цим і займатися.

Такої ж цінності і "визнання" доктора Менгеле, лікаря Освенцима, з якого зробили чудовисько, незважаючи на повну абсурдність обвинувачень, приписуваних цій людині.

Дотепер ні радянські, ні суто жидівські організації не могли і не виявляли ані найменшого бажання вказати розташування примарного "Німецького Інституту Знищення" в Києві ("German Annihilation Institute"), що у відповідності зі статтею в "New York Herald Tribune" від 1 травня 1945 року займався винятково знищенням жидів і циган у Києві.

У 1991 році Київ відвідував президент США Буш-старший і подарував Києву велику жидівську мінору-підсвічник, що встановили де-попало, хоча якби той горезвісний "Інститут Знищення" дійсно існував, то цю мінору треба було б безсумнівно водрузити на місці цієї установи. От так вони і ловляться на відвертій брехні.

На місці Бабиного Яру після війни і донедавна був смітник міських київських відходів, де спалювали сміття. Це зовсім неможливо, якби тут дійсно знаходилось місце поховання 250 тисяч убитих жидів, в той час коли вся світова преса відкриває вогонь із усіх гармат, якщо тільки десь, хтось у світі на жидівську могилу бризнув фарбою!

До 1966 року ніхто не покладав «вину за Бабин Яр» на українців. Єдиний "свідок", який здогадався це зробити, була акторка Київського лялькового театру жидівка Діна Пронічєва. Вона даремно намагалася вимазати в бруді українців - людей з якими вона разом народилася і жила все своє життя. Вона просто нічого не знала про існування аерофотографій і сподівалася, що брехня має довгі ноги.

Цікаво, що жоден з так званих "свідків" не спробував притягти жодного українця до роботи міфічного "Німецького Інституту Знищення" у Києві, хоча, явно там не могли працювати одні німці. "Інститутові", мабуть, були б потрібні хоча б прибиральники й опалювачі. При наявності такої величезної кількості потенційних обвинувачів, якщо ці обвинувачення не висуваються або не йдуть далі пустих заяв, то це відома брехня. Просто дивують астрономічні масштаби і безапеляційність цієї брехні.

Після розвалу СРСР лідери «нової», «самостійної» України швиденько вирішили зірвати політичні вигоди з теми Бабиного Яру. Посол України в США Геннадій Удовенко, ні з того, ні з цього, раптом зробив бездоказове твердження (газета «Вашингтон Таймс» 5 вересня 1991 року.), що за перший тиждень Бабиного Яру було розстріляно 50 тисяч чоловік, в основному, сказав, діти. Відкіля він це бере і навіщо він це говорить?

Документально відомо, що протягом літа 1941 року влада СРСР, покинувши оборону й армію, займалися евакуацією жидів з європейської території СРСР на схід та в далеку і теплу Середню Азію. Саме це – справжня причина панічного відступу радянської армії в перші місяці війни - жидівська влада СРСР не думали про армію й оборону, а займалися евакуацією самих себе і своїх родин з європейської частини СРСР. Вони вивезли мільйони жидів на Схід, і зокрема в Середню Азію, що прекрасно там прижилися і не збиралися повертатися. Їх тільки один раз потривожив Ташкентський землетрус 1966 року, але вони змусили всю країну допомагати їм.

Ці жиди тільки з розвалом СРСР почали емігрувати на Захід з республік Середньої Азії. Вони вже більш 15 років емігрують по 50 тисяч чоловік у рік тільки в одні США (в одному тільки Нью-Йорку офіційно проживає близько 500 тисяч жидів зі СРСР, (два мільйони емігрувало зі СРСР тільки в Ізраїль) і їхній потік не убуває. Представляєте, скільки жидів було евакуйовано під час війни на схід і в Середню Азію, хоча багато хто і повернулися в столиці?

Документально відомо, що з одного тільки Києва влітку 1941 року на схід було евакуйовано більш 150 тисяч жидів. Саме тому Київ не оборонявся - жидівська влада була зайнята своєю евакуацією. Те ж саме відбувалося в Москві та інших великих містах, де, зібравши всіх неєврїв, і пославши їх в окопи, і давши їм одну гвинтівку на п'ятьох, вони тим часом евакуювалися з усіма коштовностями з Москви по Владимирській дорозі і залізниці Казанського напрямку.

150 тисяч жидів, евакуйованих з Києва - це рівно стільки, скільки по статистиці жило в Києві перед війною - 150 тисяч чоловік. Значить: сто п'ятдесят тисяч жидів проживало в Києві до війни, сто п'ятдесят тисяч евакуювалося з Києва на Схід, сто п'ятдесят тисяч бігло з Києва на Захід і писало мемуари. Відкіля тоді взялися додаткові 250 тисяч жидів, приблизно знищених німцями в Бабиному Яру? З арифметикою в них завжди були не лади.

При цьому, український посол у США, стверджуючи, що вбиті в Бабиному Яру були в основному діти, припускає, що жиди, евакуювавшись, кидали своїх дітей?

Можливо нинішні жидівські керівники "самостійної" України хочуть цілеспрямовано відвернути громадськість від того, що зробив жид Троцький (Бронштейн) з населенням України після революції, а також жиди Каганович і другий секретар ЦК ВКПБ України Хатаєвич, що був безпосереднім виконавцем, під час Голодомору на початку тридцятих років? Напевно, сьогоднішні лідери Україні могли б краще служити своєму народові, а не своїй пост-комуністичної совісті, якби вони щиро покаялись, як німці перед жидами, за злочини комунізму, зокрема у Голодоморі, що був вбивством безсумнівно величезних масштабів.

Вражає готовність жидів допускати величезні жертви свого народу. Вони завжди кидаються цифрами в мільйони чоловік, яких, відповідно до ними же контрольованої статистики, у наявності немає. При цьому статистика жертв інших народів їх не цікавить взагалі. Вони так стараються, що їхні жертви завжди в багато разів перевищують наявну статистику жидівського населення. Іншою їхньою особливістю є те, що по сплину часу, вони самі починають щиро вірити казкам, що придумали найбільш винахідливі з них, і які, як їм здається, служать на благо жидівського народу. Як сказав Ісус Христос: "Немає нічого таємного, котре не стало б явним, і немає тієї неправди, яка б не відкрилася".

Михайло Нікіфорук

Голова Дослідницького комітету Бабиного Яру.

Звіт комітету був вперше опублікований у 1991 році Ukraіnіan Frіends of Faіrfіeld Assocіatіon, 25 Thіrd Street, Stamford, Connectіcut 06905.

Джерело: What Happened at Babi Yar? Fact vs. Myth By Michael Nikiforuk.

"The Barnes Review" Volume ІІ Number 7 July 1996.

Примітка перекладача. 
У 2004 році у видавництві "Дух літератури" вийшло дослідження жидівського письменника Михайла Міцеля "Жиди України в 1943-1953 рр.. Нариси документальної історії". У цьому дослідженні зібрані всі реальні документи з цього питання. Так ось, в цьому дослідженні документів чомусь немає навіть словосполучення "Бабин Яр", немає навіть непрямого згадування про події в Бабиному Яру. Чому б це? Адже факт можливого розстрілу десяти (або тридцяти, або ста і більше) тисяч не лише жидів, а й взагалі людей, повинен бути хоч якось згаданий. Це за всіма показниками надзвичайний випадок, якщо він мав місце в дійсності. Порівняйте з Катинню, де НКВС достовірно розстріляло 15 тисяч польських офіцерів і цивільних осіб. Чому достовірно і достеменно? Тому що в Катині до цих пір не можуть звільнитися від такої кількості трупів і кісток, проводилось декілька ексгумацій, в тому числі і за участю Червоного Хреста, робилися розтини (для встановлення причини загибелі) та опізнання, створювалися ексгумаційні списки. Такі ж самі розкопки і ексгумації проводилися поляками в 2001 та 2006 рр.. у селищі Биківня під Києвом для пошуку розстріляних НКВС в 1940 році громадян Польщі. На прохання польської влади, яке у 2010 році озвучувалось під час візитів до України у вересні та жовтні Президента Польщі та під час візиту українського прем’єра до Польщі у вересні, український уряд дав дозвіл на проведення нових розкопок, які планують розпочати у квітні 2011 року. А от у Бабиному Яру, при майже в двадцятикратному числі розстріляних, не знайдено (і не намагаються шукати) жодного трупа?! А що значить відсутність трупа в слідчій практиці? Правильно - відсутність факту злочину. Бути може, тому Михайло Міцель уникає говорити про 1941 рік і вважає за краще почати з 1943 року? «Ми досі не знаємо правдивої кількості загиблих у Бабиному Яру, — пише науковий співробітник Центру вивчення історії Голокосту Артур Фредекінд. — Не тільки жидів — ми не знаємо кількості циган (ромів), українців, росіян та інших. Ми не знаємо їхніх прізвищ», - і це є дуже дивним, адже незрозуміло чому жиди не бажали і не бажають розшукати могилу свого дідуся або улюбленої тьоті.

Відповідно до німецького наказу «всі жиди міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на кут Мельника (Мельникова) та Дохтуровской (Дегтярівській) біля кладовищ». Перед цим дев'ять провідних рабинів м. Києва звернулись до жидів: «Після санобробки всі жиди і їхні діти, як елітна нація, будуть переправлені в безпечні місця ...». Переважна кількість жидів з Києва вже евакуювалася, а ті декілька тисяч, що залишилися, вже знали, що їх відвезуть до гето, а потім до Палестини. Між місцем збору і кладовищами була розташована величезна залізнична станція Лук'янівка-Товарна.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гетто, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення такого гетто не планували, напевно через невелику кількість жидів, що залишилися, адже в них був час для евакуації.

Німці наказали роздягатися і полишити речі для того щоб провести санобробку і заодно випороти все золото з їхнього одягу та забрати коштовності з клунків. Після того повели на станцію «Товарна», де вже стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до колгоспів західної Білорусії або спустошеного Мінська.

Зайві речі, які деякі жиди привозили підводами і навіть вантажівками, поскидали в яри Бабиного Яру. Ілля Левітас згадує, що він разом із товаришами по навчанню в школі № 10 з 1945 р. неодноразово бували в Бабиному Яру, і відрами збирали все, що там можна було знайти. «В основному це були предмети побуту: портсигари, мундштуки, ложки, приколки, монети, ґудзики, гребінці, шпильки та ін. Все це ми здавали в автолавки, яка стояли на самому Яру, там де він перетинається перетині з Кирилівським Яром, і нам платили за все по три-п'ять рублів», - пише він. Речі знаходили, а трупи - ні.

Після звільнення Києва найважливішим завданням було відновити місто. Розбирали завали, розчищали вулиці, відновлювали громадські та житлові будівлі – це вимагало великої кількості будівельних матеріалів.. У жовтні 1944 р. рішенням міськвиконкому № 239/2 Київському Кар'єроуправлінню була відведена земельна ділянка в районі Бабиного Яру під розробку піщаних кар'єрів для цегельних заводів, продуктивність яких інтенсивно зростала. У рішенні говорилося: "<…> Відвести карьероуправлінню Міськкомгоспу земдільницю на території Бабиного Яру в Подільському районі під розробку пісочних кар'єрів терміном на один рік в межах та на умовах згідно проекта управління в справах архітектури при виконкомі Київської міськради". При розробці кар’єрів, жодного кістяка, певна річ, не знайшли.

Потрібно зазначити, що майже вся історія з нібито розстрілом жидів у Бабиному Яру ґрунтується на книжці-вигадці жида Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр», яку він нашвидкуруч скроїв на замовлення КДБ влітку 1964 року і яка переповнена відвертою брехнею і вимислами, які нічим не підтверджені і погано стикуються. Цей детектив містить безліч українофобських випадів, зокрема там стверджується, що розстріли в Бабиному Яру здійснювали поліцейські-українці - таким чином автор за завданням КДБ намагався поганьбити визвольні загони ОУН-УПА. На жаль, на брехливі художні фантазії Кузнєцова як на першоджерело інколи посилаються навіть енциклопедичні словники, в тому числі «Wikipedia».

Наостанок цитата з книги А. Солженіцина «Двісті років разом»:

«Багатьох і багатьох врятувала від знищення евакуація 1941 і 1942 років. Низка жидівських джерел воєнного та повоєнного часу не висловлює сумнівів в енергійності заходів з цієї евакуації. Наприклад, у збірці «Жидівський світ» 1944 року читаємо: «Радянська влада повністю давала собі звіт в тому, що жиди є найбільш загрозливою частиною населення, і, незважаючи на гостру потребу армії в рухомому складі, тисячі потягів були надані для їх евакуації. ... У багатьох містах ... жидів евакуювали в першу чергу», хоча автор вважає перебільшенням «твердження жидівського письменника Давида Бергельсона, ніби [загалом] 80% жидів були благополучно евакуйовані». - «У Чернігові до війни жидівське населення обчислювалася в 70000 чоловік, з яких до приходу німців залишилося 10000 .... У Дніпропетровську з 100000 жидівського населення до приходу німців залишилося тільки 30000». У Житомирі з п'ятдесяти тисяч жидів виїхали не менше сорока чотирьох. - У бюлетені «Хайаса» влітку 1946 року Є.М. Кулишер писав: «Не викликає сумнівів, що радянська влада вживала спеціальні заходи для евакуації жидівського населення або для полегшення його стихійної втечі. Поряд з державним персоналом і промисловими робітниками і службовцями всім жидам надавалася перевага [при евакуації] ... Радянська влада надала тисячі поїздів спеціально для евакуації жидів»; Для забезпечення безпеки при бомбардуваннях евакуювали жидів і на багатьох тисячах підвід, що споряджалися від колгоспів і радгоспів глибше до залізничного вузла. Б.Ц. Гольдберг, зять Шолом-Алейхема, що був кореспондентом нью-йоркської жидівської газети «Дер Тог», «після чергової поїздки в Радянський Союз взимку 1946/47 року надрукував статтю "Як під час війни евакуювали жидів в Радянській Росії"» («Дер Тог» , 21 лютого 1947): кого він про це розпитував на Україні, «жидів і християн, військових і евакуйованих, всі відповідали, що політика влади полягала в тому, щоб надати жидам перевагу при евакуації, намагатися вирвати їх чим більше, щоб наці не могли їх знищити » І колишній радянський партизан Моше Каганович у своїх потім (1948) закордонних спогадах підтверджує, що радянська влада надавала для евакуації жидів всі наявні транспортні засоби, понад потягів - і возові обози, і було наказано евакуювати «з областей, яким загрожував ворог, в першу чергу громадян жидівської національності ».

У матеріалах Жидівського Антифашистського Комітету міститься твердження: «В Узбекистан, Казахстан та інші середньоазіатські республіки евакуювалися на початку Вітчизняної війни близько півтора мільйона жидів» Ця цифра - без Волги, Уралу, Сибіру. У той же час «жидівських колоністів у Криму евакуювали настільки завчасно, що вони були в змозі вивести весь худобу, і все землеробські знаряддя»; «відомо, що навесні 1942 року жидівські колоністи з Україною створили колгоспи на Волзі, за «іронією долі» на місцях німців Поволжя, висланих декретом радянського уряду від 28 серпня 1941

… У 1943 з семи повідомлень Надзвичайної Державної Комісії з розслідування гітлерівських злодіянь (за окремими місцями, а також щодо винищення радянських військовополонених, про руйнування культурних цінностей нашої країни) тільки в одному говорилося про винищення жидів - у Ставропольському краї, поблизу Мінеральних Вод. - А в березні 1944 Хрущов, виступаючи в Києві з промовою про страждання, перенесених України під окупацією, взагалі «жодним словом не згадав про жидів»