Єрусалимський синдром

Острів Буян

Я прожив значну частину свого життя в Ізраїлі, цій маленькій близькосхідній державі. Спочатку вона була на периферії, і я писав і боровся з реакцією, що зростала, з місцевим расизмом, з ожилою ненавистю до гоїв. Наші місцеві проблеми аж до недавнього часу мало кого хвилювали, однак нещодавно Ізраїль опинився в центрі світових подій. З причин, що ми обговоримо, виникло сплетіння компрадорських сил у Росії, імперсько-капіталістичних сил в Америці, їхніх союзників у Європі і прихильників апартеїду в Палестині. Тому моя особиста ділянка фронту — боротьба з апартеїдом у Палестині — стала одночасно передовою боротьби з російськими компрадорами та з американським імперіалізмом у його новій модній формі мондіалізму. Це сплетіння сил — незвичайний історичний вузол; розрубавши його, ми покінчимо із сучасним жорстоким капіталізмом. 

Палестина — це острів Буян, де в скриньці зберігається яйце, а в ньому — життя Кощія Безсмертного — того самого капіталізму, з яким ми боролися.

З'явився і метод якомога безболісної і безкровної ліквідації Кощія — установлення демократії в Палестині. Перетворення держави апартеїду на країну рівності і демократії виб'є ґрунт з-під ніг супротивника.

Але на острові Буяні зберігається і запорука духовного життя світу. Росії і Заходу. Адже зв'язок Росії і Палестини є нерозривним. З Палестини прийшло православ'я, яке й нині поєднує Москву і Єрусалим. Частина населення Назарета і Вифлеєма сповідує ту ж віру, що Рязань і Кострома. Москва — спадкоємиця Візантії, Третій Рим — несе важливу історичну місію захисниці православ'я, захисниці всіх православних, де б вони не жили. Про це пам'ятали російські люди в XIX столітті, коли вони складалися по карбованцю і будували у Святій землі храми і школи. Про це пам'ятали і радянські російські люди, що захищали палестинців від ізраїльського повзучого геноциду. Відтоді кожен другий палестинський лікар і кожен другий палестинський священик говорять російською мовою.

Прибічники апартеїду в Палестині поставили перед собою містичне завдання: обрубати коріння християнства. Тому вони беруть в облогу храм Різдва, руйнують стародавні візантійські церкви, спалюють Євангеліє, висилають віруючих християн. Вони організували масовий вихід росіян єврейського походження з Радянського Союзу до Ізраїлю. Організатори збиралися убити одним каменем двох зайців: підірвати Радянський Союз панічною втечею інтелігенції й одночасно зміцнити свою владу у Святій землі. Але їхній розрахунок може вийти їм боком. Недарма спустілі було після вигнання палестинців православні храми Лідди і Яффи знову повні вірних, чимало колишніх росіян знайшли місток, що веде їх до Святої землі духу. Історія не закінчилася, і «на чверть колишній наш народ» може ще відіграти позитивну роль у Палестині, якщо усвідомлює своє братерство з палестинським народом.

Загублений світ

Ось вам кілька запитань «на засипку». Скільки людей живе в Ізраїлі? 6 мільйонів, з них 80% євреїв? Ні, дорогий читачу. В Ізраїлі живуть понад 9 мільйонів чоловік. З них євреїв трохи більше від половини. Але євреїв цей результат не влаштовує. Ми хочемо 80% євреїв. Тому ми не рахуватимемо 3 мільйонів гоїв. І одержуємо потрібний результат — у нас єврейська країна. З тим же успіхом можна було б отримати єврейську країну й у будь-якому іншому місці — досить не рахувати гоїв.

Ці 3 мільйони гоїв живуть в Ізраїлі, праворуч і ліворуч від них живуть євреї, яких рахують. А гоїв — ні, і край. Тому в нас — єврейська демократія. Почекайте, скажете ви. У них є автономія. Ми знаємо, що таке автономія — була Єврейська АО у Біробіджані, десятки інших автономій. Але чи знаєте ви, що мешканці цієї «автономії» не мають права голосу? Що вони не мають права виїхати зі своєї «автономії»? Такого становища не знали ні албанці в автономному Косово, ні вірмени в автономному Карабаху. Палестинцям можна тільки мріяти і заздрити їм. Така автономія, як у палестинців, звичайно називається просто — «зона». Але за палестинців НАТО не заступиться. Уже п'ятдесят років існує проблема палестинських біженців, але їх ніхто не думає повертати додому. Варто було американському президентові сказати ненароком, що палестинці можуть жити там, де хочуть, як на нього насіло єврейське лобі — і не заспокоїлося, поки він не відрікся від своїх слів. Ще б пак — адже власність біженців опинилася не в сербів, а в євреїв.

Ось іще запитання: які права є в Палестинської автономії? У неї одне право, воно ж обов'язок — виконувати вказівки єврейського уряду і підтримувати порядок. Яких прав у неї немає? Автономна влада не може навіть викопати колодязь без відповідного дозволу єврейських начальників. Вона не може імпортувати й експортувати нічого без згоди єврейської влади. Вона зобов'язана купувати ізраїльські товари за ізраїльськими цінами. Вона вправі — як премію — гарувати за копійки на ізраїльських фермах і на заводах, багато з яких розташовано на так званих автономних територіях.

Розумієте, як це добре і просто? Ви будуєте завод на територіях, палестинці працюють на вас, але в той же час завод екстериторіальний, а палестинців немає навіть у списках місцевого населення. Це, звичайно, старий єврейський задум. «Одного разу у п'ятницю ребе їхав до Одеси. Він затримався в дорозі, уже наставала субота, але ребе помолився, і Господь створив чудо — усюди була субота, а там, де їхав ребе, була п'ятниця».

Ця притча, виявилося, була пророчою. Усюди, де перебуває єврей, — там Ізраїль, громадянські права, нормальна зарплата, соціальні права. А де його немає — там уже дикість, «третій світ», убогість, катівні і голод. І, за логікою божевільні, так і має бути. Тому в єврейському поселенні Елі, між двома палестинськими селами до півдня від Наблуса, відкрили новий плавальний басейн олімпійського розміру. У той самий час в околишніх селах у гоїв немає води — ані в басейні, ані в крані. Є села, де уже вісім місяців немає води. У селян не тільки загинув врожай — вони не миються тижнями. Питну воду приносять із собою в пластикових пляшках. Рука на водорозбірному клапані — єврейська рука. Як співали свого часу, «якщо в крані немає води...».

Або, наприклад, проблеми з візами. Ви, можливо, знаєте, що ізраїльська влада не дає іноді приїхати панові Нечипоренку на історичну батьківщину покійного єврейського діда його дорогої покійної тещі. Але чи знаєте ви, що десятки й сотні палестинців не можуть навіть відвідати своїх дружин і дітей, тому що ті живуть за межами «смуги осілості», так званої зеленої риси? Діди не можуть побачити своїх онуків, які живуть на відстані п'яти кілометрів, тому що їх розділяє кордон, прозорий для євреїв, але непроникний для гоїв. Чи знаєте ви, що сотні гоїв сиділи і сидять в ізраїльських в'язницях роками без суду і слідства, без обвинувачення й адвокатів? Що нещодавно вийшов на волю один з них, що просидів без суду і слідства шість років? Що там залишилося ще чимало людей, які просидять стільки, скільки треба контррозвідці?

Скільки галасу зчинено у світі через арешт 13 євреїв в Ірані! Але чи знаєте ви, що в ізраїльських в'язницях перебувають десятки викрадених ліванців, яких узагалі ні в чому не обвинувачують? Їх було викрадено майже два десятиліття тому, щоб змусити Ліван знайти і віддати останки давно загиблого ізраїльського льотчика, якого збили під час бомбування мирних сіл. Чи знаєте ви, що в Ізраїлі щодня і щогодини катують людей, пардон, гоїв? Що катування тривають тижнями і місяцями і нерідко закінчуються смертю?

Чи знаєте ви, що ізраїльські лікарі підписують кожен протокол тортур і затверджують їх застосування? Чи знаєте ви, що ізраїльські судді не втручаються і не припиняють катування в'язнів? Чи знаєте ви, що сотні тисяч палестинців позбавилися свого майна, конфіскованого єврейською владою за п'ятим пунктом у 1948-му, 1967-му і в наші дні? Чи знаєте ви, що, поки ви розмірковуєте про єврейське золото у швейцарських банках, єврейська влада й далі щодня конфісковує власність гоїв?

Чи знаєте ви, що християни Вифлеєма не можуть навіть піти помолитися до Храму Воскресіння в Єрусалимі? Що російські жінки, що вийшли заміж за палестинців Вифлеєма, роками не одержують дозволу єврейської влади на паломництво до Єрусалима? Що мусульмани Рамалли не можуть відвідати святу для них мечеть Аль-Акса в Єрусалимі?

Чи знаєте ви, що єврей одержує в сім разів більше води, ніж гой? Що його дохід перевищує гойський уп'ятеро? Що в об'єднаному Єрусалимі, де всі доходи заробляються завдяки гоям, усі витрати йдуть тільки на користь євреям? Що палестинці не можуть навіть поїхати викупатися в морі? Коли нові іммігранти стали приїжджати до Ізраїлю, вони найчастіше порівнювали нашу країну з однією з теплих середньоазіатських або закавказьких республік. Але вони лестили нам — ми живемо в загубленому світі, у далекому заповіднику, позабутому часом. Після демократизації Південної Африки Ізраїль залишився єдиною чорною крапкою на карті світу — останнім прихистком расизму й апартеїду.

Щоразу, коли я проїжджаю повз черговий КПП на шосе, коли мене обшукують на вході в магазин, коли мене допитують в аеропорті, у мене виникає відчуття мандрівника на машині часу. Ні, я країни іншої не знаю, та й немає таких країн. Вони були, інші країни. Адже єврейська держава в Палестині виникла наприкінці 20-х років (хоча формальну незалежність здобула тільки в 1948 році). Воно — ровесник інших блискучих утворень свого часу, і насамперед — націонал-соціалістської Німеччини. Багато чудових задумів тих часів було реалізовано в нас. У них конфіскували майно євреїв, у нас конфіскували майно гоїв. У них вигнали євреїв — у нас вигнали гоїв. У них звільняли з роботи євреїв — у нас не брали на роботу гоїв. Донині немає гоїв — суддів Верховного суду; гоїв у керівництві великих компаній, навіть інженерів Електричної компанії — і то немає. Замість концтаборів ми створили табори біженців. Наш ШАБАК навряд чи поступиться їхному гестапо. Убивства політичних опонентів, викрадення за рубежем, нічні арешти й обшуки — у нас усе це збереглося щодо гоїв.

Але час минає. Якби Німеччина не вплуталася у світову війну, вона теж проіснувала б до наших днів і напевно зм'якшилася б. Дахау закрився б (а Освенцім — породження війни — і зовсім не виник би). Туди приїжджали б рок-групи, телевізор показував би американські фільми. З'явилися б «постнаціонал-соціалісти». Так і в нас. Ми живемо в умовах м'якого, загниваючого, декадентського націонал-соціалізму. Але він усе ще живучий.

Кажуть, що Назим Хікмет просив, помираючи, надіслати йому «книжку зі щасливим кінцем». На жаль, я не передбачаю щасливого кінця. Сіоністські партії як і раніше сперечаються між собою: вигнати палестинців до пустелі чи загнати до резервації. Про рівноправність говорять тільки абсолютні екстремісти далеко за межами політичної карти країни.

Напрогресивніші сіоністські сили не вимагають припинення апартеїду. Узагалі ж палестинцям розраховувати нема на що. Після укладення «миру» вони залишаться у своїй зоні і як і раніше позиратимуть через колючий дріт на колишні свої землі і на гладінь забороненого для них моря. Найкращий мирний план, і той перебуває на рівні південноафриканських бантустанів, псевдоавтономних утворень часів апартеїду.

Але світова громадськість не «купилася» на бантустани і далі вимагає виконання простого принципу рівноправності: «одна людина — один голос». Тому згодом у Південній Африці виникла — ні, не утопія, а звичайна держава з її звичайними недоліками. Але проти бурів воювали чудові кубинські солдати, що розтрощили їхні танкові корпуси в пустелях Намібії. Проти нас — сумирні палестинські селяни з каменюччям замість зброї. У бурів не було значних союзників. В Ізраїлю є суперсоюзник — світове єврейство. Ми їм потрібні, щоб було куди утекти, усім цим максвеллам, березовським, лернерам з їхніми краденими мільйонами. Для цього вони щодня вичавлюють гроші з росіян, американців, англійців і перепа-совують нам. Ми одержуємо мільярди доларів, відібраних у пенсіонерів Москви й у бідняків Нью-Йорка. Ми витрачаємо їх на багатотисячну армію, на найновішу зброю, на устаткування для тортур, на кулі для палестинських дітей. Залишається і на прожиття. Інакше ми б давно опинилися на мілині. А так ми залишилися в тихій заводі історії.

Світова преса — у руках нашого суперсоюзника. Що б ми не робили — хоч тушонку з палестинців — «Нью-Йорк таймс» нас обілить. Ус і викриття спишуться на антисемітизм. Інакше кажучи, немає зовнішнього фактора, здатного вплинути на наше становище, за винятком прямого втручання Господа Бога, якому може остогиднути, або прямого влучання ракети з ядерною боєголовкою. Хіба що набридне народу Америки витрачати гроші на наш сльозоточивий газ. Але і миру, нормального миру, нормального життя в Ізраїлі немає й не буде.

КПП, армія, ШАБАК — це залишиться з нами назавжди, до кінця. Чи є вихід? Є, але він зі сфери фантастики: дати рівні права гоям. Дати їм право голосу, зовсім як євреям. Дати їм право пересування, зовсім як євреям. Дати їм право на власність, зовсім як євреям. Зрештою гої одного разу дали рівні права євреям на свою голову. І тоді зникнуть проблеми. Не потрібно буде об'їзних шосе. Хоче єврей жити в Хевроні — ну і нехай. Хоче палестинець жити в Тель-Авіві — на здоров'я. І армія спільна, і парламент один, і країна одна. Хочеш — молися Христу, хочеш — Ієгові, хочеш — Аллахові, а то й просто не молися. Раєм не станемо, але жити стане приємніше.

З'явився шанс для цього. У межах так званої «алії з СНД» ізраїльськими громадянами стали сотні тисяч колишніх радянських людей, слабко пов'язаних з іудаїзмом. Це не секрет і не прорахунок. Ці люди були імпортовані з благословення «Натіву», ідеологічно витриманого спецвідділу ізраїльської розвідки, санкціонованого на вищому рівні. Ізраїльська влада йшла дорогою, торованою ще вавилонянами й ассирійцями, — вигнання місцевого населення, що вросло корінням в рідні гори, і імпорт переселенців, позбавлених місцевих зв'язків і амбіцій, поневолі лояльних до влади. Тому в країну було привезені тисячі українців, росіян, таїландців, румунів і китайців.

Адже чистокровні ашкеназькі євреї — нащадки першопоселенців — згідні працювати тільки на керівних посадах або в сфері оборони і безпеки. Важко тримати країну на адвокатах, офіцерах розвідки, фахівцях з реклами. Отут і знадобилися нові іммігранти. Згодом вони зрозуміють, якщо ще не зрозуміли, що їм і їхнім дітям закрито шлях нагору. Єврейське релігійне право вважає дітей від змішаних шлюбів дітьми повій, з безліччю обмежень. Більш точно — єврейське право не визнає взагалі шлюбу з гоєм, тому що в гоїв, за Талмудом, немає ані шлюбу, ані майна, ані душі, як у тварин. На минулих виборах нутряне розуміння цього факту штовхнуло багатьох вихідців з Росії голосувати за антиклерикальні партії.

Але, правду кажучи, наші «харедім» (ортодокси) — нешкідлива група населення. Цей релікт, що залишився на узбіччі, стиснувся б до скромних розмірів, якби до них не висували вимоги сіоністські влади залишатися на багато років у ієшива під страхом мобілізації до армії. Ортодоксам з їхніми багатодітними родинами все одно належиться допомога держави, і в цьому немає нічого поганого. Один політ нашого славного літака F-16 з вантажем бомб до Лівану коштує більше, ніж уся допомога самотнім матерям і багатодітним родинам.

Несіоністські релігійні євреї приїхали до Святої землі раніше від сіоністів (серед них був і прапрадід автора цієї статті) і стали самі жертвою сіоністської концепції. Так, їхні будинки в Хевроні та Єрусалимі було конфісковано й передано сіоністам-поселенцям. Їх ліпше не пригноблювати, не гнати до армії й дати потроху вийти з гетто, коли вони цього самі захочуть. За усього неприйняття талмудичних законів — а вони, по-моєму, належать до найчорнішого різновиду людиноненависницького клерикалізму — я вважаю, що ортодокси-«харедім» мають право жити за ними у Єрусалимі і Бней-Браку, як вони живуть у Брукліні, Парижі і Києві. Інша справа — іудаїзм слід позбавити всіх привілеїв. Так само я підтримав би право єврея жити серед палестинців — будь то в Хевроні, Яффі, Наблусі, Ариелі чи останньому селі, але без привілеїв, на рівних правах — так, як живуть євреї серед усіх народів світу від Москви і Нью-Йорка до Дамаска і Каїра.

Перетворення Палестини/Ізраїлю на нормальну країну можливе в межах єдиної і неподільної Палестини. Але навряд чи це відбудеться без чергової військової поразки.

Клінічне божевілля

Привид ходить по планеті, привид обранства євреїв. Ця примара спантеличує людей. У гострій формі набуває вигляду клінічного божевілля, і тоді вона називається «ієрусалимський синдром». Людина відчуває себе Месією, заявляє про це біля Стіни плачу, і його швидко відвозять розторопні санітари уздовж Садів Сахарова до божевільні «Кфар Шауль». Є і менш очевидні, але більш вірулентні форми. Людина живе, працює, але пише в газету «Вести» статтю про те, що не можна, мовляв, рівняти гоя і єврея. На цю форму душевної хвороби страждає значна частина ізраїльського населення. Недуга дозволяє ведучому ізраїльського телебачення говорити, що єврейську дитину «убивають (нірцах) мерзенні убивці», а гойська «умирає (не-хераг) у зіткненні з армією». Вона дозволяє обурюватися вибухом автобуса в Хедері і захоплюватися бомбуванням Гази. Вона дозволяє ховати російських алімів (іммігрантів) за муром цвинтаря і відбирати поля і гаї в палестинців. Хвороба ця дійшла до того пункту, коли в нас з нею залишилася тільки одна розбіжність, і то щодо земельного питання. Або вона нас поховає, або ми її.

Серед тих, хто активно вірував в ідею обраності євреїв був молодий віденський художник, людина вразлива і сприйнятлива до впливів, одноліток Музіля й Кафки. У своїй книзі 20-х років («Становлення молодого Адольфа») він писав: «Коли я замислювався про історичну діяльність єврейського народу, мене охоплювало хвилювання: а що як, з якоїсь незрозумілої для смертних причини, Провидіння безповоротно вирішило, що перемога має дістатися цій маленькій нації? Може, вони успадкують землю?» Мабуть, важко точніше виразити сутність ідеї обраності. Це міг би сказати і його старший сучасник ребе Кук — головний рабин сіоністського поселення в Палестині початку століття, або одноліток Шнеєрсон — любавицький ребе, нещодавно померлий духовний глава сотень тисяч хасидів «Хабаду». Майбутнє вони уявляли однаково — світове панування, коли в кожного єврея буде по 10 гоїв-рабів, а особливо завзяті народи будуть зведені до рангу Амалека й знищені разом з їхніми дружинами. Р. Кук писав: «Відмінність душі єврея з її міццю, устремліннями, внутрішнім світом від душі будь-якого гоя набагато більша й глибше, аніж відмінність душі гоя від душі тварини, тому що між останніми розходження кількісне, а між першими — якісне. Будь-яка справа, навіть найкраща, зроблена гоєм, тільки підсилює сатану, будь-який учинок єврея, навіть злочин, сприяє Богові».

Вчення любавицьких хасидів викладено в книзі «Танія»: 

"Кліпот (субстанції зла і грубої матерії) нижчого прошарку є повні скверни і злі без жодного променя добра. Від них походять душі всіх гоїв і душі всіх нечистих і некошерних тварин. Душа єврея — як свіча Бога, її полум'я тягнеться догори. Але душі гоїв походять від сатани, і тому вони називаються «мерцями»."

Думка ця не зникла: у газеті «Гаарец» (21 листопада 2000 р.) вміщено оголошення групи рабинів. Рабини повідомляють про тотожність палестинців і взагалі арабів, «Ізмаїла» — «Амалекові», що означає в перекладі таке: «Наш релігійний обов'язок, такий самий, як освячення вина в суботу, улаштувати їм не джихад, але такий голокост, який і Гітлеру не снився, перебити всіх, включаючи жінок і дітей, і домашню худоба, до останньої кішки і собаки». У газеті «Вести» р. Лайтман оголошує: «Єврейський народ завжди був головною дійовою особою в драмі людської історії, а Творець не змінює акторів, узятих на головні ролі. Нашу богообраність не відмінити». У газеті «Завтра» р. Шмулевич говорить: «Єврей — програмне забезпечення світу. Прибрати до рук цей «софт» — означає, захопити владу над усім світом».

(Ідеологи «обраності» виготовили також «версії для гоїв», де вони затверджують, що розходження між іудеєм і гоєм не означає вищості іудея. З наведених вище цитат вам стане зрозуміло, що вони мають на увазі насправді. Назвати гоя виплодком сатани, у якому немає нічого доброго, це, звичайно, комплімент).

«Тора вчить відповідати чотирьом синам», — говоримо ми на Паску. Мудрому, злісному, невинному і такому, що вміє ставити запитання ми відповідаємо по-різному у великодню ніч. Так і я відповім по-різному різним євреям на запитання: чи не обраний ми народ?

Що говорить злісний єврей? Він із захватом упивається кожним словом у мові каббалістів, р. Кука і р. Шнеєрсона. Скажемо йому: молодого віденського художника звали Адольф Гітлер, а цитована книжка — «Майн кампф». Якщо ти переконаєш людство в істинності свого вчення про єврейську вищість, у тому, що євреям призначено бути панами, а гоям — рабами, у тому, що сьогодення палестинців — це майбуття всіх гоїв, що доля Гази спіткає Москву і Париж, ти отримаєш відповідь Гітлера, а саме: «Я зроблю все можливе, щоб зупинити цю чуму». Це єдино можлива відповідь істотам, що відмовляють іншим навіть у спільному людському походженні. Якщо пацюк вважає себе божественним і стверджує, що йому призначено успадковувати землю, на це можна відповісти тільки дихлофосом. Сили євреїв — з мільярдами доларів Гусинського і Бронфмана, з міністерськими посадами в США і Росії, із третім у світі ядерним потенціалом Ізраїлю — не допоможуть, якщо людство повірить твоїм словам. Наше щастя, що тебе не чути.

Невинний кліпає очима й говорить: «А що як і справді ми — обраний народ?» Дай відповідь йому: а Наполеоном ти себе не вважаєш? Людині, що вірить у те, що Бог його обрав для панування, місце тільки в божевільні, поки він не почне адекватніше оцінювати своє місце у світі. Подивися навколо, на своїх знайомих, на пасажирів автобуса, у якому їдеш на роботу, подивися на свого бакалійника, на своїх обранців у парламенті, на ізраїльських письменників, на наших гігантів духу на кшталт «Блідолицього слідопита» і «Камерного квінтету» (Популярні ізраїльські групи стенд-ап комеді. Стенд-ап комеді (амер.) — виступи естрадних артистів розмовного жанру), на брудні манжети наших духовних лідерів, на квартирного маклера, який щойно обдурив тебе. Подивися на реальних євреїв навколо тебе — і спаде омана. Звичайнісінькі люди населяють Ізраїль і єврейські громади за рубежем. Тебе було зачато в той самий спосіб, що й інші мільярди людей, і закінчиш так само, як і вони.

Тому, хто не вміє запитати, відповімо: спокусник посилає людям страшне випробування — спокусу гординею. Якщо ти — геній духу, великий математик, шахіст, поет, ти можеш загордитися, і це напевно зіпсує твій характер і відносини з близькими. Якщо тобі чимось пишатися, ти можеш почати пишатися своїм походженням. Пам'ятай, що гординя — це сатанинська спокуса. Велич Авраама, Мойсея, Езри, Гіллеля і Христа була в їхній покірливості і смиренності. Власними досягненнями теж гріх пишатися, тим більше походженням або національною належністю, що ти одержав від народження.

В оповіданні Марка Твена «Людина, яка спокусила Геттисберг» описується маленьке святенницьке містечко на Середньому Заході, упевнене у своїй чесноті. Хитрий і злісний спокусник підбиває його добропорядних городян збрехати, аби одержати двадцять тисяч доларів, і вони ловляться на його гачок. Так гине добре ім'я міста, а долари виявляються фальшивими. Той же злий спокусник підбив нас, скромних синів скромних рахівників і книголюбів, приміряти шапку якщо не Мономаха, то Чорномора. Шапки виявляться фальшивими, а добре ім'я загине навіки.

Каббалісти і талмудисти спокушають нас повірити, що ми — від Бога, а інші люди — від сатани. Якщо одна сила прагне до світового панування і поневолення всіх народів, а інша — до братерства звільненого людства, яка з них — Бог, а яка — чорт? Вони самі добре розуміють, що штовхають євреїв у сатанізм, у сповідування культу сатани, якого вони кличуть своїм богом. Але ми відречемося від сатани з його перевагами і приймемо Господа, що хоче добра всім людям — палестинцям, росіянам, німцям і юдеям. У нас є простий критерій: Бог — за братерство людей, сатана — за панів і рабів.

А мудрому синові ми пояснимо докладно, відкіля взялася дивна ідея єврейського обранства. Вона заснована на грі слів і збігах. Народ, або етнос, — не те ж саме, що етнонім — назва народу.

Сам етнонім «єврей» — новітнього походження. Наші скромні прадіди, іди (звідси і «жиди») жили до минулого століття, забившись у вузьку щілину між двома великими цивілізаціями — російською православною і європейською. Основні заняття — посередник, лихвар, контрабандист, шинкар, орендар, шахрай, швець і кравець. Як і наші сусіди-цигани, наші предки були «злодії в законі», підтримували свою внутрішню солідарність, а всіх сторонніх вважали «лохами» і «фраєрами», яких треба «чистити». Наші предки були ще той даруночок. Не в нас одних. У нинішніх фіджийців дідусі були канібали, капітана Кука з'їли. Предки рейнських баронів жили грабунком, тортурами й убивствами. Дідусі американців торгували рабами і винищували індіанців.

На борту «Патрії» було мало не 2 тисячі біженців, в основному євреїв з Чехословаччини й Німеччини, вона стояла в Хайфському порту в листопаді 1940 року перед відправленням на острів Маврикій. Англія, суверен Палестини, не могла впустити таку кількість нелегальних іммігрантів усупереч волі народу Палестини, але не хотіла й загибелі євреїв — тому вона вирішила депортувати біженців на острів в Індійському океані до кінця війни. Але командування «Хагани», нелегальної єврейської організації бойовиків, згодом ізраїльської армії, вирішило зірвати висилку, а для цього вчинити вибух міни на борті «Патрії». Рішення схвалив «міністр закордонних справ» єврейської громади Палестини Черток-Шарет, відповідав за виконання Шаул Авігур, згодом один із керівників ізраїльської розвідки. Меїр Мардор підклав міну в днище корабля, і вона вибухнула близько 9 години ранку. Судно потонуло протягом 10-15 хвилин і з ним — 250 біженців.

Якби не низка випадкових факторів, жертв було б ще більше: «Хагана» хотіла підірвати набагато більшу міну, але порт охоронявся, і велику міну не змогли доправити на борт «Патрії». Не удалося їм підірвати міну і глибокої ночі — інакше, напевно, і вцілілих не було б. Бейт Цві пише: «З міркувань національної солідарності противники цієї акції мовчали», навіть коли сіоністи намагалися звалити провину на... англійців, які самовіддано рятували пасажирів «Патрії».

Точна доля «Струми» невідома, тому що вціліла тільки одна людина, але Бейт Цві вважає, що й тут диверсія вельми ймовірна (у наші дні зазвичай говорять, що її помилково торпедувала радянська субмарина). Сіоністське керівництво спокійно поставилося до загибелі біженців «Патрії». «Їхня жертва не даремна», — сказав Еліягу Голомб. «День (депортації біженців з) «Атлантика» був для мене чорнішим від дня (загибелі біженців) «Патрії», — додав він, чітко висловивши кредо сіонізму: нехай краще євреї загинуть, якщо вже не можна їх привезти до Ізраїля.

Бейт Цві розповідає про спробу релігійного ортодоксального єврейства Америки в жовтні 1943 року вплинути на президента Рузвельта і Вашингтон, щоб домогтися допомоги й урятування євреїв Європи, які гинуть. Цю спробу було зірвано сіоністами, які досягли того, що Рузвельт не прийняв делегацію.

Бейт Цві взявся за свою книгу в 1975 році під впливом більш злободенних подій. У той час Ізраїль і сіоністський істеблішмент вимагали закрити ворота Америки перед радянськими емігрантами-євреями, чого вони домоглися тільки в жовтні 1989 року. Як і в дні війни, вони мусять жити в Ізраїлі. І для цього вони не зупиняються ні перед чим — ані перед розпаленням антисемітизму в країнах з єврейським населенням, ані перед тиском на держави, які бажають прийняти євреїв.

Сіонізм і особливо його праве крило, що нині править в Ізраїлі, завжди легко знаходив спільну мову з фашизмом. Останніми десятиліттями це виявлялося у військовій і технічній допомозі військово-фашистським режимам у Латинській Америці — від Піночета в Чилі і до горлорізів Сальвадору, трохи раніше — спілкою з Жаком Сустелем і ОАС, що призвів до історичного розходження сіоністів із Францією де Голля. Але й до Другої світової війни члени правих сіоністських організацій були зачаровані Муссоліні й пропонували йому допомогу в боротьбі з Англією.

Дружили сіоністи і з гітлерівськими нацистами. Провідний сіоніст-соціаліст Хаїм Арлозоров підписав угоду про «трансфер капіталу і технологій», що створило умови найбільшого сприяння між сіоністами Палестини і Третім рейхом. Сіоністський рух легально діяв у Третьому рейху, і навіть було викарбовано медаль, що несе шестикінечну зірку Давида з одного боку й свастику — з другого. Докладно про зв'язки нацистів і сіоністів можна прочитати в книзі американського єврея-троцькіста Ленні Бреннера «Сіонізм у столітті диктаторів» або в короткій, насиченій фактами статті Марка Вебера «Сіонізм і Третій рейх».

У післявоєнні роки сіоністи не спинялися ані перед чим для досягнення своєї мети й не щадили «свого народу». Це виявилося в організації масової хвилі еміграції з Іраку, докладно описаної відомим ізраїльським журналістом Томом Сегевом у книзі «1949», а до цього — близькосхідним кореспондентом англійської газети «Гардіан» Девидом Херстом у книзі «Рушниця й маслинова гілка» (Фабер і Фабер, 1977).

Масова імміграція євреїв з Іраку була спровокована трьома вибухами в синагогах Багдада. Згодом з'ясувалося, що вибухи було вчинено агентами ізраїльської розвідки. Іншим потужним фактором були безперервні повідомлення в американській просіоністській пресі про «погроми» в Іраку, що наближаються (як це нагадує розмови про неминучі погроми в Росії в 1990 році!). Сассон Кадурі, головний рабин Іраку, писав у мемуарах: «До середини 1949 року пропагандистська війна в Америці розгорілася не на жарт. Американські долари мали б урятувати іракських євреїв — незалежно від того, чи потребували вони порятунку. Щодня були погроми — на сторінках «Нью-Йорк Таймс», у кореспонденціях з Тель-Авіва. Чому ніхто не опитував нас?.. В Іраку почали з'являтися сіоністські агенти, які, користаючись із загальної напруги в країні, обіцяли золоті гори євреям. Почалися вимоги дозволити масову еміграцію, звинувачення іракського уряду в тім, що він переслідує євреїв».

Нарешті, під тиском демонстрацій і торговельного бойкоту іракський уряд капітулював і видав указ про масову еміграцію євреїв — практично про вигнання. Годі й говорити про те, що в Ізраїлі іракські євреї знайшли не золоті гори, а становище на дні суспільства. Так сіонізм ще раз показав свою жорстоке обличчя, завершує Девід Херст свою розповідь.

Подібно була організована й масова еміграція з Радянського Союзу в 1990–1993 роках. Розпускалися провокаційні чутки про погроми, вони нескінченно збільшувалися, пропущені крізь призму західних агенцій новин, поєднуючись з розповідями про прекрасне життя в Ізраїлі. Кілька років по тому я зустрів у Єрусалимі Аллу Гербер, московську єврейську письменницю, активну учасницю «справи Осташвілі».

— Ви, ізраїльтяни, маєте спорудити мені пам'ятник, — сказала вона. — Це я прислала до вас мільйон російських євреїв.

З'ясувалося, що Алла Гербер (разом із Щекочіхіним і Черниченком) пустила в ефір дезу про погроми, що наближаються, з нібито встановленою датою — 5 травня. Створена цими слухами хвиля панічної втечі сприяла дестабілізації Радянського Союзу і прискорила його загибель. Звичайно, слова Алли Гербер не мали б жодного ефекту, якби вони не були багаторазово посилені всією пропагандистською машиною сіоністського піару. Не вона, так хто-небудь інший прошепотів би потрібні слова, і недосвідчені «радянські громадяни єврейського походження» потягнулися б низкою підмітати вулиці Тель-Авіва, стріляти по палестинських дітях, умирати і лягати в неосвячену землю за огорожею єврейського цвинтаря на далекій землі.

Фактор X

Виступ на всесвітній конференції «Діалог цивілізацій і глобалізація» в Києві

Умань — чарівне містечко з розкішним парком, світовим шедевром у жанрі ландшафтних садів, із привітною молоддю, тінистими каштанами. Я відвідав там шановану гробницю ребе Нахмана з Брацлава, єврейського святого-цадика. Ребе Нахман жив у часи Наполеона, тобто був сучасником творців уманського парку «Софіївка» графа Потоцького і його дружини, красуні-грекині Софії. Його шанували мої діди, які мешкали неподалік, у місті Станіславі, і донині його шанує чимало євреїв у всьому світі. Р. Нахман мріяв про єднання з душею Христа; під час короткого паломництва на Святу землю він осягнув сенс слів Ісуса: «Я прийшов не порушити, а сповнити Закон». Він шукав натхнення в простого народу України. Його життя і містичний досвід — кращий доказ впливу православ'я, впливу українського народу на бунтівну єврейську душу. Адже старий засохлий дуб єврейського духу знову зацвів саме на українській землі.

Шанована гробниця ребе Нахмана на Пушкінській вулиці в Умані — підтвердження тому, що євреї можуть жити серед інших народів, зберігати свою самобутність, впливати й піддаватися впливам. У Палестині, відкіля я приїхав до вас, вірні євреї, католики, православні, мусульмани також чудово вживались одне з одним, мешкали в тих самих селах, молилися побіля тих самих святинь. Адже Палестина — це модель світу, а наш прекрасний багатобарвний світ — як розкішна мозаїка або перський килим.

Але зараз тріумфує інший варіант глобалізації, що опускає килим у розчинник і отримує один колір — колір грошей. Для тих, хто опирається такій глобалізації, призначена теорія вічного Конфлікту Цивілізацій. Однак у цивілізацій немає причин для конфлікту. У кожної є своя ніша, своя територія, і сваритися їм нема через що. Між ними відбуваються сутички на периферії, на околиці, але сутички запорізьких козаків, турецьких яничарів і польських гусарів — це скоріше доказ енергії, життєвої сили цивілізації, ніж її агресивності.

Воювати нам нема чого, і донедавна ідеологи воліли пояснювати конфлікти в ідеологічних термінах. Наприклад, лібералізм проти тоталітаризму, або, як сказав сучасник, дивлячись на Сталінградську битву, «отут борються ліві і праві гегельянці». Американські політологи воскресили ідею конфлікту цивілізацій для того, щоб пояснити свою війну зі світом Ісламу. Більше того, американський президент обіцяв нам вічну війну, що не закінчиться за нашого покоління, а доля Іраку з його спаленими і розграбованими музеями й окупаційною владою учить нас сприймати його погрози серйозно.

Хто ж ці американські сили, що втягнули нас у нову світову війну? Яку цивілізацію вони репрезентують у схемі цивілізацій? Ісламська й православна відпадають одразу, але важко віднести їх і до західноєвропейської цивілізації, оскільки західні європейці дивляться на Америку з жахом і острахом. Для того щоб зрозуміти й пояснити, що відбувається, введемо в нашу схему цивілізацій додатковий фактор — фактор X. Розглянемо його якості.

• Фактор Х екстериторіальний, тому він здатен до агресії поза межами свого ареалу. Його ареал — це увесь світ. У той час як іншим цивілізаціям добре в себе вдома, фактор Х не знає меж.

• Ненависть до людської солідарності, що фактор Х вважає «тоталітаризмом».

• Мстивість як вища установка. Адже війна з беззбройним Афганістаном пройшла під девізом «Помста за 11.09».

• Підлість як якість, протилежна шляхетності. Тільки негідник міг спочатку роззброїти Ірак, а потім напасти на нього.

• Зв'язок з наркотиками: Афганістан було підкорено після того, як таліби знищили плантації опіумного маку, а після скорення Афганістану виробництво опіуму знову піднялося на небувалі висоти. Після узяття Багдада Ірак наводнено наркотиками, які не допускав до країни поганий Саддам Хусейн.

• Любов до дуже багатого і ненависть і зневага до людей праці.

• Ненависть до традиційних релігій: ісламу й православ'я.

• Основа моці фактора Х — банки-лихварі, створення системи позик, що поневолюють країни.

• Параноїдальний страх і недовіра, бажання всіх роззброїти. Вимоги роззброїтися було пред'явлено Іраку, Росії, Білорусі, Сирії, Ірану, Кореї, Україні...

Українцям цей опис мав щось нагадати. Так, це в багаторазово збільшений гротескний образ вашого старожитнього сусіда, а іноді й ворога — єврейського шинкаря й лихваря. Фактор Х жене героїн замість горілки, позичає мільярди, а не копійки, і віднімає стратегічну зброю — не сокиру, та принцип дії той самий. Фактор Х — це особлива, украй небезпечна й агресивна мутація єврейського духу, що прижилася на англосаксонській основі. Хантингтон частково має рацію, Конфлікт Цивілізацій неминучий — але це не конфлікт між православ'ям, ісламом і Заходом, а між ними всіма й Фактором X.

Яка дивна, химерна думка, скажете ви. Але ні, ця думка з'являється в багатьох євреїв. Наприклад, один із найвпливовіших ідеологів іудаїзму ребе Шмуелі Ботеях пише у своїй програмній статті в «Джерусалем пост»: «Антиамериканізм — це антисемітизм», «Америка — це євреї сьогодні» (пам'ятаєте, було таке гасло: «Сталін — це Ленін сьогодні»?). Він веде далі: «Раніше євреїв звинувачували в тім, що вони прагнуть світового панування, а тепер у цьому звинувачують Америку!».

Ребе Ботеях визнає це обвинувачення. Він пише: «Америка і євреї скооперувалися, щоб заволодіти світом. Але це панування ідеї, не армій, і воно поліпшить світ».

Це ідеї — але їх підкріплено крилатими ракетами «Томагавк». Вони поліпшать світ: як писали на афішах єврейського театру, «Гамлет, п'єса Шекспіра — перекладено й поліпшено Рабиновичем». Це не вчення ребе Нахмана, а ідеї його сучасника, орендаря, шинкаря, що дер сім шкур із селян; ідеї, модернізовані й озвучені політологом Лео Страусом.

Вільям Пфафф перелічує американських політиків, які стоять біля керма Сполучених Штатів: Стать Вулфовіц, Абрам Шульські, Ричард Перл, Еліот Абрамі, Роберт Каган і Вільям Крістол. До цих єврейських імен можна додати ще десяток-другий у ЗМІ, у ЦРУ, у держдепартаменті, в університетах — а за ними, пише Пфафф, стоїть одна тінь — їхнього вчителя, німецького єврейського політолога Лео Страуса.

Страус проповідував антидемократичне тоталітарне бачення світу, яким править еліта, переважно — єврейська еліта з певною кількістю духовно близьких гоїв. Страус закликав брехати народам, оскільки він глибоко зневажав простий народ. Ця єврейська ідея перемогла в Америці, і зараз її нав'язують світові. Українцям ця ідея знайома не з чутки, ваші прадіди з нею боролися під бунчуком Богдана Хмельницького.

До слова, тут я мушу сказати, що протягом сотень років на українців зводили наклеп, що вони знищували євреїв під час війни Хмельницького. Зараз цей наклеп знято — в Оксфорді вийшла книга, що довела, що євреї постраждали під час цієї страшної громадянської війни не більше й не менше, ніж українці й поляки. Я це згадав, тому що українці змогли справитися з агресивною «другою єврейською ідеєю», і через півтора століття років після цього в Умані розквітнув талант ребе Нахмана. Іншими словами, і євреям розвінчання цієї ідеї було б на користь.

Світ стане кращим, коли ним опанують єврейські ідеї, пише ребе Ботеях. Але цілковитий розквіт «єврейської ідеї» настав у наші дні в єврейській державі. Ми бачимо, як людям живеться там, де ця ідея перемагає. У Палестині не євреї гинуть сотнями. Дехто з них підривається разом зі своїми ворогами, вони хочуть дорого віддати своє життя, інші гинуть від куль єврейських снайперів у власних домівках.

Отут уже неможливо звалити провину на росіян, американців, українців. Євреї самі створили жахливий режим, перетворили половину населення на біженців і замкнули їх у концтаборах, довели щасливих палестинців до масових самогубств. Тепер ця ідея поширюється по світу.

І отут я бачу особливу роль України. Ваші предки змогли скинути єврейське ярмо в часі інтифади 1648 року, а потім зуміли асимілювати багатьох євреїв, перетворити їх у корисних громадян. З України до нас у Палестину їдуть великим потоком українські громадяни. Багато хто з них вважав себе євреями, але приїхали, озирнулися і зрозуміли, що вони помилялися, що їхня справжня батьківщина — Україна. Я думаю, що це добре, щоб ті, хто хоче, повернулися в Україну й донесли б до українців усю гірку правду про Єврейську державу.

З другого боку, вихідці з України створили в Ізраїлі Слов'янський союз і Християнсько-демократичний союз. Вони борються за рівність і демократію — не тільки для євреїв, а й для палестинців, і для емігрантів. Вони ведуть боротьбу з «єврейською ідеєю» у лігвищі ворога, прагнуть до того щасливого дня, коли у всій Палестині — від моря до Йордану — замість расистської Єврейської держави буде одна демократична держава для всіх її жителів. І ці сили Україна повинна підтримати. Якщо євреї можуть уплинути на українців, на Україні, безсумнівно, українці мають право впливати на євреїв у Єврейській державі.

Адже Україна — це живе підтвердження того, що Конфлікт Цивілізацій неминуче завершиться поразкою стратегічного мегашинкаря з Нью-Йорка.

Ісраель ШАМІР

публіцист (Ізраїль)

Надруковано в журналі «Персонал» № 3, 4 за 2007 рік